Микола Савчук. Огневерги арканів родинних. Поезії. — Хмельницький, 2018. — 192 с.
Нова поетична збірка Миколи Савчука приємно здивувала насамперед своїм оригінальним виглядом: арканне коло верховинців, які танцюють у нестримному пориві та вже цим виявляють свою відданість українським народним танцям — запальним, іскрометним, що пішли з глибини віків, щоб жити й надалі у віках
До того цілком підходить свіжа назва збірки «Огневерги арканів родинних». Направду, від танцюристів на обкладинці книжки йде такий вогонь, що може захопити тисячі читачів! І стає зрозумілою авторська заповітна метафора: українці, маємо об’єднатися, — щоб жити, творити (та й існувати, врешті, як нація) — у єдине, нескінченне, нерозривне коло аркана!
«Данцювати б данець дужих!
Дайте дримбу в Данин дар!
Віттям руки розгалузим —
Лийсь, арканний гул до хмар!»
Друге, що теж одразу впало в очі, це відсутність розділів. Й, нарешті, третє. Автор не збирається сюсюкати з читачем, бо знає, у який час живемо та як потрібне тепер гостре, зважене слово, здатне надихати людей на вперту боротьбу.
Надто вже тяжким болем лунають слова: «Усе мина. А суть приходить згодом. Невже це лиш нащадкам розпізнати? Вкраїна межи заходом і сходом Знедолена, розтерзана, розп’ята». А ще гіркішого присмаку додає згадування України «на хресті географічнім»:
«Невже
така
приреченість
довічна:
мовчати,
виглядати, бідувати
Вкраїні на хресті географічнім
знедоленій,
розтерзаній,
розп’ятій?»
Та понад усі тимчасові неполадки лунає щирий і наполегливий заклик у вірші «Захиснику Вітчизни», де незламний національний дух українських воїнів, їх мужність і героїзм поет експресивно підносить до всепланетного масштабу, що є нині не лише перлинною гіперболою, а й чистою та суворою правдою:
«Якщо забракне сил у пік змагань,
Знищ сумніви, тривожні та примарні.
Тримайся за земний меридіан,
Вхопись за паралелі планетарні!
За мамину проболену печаль…
Поетові не має чого остерігатися реакції окремих читачів (особливо тих, що зверхньо ставляться до вимушеної публіцистичності у віддзеркаленні злоби дня), бо він уміє дотримуватися міри, а наведений уривок (таких у збірці чимало) є напрочуд вдалим поєднанням художнього й публіцистичного стилів.
Навіть у пейзажних, світлих, ідилічних замальовках автор знаходить покутнє місце патріотично-полум’яним рядкам. Наприклад, у розмові з гаєм (вірш «Заукраїнь») поет вдячно вловив напутні, щирі побажання йому та всім майстрам поетичного мистецтва:
«Гай врешті мовив: — Рим не зич.
Не заримуй,
а захмельнич!
Линь до заквітчаних долин.
Не заримуй —
забуковинь!
Цвітіння верб, осонь теплінь
Не заримуй —
заукраїнь!»
Наша неперевершена — змістовно й мелодійно — пісня народна (а вона, як відомо, є основою справжньої поезії) залишила нам гідні наслідування зразки, що в художніх засобах здобули назву народних паралелізмів. Однак кожен автор шукає свій шлях в опануванні народними скарбами. Для Миколи Савчука той шлях полягає не просто в оволодінні здобутим, а часом і протилежно — з поверхні в глибину. В промовистому вірші «Класика» поет стверджує, слухаючи музику природи:
«Знаю, тут не вийде диригент;
І дубовий пень не те, що ложе.
Та землі звучання дороге
Підмінить ніякий джаз не зможе».
Отже, від поверхні в середину, від зовнішнього — в глибину. А глибина мистця ого яка!.. Через те й однозначний (Поета-Лікаря Нації) заклик:
«Народе! Врешті спинимось
Ставати квазімодами.
Ходімо прямоспинними,
Щоб завжди бути гордими…»
Одначе надзавдання Поета-Лікаря надто вже складне та глибинне… Та воно поетом сприймається як украй необхідна і ніяк невідкладна справа:
«…Іду рівнять горбатого, А треба — цілу націю!»
Поет відчуває свою повну особисту відповідальність за все, що твориться довкола нього. Зрештою, так і має бути, бо ж поет — насамперед громадянин. Та річ ще й у тому, як і якими засобами цього досягається. І якщо далі йти в глибину, то:
«У тім буття, народе мій, твоє,
Що маєш корені і арія, і скіфа!»
Оте заглиблення Миколи Савчука в суть істини та й ще з переосмисленням характерне і для сучасного, і всечасного стану речей. І вже не таким категоричним здається поетів висновок щодо виданих нами, поетами, збірок:
«Впізнаю лелеку по витку.
Горобців — по вифурках поспішних.
Впізнаю поета по рядку,
Непоета — по томах розкішних».
Тут категоричності позбавляє те, що не всі поети можуть дозволити собі зараз надрукувати об’ємні томи-томища — для цього слід мати поважних спонсорів.
Одначе Микола Савчук не був би самим собою, коли б і тут не заглибився в проблему:
«Впізнаю закон по беззаконню.
Фарисея — по словах гучних.
Впізнаю знайомих на іконах,
Гілку родоводу з древніх книг».
А ще він майстер каламбурити. Каламбури він охрестив по-буковинськи:
«Переберією або вертепом слів».
«Лиш про сороку в полі говорили —
І просо року цього не вродило.
***
Ти полем йшов — лиш просо бачив?
Тоді той день ти прособачив!»
Проголошуючи вірність ніжному українському Слову, поет сподівається:
«…Вірю в слово українське ніжне…
…З ним в добрі й біді перевікую —
Ось мої залізні савчукізми!
Власне, каламбури автора здибаємо доволі часто: ледь не на кожній другій-третій сторінці. Він почувається серед них, як риба у воді.
Що ж до «гілки родоводу з древніх книг», то поет веде читача до розуміння й усвідомлення очевидного: тільки заглибившись у минуле рідного народу, можна краще збагнути його сучасне та ще й проникнути бодай променем зору в майбутнє. У цьому, врешті-решт, і полягає надзавдання художньої літератури (особливо ж поезії): творити людяність у сучасній людині, виховувати її національну гідність, аби вона стала гідною свого покликання на Землі.
«Огневергам» Савчука — енергійним і енергетичним віршам — до снаги така почесна й відповідальна роль.
Левко ВОЛОВЕЦЬ