Відкритий лист Дмитра Павличка до Тараса Салиги
Івана Денисюка, як студента першого курсу української філології Львівського університету ім. І. Франка, я бачив ще до того, коли мені пощастило бути зарахованим на той же курс української філології.
Перед вступом я примчав на кафедру української літератури, щоб там представитись. Заходжу, бачу йде засідання. За столом стоїть ростом вищий за мене молодик, який, вздрівши мене, дав знак пальцем мовчати й показав, де мені сісти. Я подумав, що це молодий професор. Я сів і вислухав просьбу родичів якогось не прийнятого вступника. Родичі вийшли. Я у двох словах представився. Уявний мені професор запитує: «Якщо ви з Коломийщини, то може ви вчилися в Коломийській гімназії?» «Два роки вчився за німців», а він: «Мову німецьку знаєте?» — «Знаю, — кажу, — але став забувати». — «Я також вчився за німців і ще й за поляків». Усміхається: «А як з польською мовою?» Кажу: «Краще, як з німецькою».
І тоді із-за стелажа з книжками до нас підходить пригорблений сивий, убого одягнений дідусь і каже «професорові»: «Ви, як учитель, поговоріть собі із цим гуцулом по-польськи і по-німецьки, а я вже мушу йти».
«Молодий професор» підходить до мене, в голосі лагідна стриманість: «Я з Волині, Іван Денисюк. Був у школі три роки вчителем української мови, а до університету вступаю разом з вами. А ви маєте щастя побачити академіка Михайла Возняка. Це чоловік-легенда. Він знав Михайла Грушевського та Івана Франка». Я стояв, як прибитий до підлоги. Але був таким змордованим дорогою з Києва і трьома днями голодування у Львові, що спромігся тільки на слово: «Дякую», і вибіг з університету.
На другий день, а це все відбувалося на початку вересня 1948 р., я знову прийшов на кафедру української літератури, побачив Івана Денисюка і розповів йому, що я приїхав до Львова з Києва, де вступав на філософське відділення університету ім. Т. Шевченка, але мене не прийняли, відверто сказали, що галичан і волиняків до вищих навчальних закладів у Києві приймати заборонено. Він порадив мені не вихвалятися своїм перебуванням у Києві, а йти в профком влаштовуватися в гуртожиток. Назвав вулицю та адресу.
Минув місяць. Я справді почувався щасливою людиною, ставши студентом, але до відділення української літератури тут приглядались агенти НКВД. Романа Іваничука, що вчився разом зі мною за німців у Коломийській гімназії, виключили з університету за те, що його брат був у сотні УПА.
З Іваном Денисюком я вчився разом на відділенні української літератури, але, мабуть, разом з ним записався так само слухати лекції на відділенні Логіки і Психології. На цьому відділенні було більше студентів росіян та євреїв, ніж українців. Деякі викладачі читали лекції українською мовою, а деякі — російською. Вони представлялися студентам і питалися, якою мовою викладати. Я поривався до протесту. Досі пам’ятаю, як Іван Денисюк стримав мене, просто схопив за руку і сказав: «Будь тихо, мовчи, бо виженуть як націоналіста».
Я тоді вже давав читати Іванові Денисюку свої вірші. Він був мудріший за мене. Йому єдиному у Львові я розповів про своє перебування в рядах УПА, а потім про майже піврічне перебування на тортурах у радянській тюрмі. Я спитав його, що мені робити? Мене, комсомольця, висувають у члени загальноуніверситетського комсомольського Комітету. А він каже: «Погоджуйся!» Я в тому Комітеті працював активно. Змайстрував декілька віршів комсомольських. Потім я відмовився від своїх ганебних віршів, але не спалив їх, від себе не втечеш. Вважаю, що все, буквально все моє життя потім проходило начебто під лагідним поглядом Івана Денисюка, людини, що стала моєю совістю.
Іван Денисюк — найвидатніший знавець творчості Івана Франка, він зарядив наше державницьке майбутнє голосами київсько-руських, фактично українських народних пісень, а далі творчістю українських письменників, почавши від київського митрополита Іларіона, автора «Закону про благодать», аж до наших днів. Він навчив нас розпізнавати оригінальність кожного класика нашої літератури, а також письменників другого ряду, без яких не могли б з’явитися такі таланти, як Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Гнат Хоткевич, Ольга Кобилянська, Володимир Винниченко, Максим Рильський і т. д. Знати Івана Денисюка — це означає знати волинську і галицьку, гуцульську і бойківську історію України.
Радив би я росіянам прочитати статті Івана Денисюка про Антона Чехова, а також про «Трагическое в украинской дооктябрьской новелистике», а білорусам — прочитати статтю Денисюка білоруською мовою про Максима Богдановича, найвидатнішого після Янки Купали білоруського поета. І нарешті полякам раджу вивчати й не забувати історію української літератури часів романтизму, яку написав польською мовою І. Денисюк. А також пам’ятати його глибокі дослідження про геніального Адама Міцкевича та інших видатних польських поетів.
Три томи «Літературознавчих та фольклористичних праць» у чотирьох книгах Івана Денисюка я прочитав аж тепер, після 2005 р., коли вони з’явились. Це історія української літератури всіх минулих часів, яка займає значне місце поруч із Франковими дослідженнями і характеристиками нашого слова. З кожного тому праць я вибрав речі, які мене найбільше схвилювали, але це не означає, що вони є найважливішими. Вважаю, що всі статті Івана Денисюка, всі разом, — це одночасно підручник історії літератури і політичної боротьби українського народу за свою державну самостійність.
* * *
У першій книзі першого тому Івана Денисюка мене, мабуть, найглибше схвилювала стаття «Стежка до характерника» (до 60-річчя Тараса Салиги). Якщо сьомого січня 2002 р. Тарасові Сализі виповнилося 60 років, то сімдесятивосьмилітній Іван Денисюк написав про нього не якусь там ювілейну, обов’язкову хвальбу, а справжнє, глибоко осмислене дослідження творчості й діяльності декана філологічного факультету Франкового університету у Львові.
Він образно пише, як молодий, перейнятий повагою, національною вдячністю до Тараса Салиги, як до нового, сучасного господаря на кафедрі української літератури. «У стилі керівництва факультетом Тараса Салиги, – зазначає Денисюк, – є щось від просвіченого монарха, який постійно дбає про розширення території своєї імперії та про духовне поглиблення її. До «завоювань» декана належить організація на факультеті нових кафедр спеціалізацій, спеціальностей. Кафедра орієнталістики, бібліотекознавства, театрознавства, теорії літератури, режисури, інститут літературознавчих студій, значне поповнення кадрами Інституту франкознавства, проект створення фольклористичної та лексикографічної лабораторій і навіть театрального факультету — то все результати плідної співпраці деканату з ректором та особистих заслуг їх керманичів проф. Тараса Салиги та проф. Івана Вакарчука.
Живучи в Києві, я приїздив до Франкового університету на організовані ректором Іваном Вакарчуком відзначення заслуг Великого ректора Львівського університету Євгена Лазаренка, але не мав, на жаль, часу по-справжньому оглянути оте вище описане господарство Тараса Салиги. Відчуваю свою провину перед Салигою, адже я не один раз, перебуваючи у Львові, навіть не мав часу зайти до свого рідного університету. З ініціативи Вченої ради філфаку під орудою Т. Салиги мене обрано доктором honoris causa Львівського національного університету імені Івана Франка. (За пропозиціями кафедри української літератури імені акад.. Михайла Возняка (під керівництвом професора Тараса Салиги) докторами honoris causa також стали Іван Драч (1997 р.), академік Іван Дзюба (2001 р.), Євген Сверстюк (2005 р.), Ліна Костенко (2006 р.), Валерій Шевчук (2007 р.), Ігор Калинець (2010 р.), Роман Іваничук (2013 р.)
Нелегко було Івану Денисюкові за часів комуністичних підняти свого талановитого учня, він розповідає сам: «Пригадую, як по-зміїному сичали на мене партійці, котрі стояли на сторожі «пильності» — як я посмів призначити старостою літературно-критичного гуртка неблагонадійного Тараса Салигу без санкції партбюро та парткому! Перекрили шлях юнакові до аспірантури і в Києві — до Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. Перед тим вступом я порекомендував йому написати реферат про маловідомого романтика Михайла Макаровського. Дуже швидко хлопець приніс не реферат, а ґрунтовний трактат. Десь з-під землі добув матеріали про письменника, самостійно і майстерно проаналізував текст його поеми «Наталя, або Полон у неволі». Ну, подумав я, так, як писала про дебют Стефаника німецька газета, — «у цього молодого автора ще не все вклалося у форми вічності, але вже прорізались пазурі. Лева».
Все, що написав Іван Денисюк, я поглинаю тепер, «як справжні форми вічності і дякую долі своїй за те, що він завжди пам’ятав про мене і відкрив мені снагу наукового і національного дарувань Тараса Салиги.
* * *
Читаючи другу книгу першого тому творів Денисюка, я був надзвичайно вражений його оповідями про свою шкільну, початкову, українську свідомість. Він вчився, як і я, в польській школі, він детально змалював учителів-поляків і своїх шкільних друзів. Був Іван Денисюк з природи талановитим учнем, він переклав українською мовою польський вірш «Прощай же, рідна школо».
Juz nadszedt koniec szakoly
Nam u rozstajhuch drog
Idacym w swiat daleki —
Niech btogostawi Bog
Прощай же, рідна школо,
Розстання вже за мить:
Йдемо у світ далекий, —
Хай Бог благословить.
Наведений переклад свідчить, що в Івана Денисюка — вроджений талант справжнього поета. Це відчутно в усіх його спогадах і літературознавчих дослідженнях. Ця мова наповнена метафорами є водночас науковим, філософським мисленням.
Але в цій же другій книжці першого тому творів Івана Денисюка мене все ж таки найглибше пройняла його стаття «Поліське літо Олени Теліги». Іван Денисюк постане як дослідник, знавець поезії і життя Олени Теліги, що її він справедливо прирівнює до Лесі Українки: «Олена Теліга й Леся Українка — дві лицарки української поезії, які не жили, а згорали температурою блискавиць. Вони відповідали тому великому ідеалові, про який мріяла колись Ольга Кобилянська: «Жінок нам треба не ляльок, а героїнь». «Не відступай, не падай, не корись!» — закликала Леся, а Теліга молилась, щоб Бог послав її «гарячу смерть» — не зимне умирання». Вона нізащо не хотіла відступати з Києва, не падала перед окупантом, не корилась йому, і німці розстріляли її в люту зиму 1942 року, в Бабиному Яру».
Олену Телігу гестапівці розстріляли в Бабиному Яру 1942 р. А мені випала велика честь відкривати пам’ятник, дерев’яний хрест, на могилі Олени Теліги в Бабиному Яру 1992 р. Я був народним депутатом України…
Зовсім недавно, 19 лютого 2020 р., я разом із групою киян поклав квіти до пам’ятника Олени Теліги. Там я звернувся до українців усього світу й насамперед до патріотичних сил в Україні: «Не падати!». В той час у моїй душі знову з’явився голос Івана Денисюка і я почув, як він детально розповідає, де народилась Олена Теліга, хто її батьки, згадує про те, що її батько був міністром за часів Петлюри, і про те, що вона вчилася в Празі, у Варшаві, Кракові і Львові. Денисюк розшукав колишніх студентів, які вчилися разом із Оленою Телігою.
Якась вища сила постаралася, що Іван Денисюк народився в тому селі на Волині, де він чотирнадцятилітнім юнаком бачив Олену Телігу. Він пише: «Заліси — моє рідне село. У 1938 році мені було чотирнадцять. Олену Телігу я бачив неодноразово й досить добре її запам’ятав. Наприкінці 30-х років до нашого села приїхав із Синова (перед тим він працював у Жирищах) новий священник Данило Штуль. Це була неординарна особистість. У церкві отець Данило більше говорив про Україну, ніж про матір Божу, і не так про Ісуса Христа, як про Тараса Шевченка. За його ініціативи біля церкви висипали символічну козацьку могилу. У селі появилися синьо-жовті прапори і тризуби».
У моєму селі Стопчатові, на Косівщині, в тих же роках появилися синьо-жовті прапори і тризуби. Я, шестилітній хлопчак, у Стопчатівському Народному Домі 9 березня 1935 року декламував поезії Тараса Шевченка. Тодішній стопчатівський духовний отець Корнелій Бахталовський сидів у першому ряду поруч з моєю матір’ю. Я прочитав вірш «До Основ’яненка» і «Заповіт» Т. Шевченка; мати моя плакала, а Народний Дім гримів оваціями.
Сини Данила Штуля Василь і Богдан загинули в бою з російськими окупантами, а син Корнелія Бахталовського Мирон був сотенним УПА, потрапив до чехословацьких жандармів, був переданий полякам і поляками розстріляний. Нам сьогодні належить вивчити й передати наступним поколінням українського народу блискучу статтю Івана Денисюка «Поліське літо Олени Теліги».
Духовно Іван Денисюк був завжди зі мною, амбасадором України у Словаччині та Польщі. Коли я бував у скрутній ситуації, шукав у своїй пам’яті відповідного слова на захист України, згадував Івана Денисюка, якби він був на моєму місці, як він би захищав Україну. Такий випадок стався у Варшаві, коли я був змушений обороняти Україну не так перед поляками, а як перед двома галичанами, що намагались вислужитись перед поляками.
7 листопада 2001 року у Варшаві відбулася конференція на тему «Галичина — земля багатьох культур і народів». Поляки запросили зі Львова на конференцію двох знаних у Польщі Юрія Андруховича та Ярослава Грицака. Мені, послові України, слова не дали. Господарі знали мою позицію щодо Галичини. Я досить часто виступав у Варшаві, звертаючись до поляків, що народилися й виросли у Львові, як до прихильників Української Держави, демонструючи перед ними свою польську мову і своє знання польської літератури. Я проповідував нерозривний союз Самостійної України та Самостійної Польщі як незламну основу існування і розвитку наших двох націй в родині західноєвропейських народів.
Мене здивували виступи Андруховича й Грицака на тій конференції. Андрухович не посоромився сказати, що Галичина — це шизофренія в політичному розумінні, а Грицак визнав, що в Галичині живе багато народів, але не підкреслив, що українська мова й культура там є споконвічними й провідними національними силами. Поляки сприйняли виступи моїх земляків захоплено.
А коли аплодисменти затихли, я зрозумів, що мушу сказати декілька слів. Я звернувся до моїх земляків з таким віршованим словом:
Мої земляки – це велика подія,
Що ви завітали, та Галичина
Посмію сказати — не шизофренія,
А земля українська, родюча й міцна.
Не знаю, чи любить земля моя жизна
Панів Андруховича та Грицака,
Та знаю, що Галичина — то вітчизна,
То втішена мати Івана Франка!
Глибоке враження на мене зробили спогади Денисюка про «Академіка з легенди» Михайла Возняка. Мені пощастило бути не тільки знайомим з цим геніальним істориком української літератури. Михайло Возняк захищав мене, ще студента, від нападу на мене за мої антимосковські, студентські поезії з боку партбюро університету. Я дізнався, що Михайло Возняк запросив до себе Івана Денисюка і спитав його: «Кого б ви рекомендували з вашого курсу до аспірантури?» Він відповідає: «Дмитра Павличка, Володимира Здоровегу та Івана Сірака!»
Тільки тепер, прочитавши й продумавши характеристику творчості Михайла Возняка у Денисюковому тлумаченні, я зрозумів, що велич і геній Івана Франка чітко окреслив Михайло Степанович Возняк. На жаль, я не міг роздобути його заборонених трьох томів історії української літератури, що їх дуже добра знав мій університетський приятель Іван Денисюк.
А в цій же другій книзі першого тому мене зацікавив погляд Івана Денисюка на взаємини Івана Франка і Михайла Драгоманова. Він запевняє: «Саме Михайло Драгоманов відвернув молодого Франка від москвофільства й спрямував його до українства». Але знову ж таки слід критично поставитись до запевнень самого Івана Франка про незначний вплив на нього Драгоманова, про болючість його «батогів». Очевидно, варто було конкретизувати, у чому полягав частково негативний вплив учителя на учня. Це ж Франків помилковий виступ (на догоду Драгоманову) проти Івана Нечуя-Левицького. Знову ж зрілий Франко від цих положень у своїх дальших статтях про Нечуя-Левицького та про Огоновського відмовиться. Стосовно думки Драгоманова (та інтерпретації Франка — нібито українці можуть жити під одним державним дахом з росіянами) Іван Франко суперечить сам собі: то за цю ідею критикує Драгоманова, то в рецензії на працю Михайла Павлика «Слушний час» хвалить.
Так глибоко вдивлятися в суперечливі думки Івана Франка, зберігаючи при цьому спокій, не дорікаючи, де була явна помилка Франкова, міг тільки такий інтелектуал, яким був Іван Денисюк, що вмів у геніальності Каменяра відчувати й бачити головний, національно-визвольний струмінь.
У цій же другій книзі першого тому я двічі зустрівся з моєю дочкою Соломією. Іван Денисюк пише: «Назвавши Франка народником, Соломія Павличко мимоволі зробила великий комплімент народницькій літературі. Адже Франко обновив українську літературу інтелектуальними романами з життя інтелігенції, модерністичним «Зів’ялим листям», філософськими поемами і трактатами». Мені, батькові Соломії, довелося на цю тему розмовляти з дочкою. Вона не визнавала своєї помилки, адже писала про Франка у своїх книжках, насамперед, як про філософа.
У книжці «Зарубіжна література» (Дослідження та критичні статті) Соломія Павличко справді висловлюється про Івана Франка не як про «народника», а як про філософа і критика «народництва»: «Франко веде постійну боротьбу з так званим «романтичним лахміттям». Він пише про «романтичні анахронізми» у статті «Поезія Яна Каспровича» (1899), про вичерпність романтичних форм у роботі «З нової чеської літератури» (1895). Саме тут письменник, говорячи про віршований роман Й. С. Махара «Магдалена», зауважує: «Що можна було зробити великого і сильного в тім напрямі, се зробив Байрон у своєму «Дон Жуані».
Соломія Павличко відповідає на питання, чим відрізняється поема Байрона «Смерть Каїна» від поеми Франка з таким же заголовком: «І хоча вона починається з того місця, на якому завершується поема Байрона, все ж Франко проводить свого героя тим самим шляхом пізнання, пошуку істини, яким, здається, вже пройшов Каїн Байрона. З вершини гори Каїн Франка споглядає рай, «город Божий». Він бачить дерево знання й дерево життя, бачить, як навколо першого товпляться люди. «Потоки крові і море сліз значать їх путь». До дерева життя ніхто не йде, а хто спробує його плоду, того розлючений натовп розриває на шматки. Каїн бачить, що Бог — тиран, «роздер надвоє Життя й Знання…» і наразив увесь людський рід на муки. Болісні його роздуми, та поступово, аналізуючи свої вчинки, мотиви свого братовбивства, він відкриває, що Бог хотів не смерті Авеля, а Знання.
Значить — знання, то не бажання смерті,
Не враг життя! Воно веде к життю!
Вбезпечує життя.
Отже, гармонія життя і знання можлива, тим більше, що смисл дерева життя — чуття, любов. Ми бачимо, що Соломія Павличко чи не найкраще розуміла і вміла описати геніальність Івана Франка, розглядаючи його поему «Смерть Каїна» на тлі всесвітньо відомої поеми під такою ж назвою Джона Байрона.
Як глибоко вивчає Іван Денисюк твори Івана Франка про часи князів Данила й Василька, показує такий його запис: «І все ж таки, як мені здається, з поетичного гимну Данилові й Василькові дещо таки збереглося… Це своєрідне «Слово о полку…», прикрашене народнопоетичними образами, мабуть, спільними з лицарською «портретною» поезією».
Чим відрізняється Іван Денисюк від майже всіх наших істориків? А тим, що він знаходить в рідних своїх волинських та поліських селах народні пісні, що становлять коли не фрагменти, то відгомін лицарсько-дружинної поезії». Він цитує дві строфи такої поезії:
І
З княженьського двору
Сив кінь вибігає
І сам князь виїжджає.
На йому шапойка,
Як чорна галойка.
На ньому пояс красний,
Як місячик ясний,
На ньому чоботи
Турецької роботи.
ІІ
Зашуміла добровойка,
Задзвеніла дорожейка:
Їхали хлопці молодиї
Під ними коні ворониї,
На їх сіделечка золотиї.
Усю країну об’їжджали,
Собі дівчину добирали.
Іван Денисюк — це унікальний знавець не тільки з книжок вичитаної, а з власної душі видобутої історії України. Він вважає, що для радянських літературознавців тема суперечки між Іваном Франком та Лесею Українкою «була дражливою, небезпечною і тому видавці навіть порівняно повних зібрань (мова про радянське видання творів Франка) воліли не включати у них ні статей Франка, ні полемічного виступу Лесі Українки. Усі ж дослідники, які торкалися цієї дискусії, змушені були визнавати рацію не Франкові, а Лесі Українці, оскільки стаття першого, що вибухнула, наче бомба, поміж двома таборами політичної контроверзії, викликала гнів самого Леніна».
Великою заслугою Івана Денисюка як дослідника творчості Івана Франка, є детальний опис реакції видатних українців і Леніна на творчість Каменяра. Читаємо: «Отож, якщо Франкова стаття «З кінцем року» Міхновському сподобалася, то інакше зреагував на її думки Володимир Ленін». Те, що Іван Денисюк поставив Міхновського поруч з Леніним, говорить нам, що він добре знав Миколу Міхновського як першого в нас речника самостійної України, а Ленін її найбільше боявся. Далі цитуємо І. Денисюка: «Готуючись до написання розвідки про національне питання у Кракові в 1912 р. Ленін студіював книгу Щеголіва, конспектував її, цитував деякі уривки, давав свої оцінки певним положенням. Щодо М. Грушевського та І. Франка в цьому конспекті читаємо:
«Отметить (если верны цитаты Щеголева) реакционные доводы у вожаков «демократического» украинства Грушевского и Франко».
М. С. Грушевский: «Нужно ли напоминать безконечные ряды украинских имен, нашедших свое место в революционных и терористических движениях, начиная с 1860-х годов и кончая вчерашним днем?..
Іb(idem) Иван Франко («Молода Україна», стор. 1078) ссылается на Желябовых, Кибальчичей и сотни украинцев, говоря: «Сколько силы, сколько золотых характеров затрачено (на безуспешную борьбу с монархическим строем — поясняет Щеголев). Сердце Франко (излагает Щеголев) сжимается от боли и досады. Ведь если бы эти люди сумели найти украинский национальный идеал… если бы положили свои головы в борьбе за этот идеал, то вопрос о свободной, автономной Украине стоял бы нынче в России, и в Европе на очереди».
Іван Денисюк визначив дволикість Леніна: «З одного боку — прокламація права націй на самовизначення, а з другого — реакційність ідеї незалежності! Русифікацією українських робітників у містах Ленін вважав явищем нормальним».
Сьогодні, читаючи Івана Денисюка про дволикість Леніна, ми зустрілися з такою ж дволикістю нашої нової влади, яка, з одного боку, прагне служити Українській Державі, а з другого вважає, що русифікація українського народу — явище позитивне. Партія «Слуги народу» працює на те, щоб наші східні області стали федеративними, російськомовними частинами нашої держави…
Серед прижиттєвих Франкових книг найскромніше місце посідає невелика збірка з промовистою назвою «Вірші на громадські теми», що побачила світ 1913 року у Львові в популярній серії «Дешева бібліотека» з ініціативи українського студентського союзу, як ювілейний дарунок письменникові. Це видання довгий час залишалось замовчуваним, адже поезії, вміщені у збірочці, відбивали почуття і настрої національно свідомої української молоді, що готувалась у січових товариствах до великого змагу за майбутню незалежну державу. У книжечці були вперше зібрані й надруковані найважливіші політичні заклики Івана Франка до нашого народу.
«Вірші на громадські теми», заборонені радянською владою, треба негайно видати окремою книжкою. Адже це – справжнє Євангеліє України. Видати треба з висловами про неї Івана Денисюка і таким чином віддячити йому за відвагу в часи панування смертельної комуністичної небезпеки писати й публікувати правду, вірити в повсталу, але ж не вбиту Україну.
У третьому томі Івана Денисюка захоплює і вражає стаття «Релікти старожитностей». Іван Денисюк не переповідає, а доповнює своїми думками опубліковану Антоновичем і Драгомановим обрядову поезію українського народу київсько-руських часів — «Исторические песни малорусского народа» (1874). Те, що теоретично обґрунтували Антонович і Драгоманов, Іван Денисюк розглядає як науково продуманий, нищівний удар по намаганнях росіян змалювати Київську Русь, як московськомовну територію: «Відкриття Антоновича й Драгоманова, – зазначає Денисюк, – протистояли твердженням російської імперської історіографії, яка намагалась виправдати московську колоніальну політику в Україні, спираючись на теорію М. Погодіна: мовляв, у домонгольські часи українців на Київщині не було, а жили там росіяни, — оскільки реалії княжої доби відбились у російських билинах, а не в українському фольклорі, монголи витіснили росіян на північ, а їхнє місце ніби зайняли українці, що прийшли з Прикарпаття.
Пізніше українські вчені довели, що билини творились і в Україні. Глибоко й доказово студіював цю проблему, зокрема, Михайло Драгоманов: «…Українська поезія, — твердив учений, — демонструє відносно багаті останки давньоруського героїчного епосу» у «формі колядок, ігорних пісень, зіставляючи варіанти, з котрих дістаємо доволі повну картину давньоруського побуту». Слід додати, що й у жанрі билин.
Іван Денисюк показав, що Антоновича й Драгоманова підтримав Філарет Колесса та Іван Франко. Прочитаймо, як Іван Денисюк будує за допомогою Івана Франка реальну мовну й духовну картину Київської Русі. Він пише: «Наявність лицарських пісень у княжу добу української історії Франко не піддавав сумніву, їх релікти він знаходить у писаних джерелах — у «Галицько-волинському літописі», зокрема у «Слові про Романа» (характеристика князя), а також у згадках «про пісні, складені на славні пригоди».
Для мене, як для автора статей про Данила Галицького (див. у шостому томі моїх спогадів) погляди Денисюка Івана на волинських князів Данила і його брата Василька — це допомога в боротьбі мого покоління і всіх наступних поколінь українського народу за збереження своєї держави й культури в родині європейських націй.
20 лютого 2020 р.
ІВАН ДЕНИСЮК
Та мить, коли побачив я Івана
Денисюка, живе в моїх літах,
Як пам’яті напруга незниканна,
Як мого духу високосний птах.
Там мить ясна майнула в темнім Львові,
Де стрілись ми в надранішній порі,
Де, представляючись Денисюкові,
Читав я вірш Франків «Каменярі».
«Ти з молотом, – сказав Іван, – я знаю,
А ти повинен бути при столі.
Покликаний не співанками з раю,
А криком пекла з рідної землі.
Бери перо, бо ти поет з натури,
Тримайся правди, бий змію брехні!»
Так почалося радісне й похмуре
Моє життя щодня, як на війні.
Привчався я до слова, як до зброї,
І Денисюк пожартував: «Пора!
Пора тобі з провінції глухої,
З-над Полтви пробиватись до Дніпра».
І сталося. У Київ кличуть Крути
І я лечу до Золотих Церков,
Немов змобілізований в рекрути,
На поклик України стрімголов.
Прощай, студентський мій коханий Львове,
Я мушу впасти там, як на війні.
Де української не люблять мови,
Але Хмельницький грає на коні!
Я чую, як Дніпро реве та стогне,
Я – воїн, мовчки до Тараса йду
Зникає все дрібне й пересторогне,
Я знов стою в повстанському ряду.
Таких, як я очима сказу й смерті,
Хахландія на кожнім кроці тне,
А Денисюк, в шаленій круговерті
Мого життя, рятує знов мене!
Його я чую, як своє сумління.
Що так звучить, як мамина мольба.
Я слухаю й змиваю помосквіння
Із Києва, із себе, як з раба.
Конча-Озерна. 20 серпня 2020 р.
Дмитро ПАВЛИЧКО