У своїй новій книжці Олександер Шугай, по суті, винайшов новий синкретичний жанр, у якому найповніше виявився його всеохопний, по-справжньому босуелівський талант біографіста.

1.

Безумовно, генеральна лінія цієї книжки — це відносини Олександера Шугая та Ліни Костенко. Доля подарувала йому досвід унікального зближення з поетесою — у ранзі редактора її збірника «Неповторність». Епізоди безпосередніх зустрічей із Ліною Костенко у Шугая нагадують низку епіфаній. Це — кайротичні миттєвості, своєрідні занурення в магічний хронотоп її високого і безумовного таланту.

Олександер Шугай замислив свою книжку як складну поліфонічну фугу, що найповніше розкриває силу й потужність саме в гармонійному і глибокому суголоссі. У книжці представлено велику літературну генерацію Шугаєвих сучасників, його сім’ю й безумовно самого автора, що постає не анонімним і ніби невидимим хронікером, а однією з центральних дійових осіб цієї невигаданої п’єси.

Вражає обсяг роману (понад 750 сторінок) й обсяг залучених історичних документів: спогадів, цитат, щоденникових записів і епістолярію. Завдяки цьому всі виведені в книжці постаті постають не в античній статуарній застиголості, а в динамічній плинності часу, інтер’єрі своєї доби. Це надає їм реалізму і глибини.

Невигаданий сюжет книги розгортається у світлі блискавичних історіографічних і топографічних переміщень. Оповідь просувається різними способами й часто міняє темп: медитативно заколисує або раптом галопує.

Безумовно, поява цього видання — зворушлива і непересічна подія. Цю книжку можна вважати opus magnum Олександера Шугая — портретом цілої епохи. «Роман без брехні» за своїм задумом нагадує славнозвісне полотно «Меніни», на якому Веласкис зобразив сам себе і в дзеркальному відображенні порфіроносне подружжя — Філіпа IV і його дружину. Груди художника на картині прикрашає хрест святого Якова: відомо, що малював його сам король, який побажав зробити майстра кавалером цього ордену…

У своєму романі О. Шугай виступає художником, який працює над портретом свої доби. І Ліна Костенко теж вносить свої символічні штрихи на його полотно. Її присутність така реалістична й очевидна, що, здається, вона є не просто героїнею, а й співавторкою цього «роману без брехні». Безумовно, такий ефект є великим авторським досягненням Олександера Шугая.

Автор вибудовує свій роман за принципом борхесіанських дзеркальних лабіринтів, які породжують віртуозну гру світла й тіней.

І все ж у центрі роману, за висловом самого автора, «Її Величність Правда», що приголомшує і врізається в пам’ять, як пейзаж у спалаху нічної блискавки.

Свого часу Франсіско Пачеко писав, що хороша «картина має виходити за рамки». Епічне полотно Олександера Шугая сміливо долає межі доби. Історія перетікає в історіософію. Розповідь підготовки й видання збірника «Неповторність» обертається на епічну сагу протистояння режиму в умовах орвелівських часів.

«Роман без брехні» — це особлива книга про особливу епоху, щодо якої мимоволі виникає спокуса вжити універсальну брехтову метафору про «темні часи».

Сімдесяті-вісімдесяті роки минулого століття це, звичайно, не кривавий зеніт тоталітаризму. Це застиглі роки стагнації й «заземлення» шістдесятницького ідеалізму. Мертвий час, що нагадують пастку гностичної «поганої нескінченності».

Ця епоха характеризувалася втратою моральних координат. Один із найбільших візантіїстів і християнських поетів сучасності Сергій Аверинцев згадує, як у дитинстві слухав розповіді своєї няні про глузливі й богохульні вакханалії, що їх комсомольці влаштовували у її селі на Великдень. Аверинцев зазначає, що цю історію його няня — християнка! — розповідала без жодної моральної оцінки чи обурення: просто як даність.

Цією розповіддю Сергій Аверинцев ілюструє найстрашнішу моральну катастрофу пізньої радянської ери, ситуацію, у якій «ми втратили невинність обурюватись злом». Це спостереження майже дослівно повторює висновок, зроблений Брехтом у його вірші «До нащадків»: усі ми дожили до часів, «коли несправедливість є, обурення ж — немає».

Атмосфера у Києві 1970–1980 років до болю нагадувала атмосферу в Сартровому романі «Нудота», де світ виведено у всій його оголеній і беззмістовній фактичності. Тотальність цієї беззмістовності приголомшувала: це була не «темна ніч душі», а епоха загального потьмарення.

На тлі цієї задушливої епохи, що, здавалося, втратила свій історичний контекст, пронизливо вирізнялась постать Ліни Костенко. Вона одна, з погляду вічності, була наділена цією витонченою чеснотою — творити sub specie aeternitatis. Виступати не рупором свого часу, а рупором усіх часів, бути не просто людиною свого часу, а homo universalis.

Приклад Костенко є абсолютно унікальним. Олександер Шугай зазначає, що «навіть на хвилі національного піднесення, викликаного нетривалою хрущовською відлигою та засудженням культу особи Сталіна, ленінської теми, здається, не оминув з них ніхто».

Справді, у письменників-демократів тих років у формі виславляння Леніну проступає старе сен-симоністське прагнення до негайної перебудови світу, до месіанського терору в ім’я прекрасного «завтра».

Читаємо в О. Шугая: «Буревійний дебют Івана Драча на сторінках „Літературної України” 1961 року феєричною трагедією в двох частинах „Ніж у сонці” мав на оці не що інше, як створення у Москві Комітету порятунку Сонця (зраненого ножем американської ракети) і Землі. Голова Комітету — Ленін. В його складі кращі сини всіх віків і народів».

Микола Вінграновський у своїй дебютній збірці перелічив 43 компартії світу…

Це не варто пояснювати тільки «символічним викупом» за можливість публікації. Протеїчно мінливі ідеології завжди пропонували одне й те саме. П’янка́ велич тоталітарного Великого Стилю, тріумфи нового ентузіазму, привид «великої спільної справи» й народної солідарності завжди захоплювали найкращих людей свого часу. Одна й та сама спокуса завжди поставала в різних виявах. У центрі кожного райського саду завжди є дерево, що оповив змій.

Цієї спокуси не оминули навіть найкращі уми, навіть у найкращі часи. Напрочуд промовистим тут є приклад Мартіна Гайдеґґера, який, майже як у фільмі про демонічного доктора Калігарі, потрапив під важкий гіпноз фашистських вождів й риторів і навіть Райнера Марії Рільке, який у «Міланських листах» захоплено писав про Муссоліні: «ось істинний коваль народного духу!»

Ліна Костенко є однією з небагатьох людей, які не поступилися тоталітарній спокусі. Доки чимало її переобтяжених нагородами сучасників співали літанії режиму, поетеса мовчала. І її мовчання гриміло на всю країну.

Тут не можна не згадати класичне спостереження Євгена Маланюка: «Навіть у Драча є нотки рабства, чи підоснови. Навіть у інших. […] А Ліна народжена війною […]. І тут є наша ціль: ДУХОВНА СУВЕРЕННІСТЬ. Україна в серцях і мозку. І цього Ліні не вибачають».

Субтильна жіночність, яка дихає могуттю армії під знаменами*. Здається саме ця риса лежить в основі іконізму Ліни Костенко.

Ця «народженість війною» у Ліни Костенко виражалась у тотальній жертовності й служінні Абсолюту, готовності принести на всеспалення всі земні почесті. Серед темної ночі тоталітаризму, в отруйній атмосфері вірнопідданої лояльності вона одна горіла духом повсталої Вандеї.

2.

Олександер Шугай, здається, живе за принципами святого Хуана де Ла Крус, який стриманість у словах уважав важливішою за піст і дисципліну. Автор не полює за текстуальними знахідками чи рідкісними метафорами й не вдається до зужитого романтичного реквізиту. Його «роман без брехні» сяє усіма класичними староримськими чеснотами. Це аскетична, «чоловіча» проза, позначена інтелектуальною чесністю, тверезістю та гідністю.

Відомо, що пам’ять також має властивість міфологізувати. Завжди є небезпека, що будь=якої миті в дію може вступити таємний механізм Прустової мадленки, і прожите буде реконструюватись у нову, відмінну від історичної реальність. Саме через це О. Шугай так часто вдається до цитації історичних джерел і листування. Це сприяє розглядові епохи через призму множинних особистих оптик і досвідів.

Завдяки цьому книжка досліджує не лише біографічні перипетії, а й тонкощі та втрачені аспекти літературної культури, побуту, вестиментарних кодів і ритуалів, міфології й масової культури пізньої радянської ери.

О. Шугай дуже тонкий спостерігач. Цитовані документи рясніють авторськими коментарями, що читаються як своєрідні «репліки в бік». Автор зазначає навіть нехарактерні для офіційного мовлення маловживані лексеми у виступі Бориса Олійника на науково-практичній конференції (!) за книгою Леоніда Брежнєва «Цілина». Спостережливий автор показує, як за зовні непорушним фасадом тоталітарного Великого Стилю приховувалася бурлива фронда почуттів.

Щоденникові записи О. Шугая є своєрідним романом у романі. Перший запис нагадує початок Bildungsroman:

«18 березня 1978 р. (Субота).Свою сповідь я почав з рукопису Поетеси. Так, ця сповідь — лейтмотив мого роману без брехні. Я — видавничий редактор, але той, що не тільки редагує чужі тексти, а й сам у собі відчуває непереборну сверблячку до писання…»

За ширмою щоденникової лапідарності відчувається великий задум. Наступні сторінки й розділи розповідають про те, як складно бути редактором книжки такої стихійної й самобутньої поетеси. Поезія Костенко, за влучним висловом Володимира Базилевського, є водночас «подоланням поезії». Вона охоплює всі виміри суспільного буття. Для Костенко поезія завжди була не лише практикою творення нових смислів, а й етичним жестом.

Ця риса притаманна й О. Шугаю. З кожною сторінкою етична присутність його авторського Я посилюється й досягає кульмінації майже симоненківської прокламації: «Так, я — редактор, а це, як і кожен справжній письменник, борець за правду в будь-якому суспільстві, за будь-якого часу. Ось усі, на кожному кроці, говорять про її величність Правду».

Про це свідчить його життєве кредо, виражене словами Івана Багряного: «Ходи тільки по лінії найбільшого опору — і ти пізнаєш світ. Ти пізнаєш його на власній шкурі. А пізнавши світ, ти пізнаєш себе і не понесеш ніколи душу свою на базар, бо вона буде цінніша за Всесвіт і не буде того, хто б її зміг купити».

Зустріч двох таких етично зрілих особистостей не могла бути посередньою. Це були не просто офіційні відносини, пов’язані з виданням книжки, а й метафізичний діалог. Дзеркало, поставлене навпроти дзеркала. Такі дзеркальні відносини — це завжди місце зустрічі, зіткнення, гострого діалогу, дружнього змагання, як це блискуче показала Мельшіор-Бонне.

Поетеса і редактор склали своєрідний дует. Ліна Костенко, яка на тлі своєї доби була чи не єдиним воїном абсолюту, й Олександер Шугай, що поряд із цією поетесою, як куртуазний лицар, вчився «ходити по лінії найбільшого опору».

Геніальна авторка, що демонструє категоричне поривання до класичного безсмертя й абсолютизму висловлювання в кожному рядку. І редактор, якому доводилося примиряти цю безкомпромісно-месіанську силу з «духом часу», обстоювати власні «червоні лінії» і йти на приступ цензурних і бюрократичних бастіонів. Підсумком цього союзу стало видання збірки з надзвичайно промовистою назвою «Неповторність».

***

Ось кілька промовистих епізодів із роману, які хочеться навести повністю, щоб продемонструвати авторський талант і спостережливість:

«Хто ще зі знакових поетів-шістдесятників? Микола Холодний? З ним був я особисто знайомий ще 1963 року, тоді, коли, повернувшись із армії, зачепився в Києві й працював журналістом. Якось він, завзятий, рухливий, з травмованою щокою й натхненними очима, прибіг до мене в редакцію газети „Радянська Україна” і, зустрівши в коридорі біля вікна, яке виходило на Брест-Литовський проспект, сходу випалив:

— Надрукуй вірш!

— Цікаво, що ж ти там утнув? — запитав я, знаючи його як талановитого, вибухового, сміливого автора.

— Послухай… — і Микола став читати з папірця, очевидно, щойно складений текст, присвячений Тарасові Шевченку.

Мені одразу ж врізалося в пам’ять:

— „Шевченкове і Леніна чоло — то дві півкулі одної планети”.

Звучало досить несподівано, оригінально, проте чи вмотивовано?»

Саме від Миколи Холодного 18 липня 1963-го О. Шугай отримав «теплий пророчий автограф»: «Олександерові Шугаю — щоб жити без ширм». Ця присвята особливо пронизлива, адже написана незадовго до того, як сам Холодний за власним висловом «зійшов з дистанції».

Формат щоденникового лапідарію передбачає зображення реалій у спресованій імпресіоністичній манері, але якій змістовній! Наприклад:

«21 квітня 1978 р. (П’ятниця).

До видавництва заходив Григір Тютюнник. У розмові, між іншим, сказав:

— Талант — це не секрет. Це боротьба з графоманією. Коли з десяти написаних рядків, закресливши, залишаєш один…»

Або:

«27 вересня 1978 р. (Середа).

І знову до нас у „тринадцяту” завітав Григір Тютюнник. Завітав… напідпитку і вже не мав того лицарського вигляду, як завжди.

„Що робить з людиною зелений змій!”

Тут я подумав і про свого Батька, якого дуже люблю. Сьогодні поховали поета Грицька Бойка, який наклав на себе руки. І Тютюнник несподівано з тугою сказав:

— У нього були красиві очі!

Мабуть, він у кожному вміє знайти, помітити красиве і неймовірно страждає, коли ця краса гине. Адже не секрет, що до творчості покійного багато хто — справедливо чи ні — ставився скептично».

Зауважмо: за зовнішньою майже партикулярною простотою ховається неймовірна глибина. У короткому уривку розкривається живий динамізм пам’яті в переможному зблиску її блискавичних переміщень і взаємозв’язків. Краса цього епізоду пронизлива, як стріли, що внизаються в тіло святого Себастьяна.

У книжці містяться чимало зворушливих деталей. Наприклад:

«Євген Маланюк просив українку з Філадельфії (США), яка мала намір відвідати Київ, зустрітися з Ліною Костенко і від його імені стати перед нею на коліна, як перед найвидатнішою українською Поетесою…»

Також О. Шугай наводить свідчення Віталія Врублевського, який майже два десятиліття був помічником першого секретаря ЦК Компартії України Володимира Щербицького. Це свідчення, зокрема, пояснює одну з інвектив вірша Ліни Костенко «Цариця Астинь»: «Видимо (курсив мій. Відчуваєте, як непевно висловлено? Гадання на кавовій гущі. Хіба ж не можна було спитати? — О. Ш) он (Щербицький. — О. Ш.) стихи прочел, потому что попросил позвонить (не сам зателефонував, як годилося, і вибачився б за моральний терор! — О. Ш.) Лине Васильевне и поздравить ее с выходом талантливой книги, что я и сделал с удовольствием».

…Яке це все нещире й фальшиве! Хочу зазначити, що не випадково ж у наступній книжці Ліни Василівни, а саме «Неповторність», з’явиться вірш «Цариця Астинь», де будуть такі прикінцеві рядки:

— Велінь царя не визнаю.

Бо через євнухів передані,

втрачають царственність свою!»

Також у романі автор наводить листування з Ліною Костенко. Один із листів демонструє її дивовижний критичний дар. Наведу його повністю:

«…лютий несподівано приніс неабияку радість — рекомендовану бандероль від Поетеси! Зворотна адреса: 252055, Київ-55, Брест-Литовський проспект, 11, кв. 182. Написано знайомим розмашистим почерком, голубим фломастером.

Я схопив бандероль у руки, як зірку, що впала з неба.

Що в ній?

Виявляється, книга і лист.

«24 лютого 1979 р.

Шановний Олександере Володимировичу!

Надсилаю Вам обіцяну книжку Гессе — «Гра в бісер». Вона тільки нещодавно з’явилася у „Сяйві”.

З радістю читала Ваші вірші у „Літ. Україні”. Що в них гарне: якийсь глибокий драматизм, неординарність, є чудові образи. Є широта.

Тут і закам’яніла посмішка імпресіонізму, і реальний світ — аж до жанрової картинки. І напружений роздум — і мимовільний етюд з натури.

Подобається мені отой „підземний дощ”, і „пекельне дихання води”, і як вода зітхає за білим світом, і ті кажани, що, як тіні „давно померлих душ”. (Ідеться про вірш „На Бахарденському підземному озері”. — О. Ш.).

Тільки шкода, що вони так інверсійно ковзнули:

Тут кажани повз нас, як тіні,

Ковзнуть, давно померлих душ.

При буквально спіритуалістичній летючості кажанів, тіней, душ — це як граматичний капкан на метафору».

Стосунки між поетесою такого масштабу і редактором лицарської вдачі не могли бути партикулярними й суто офіційними. Вони розвивалися стихійно, інколи набуваючи форм платонічного захоплення. Про це свідчить заворожений погляд на поетесу під час одного з творчих вечорів: «Обличчя таке ж, як на знімку в книзі „Неповторність” і таке ж, як бачив колись. Підсвічені сонцем, її кучері здавалися німбом».

P.S.

Книжка О. Шугая ще раз потверджує відому максиму Мартіна Гайдеґґера про те, що все пов’язане з трибом часу, оцінками натовпу й світлом публічності, все незахищене суверенним Я, неминуче знецінюється й девальвується.

На думку Ханнм Арент «з „неусвідомленої вульгарності” спільного повсякдення немає іншого виходу, крім занурення в усамітнення». Невипадково суттєву частину «роману без брехні» становлять саме особисті щоденники, правдивий і неповторний голос яких народжується саме з інтимного усамітнення. Тільки тоді цей голос набуває сили, здатної перерости галас часу.

О. Шугай показує, що подолання власної доби має мало спільного з фанфарами й патосом драконоборця. Насамперед це важка і копітка праця, самозречення, своєрідна схима. Автор надзвичайно точно підбирає правильні інтонації й віртуозно вибудовує контрапункти свого роману. Він відчуває, що про деякі речі говорити треба тихо, довірливо, lume spento, за погашеного світла.

В остаточному підсумку книжка О. Шугая — це сага про священну спільність «вибраного кола», розповідь про історію творення й дружби, хроніка, що демонструє весь моральний драматизм творчості за «темних часів» і водночас показує приклад її подолання.

Микола ІВАНОВ