Люба-Параскевія Стринадюк. Хід полонинський

25

З ГУЦУЛЬСЬКИХ ЕТЮДІВ

Вже в кінці квітня ми стригли вівці біля хати: я тримала вівцю біля шиї, а мама стригла, хутко скремсувала вовну великими чорними ножицями, плесканими в кузні, аж попри саму шкіру. Не в’язали вівцям ноги, не спутували, а лиш тримали голову, аби вівця не вирвалася й не втекла з недостриженою вовною. Звільнившись від вовняного кожуха, вже на весну зажаркого, вівця метко підводилася й бігла до овець ще не обстрижених: не впізнавали одні одних – бекали, мекали, як вже обстрижені, голі, без кожухів вівці наближалися до ще необстрижених, з вовною.

В кінці травня – на весняного Миколая ґазди віддавали овець в полонину аж до осені – до другої Богородички. Значíли овець – робили мітки на чолі чи на вухах, зеленим, синім чи чорним, аби впізнати восени на день розлучíня, як забиратимуть вівці з полонинки, ‘би не сплутати, розпізнати свої овечки. Робили кульчики вівцям у вухах з волічки, нитки пряденої. Вівчар, що приймав вівці, записував собі у зошит всі ці знаки, якими кожен ґазда позначив свої вівці, познаки однак за літо могли стертися, кульчики на вухах розмокнути, загубитися.

– Я пам’їтав собі в лице свої вивці. Лиш так. Мині ни тра було значіти їх ци вуха протинати. Я подививси – и вже вижу, ага, моя вивця, и забрав собі назад тхакі усі свої дроб’єта.

Ягнята, що вкотилися взимі, залишалися вдома в кошарі, підрослі ягнички, баранчики, вівці, старші барани, йшли на ціле літо в полонину. Ми пригонили під вечір наші вівці до великої кошари, де збиралися всі вівці, й досвітком вівчарі вирушали з отарою овець в хід полонинський, ген ‘горí у верхи на свою полонинку: вночі вівці би не пішли нікуди, спудилися б, розбіглися врозтіч.

– Йшли на Прелучний, де Середне, Старостая, суда ади через Туманівку, Кринту, на Гнилу, Гонтарьки. З Шибеного – дорога на Середне, а витак туда на Прелучний.

Бирь, бирь, вівці йдуть як вода, лиш пошуміли, покотилися мурогом густим і зеленим, проходячи бігом шлях далекий, відлеглий, аби з-за днинки добутися до свóї полонинки любої: “А я пиду в полонинку, на ту Старостаю, єк ‘ми літо літувати, лиш собі гадаю. Єк ‘ми літо літувати, білі вивці пасти, здаєтци ‘ми, файна любко, без тебе пропасти.”

zbruc.eu

попередня статтяУ Національному музеї літератури України відбудеться презентація антології української поезії «Сонячні кларнети» французькою
наступна стаття«Маріупольську драму» представили у Мукачеві