Любомир Сеник. Трамонтана. С. 107–126 (в кн. «Трамонтана». Львів: НВФ «Українські технології», 2003. – 224 с.).
Сказати людині: «Я кохаю тебе» – це те саме,
що сказати: «Ти будеш жити вічно, ти ніколи не помреш».
Габрієль Марсель
Перечитав ще раз давно прочитане. Незбагненний пошук ВІЧНОСТІ: «Вона прагнула вічності і слова про вічність» (с. 122). Знать, вірила в силу слова, у вічність. Бог живе і творить у ВІЧНОСТІ, а «… Божественний розум як такий, що схоплює всі можливі сценарії майбутнього в єдиному акті, перебуваючи в стані вічного Тепер. Те, що для нас є розмаїттям можливостей, для Бога є тотальною актуальністю» (Вахтанг Кебуладзе, «Майбутнє, якого ми прагнемо»). Вічність неможливо цілісно сприйняти з допомогою наших п’яти органів сприйняття навколишнього світу, до кінця зрозуміти й осмислити: «О глибино багатства, і премудрости, і знання Божого! Які недовідомі присуди Його, і недосліджені дороги Його!» (Послання ап. Павла до римлян 11:33).
Трамонтана – назва холодного північного та північно-східного вітру в Італії («Рибалки в море не виходять… Купатися не можна» [с. 123]).
Любомир Сеник оповідає про кохання. Це пошук загадкового, вічного й справжнього – трансцедентні сентенції про світ, який ми не в силі розгледіти:
У невідоме птах летить,
За синім обрієм розтане,
За тим, за берегом незнаним,
Душа для вічности постане,
Хоч днесь – лиш незворотна мить.
Любомир Сеник, «Таїна»
Людське життя незбагненне, і пошук істини в людських стосунках, осмислення любові (кохання), докази любові – за твердженням Манфреда Лютца («Блеф! Фальсифікація світу») – такі самі, як і докази існування Бога, бо вони «…є не природничо-науковими доказами, а чимось значно більшим» (с. 147).
…Минуло півроку після зустрічі з Марією на науковій конференції в її місті. Впродовж цього часу Олесь чекав листа – пам’ять серця зберігала мить: «Найперше запам’яталися очі. Досить лише раз глянути увічі – і вже ніколи не забудеш дивного погляду, що міниться то блакиттю, то зеленню» (с. 107). До речі, словник рідної мови подає, між іншим, і таке призначення слова «очі»: для створення певного враження, потрібної думки про кого, що-небудь. У римлян синонімом ока є світло (lumen). Тому Пліній висловив загальновизнану думку: «В очах – живе душа». Чи не ця душа оселилася в серці Олеся? Думки здатні матеріалізуватися. Лист Марії покликав Олеся в дорогу…
Так ніжно, делікатно і мудро описати неповторні миті життя може тільки високодуховний митець. Зацитую фрагмент тексту, і хай читач сам порозмислює: «Коли вийшов на берег, його охопило дивне відчуття: навіщо він пригнався сюди?… Довга чи коротка мить – і вже Лесь відчув на своїх грудях тремтливе, задихане тіло. Воно пахло морем і сонцем. Обпікало поцілунками…
Віддаючи пестощі і приймаючи ласку, дівчина мовчала. Але нутро її благало німим криком: “Любий, скажи одне-однісіньке слово: ти любиш мене і ніколи-ніколи не одійдеш від мене?… Не кидай мене в безодню сумніву, мій любий”… Дівчина прагнула слова. Ласки і слова…
Олесь мовчав. Щедрий у пестощах, скупий на слово, він ніби забув людську мову» (с. 109, 119).
Марія відчула серцем, що Олесь не подарує її мить вічності, а вона не могла з НЕЮ розминутися. Серцю не накажеш, але хай наші вчинки керуються думкою серця. Я так мислю! Життя – дарунок Бога живого…
«Що з нею коїться? Звідкіля тривоги? Чому вона ТЕ робить з ним і водночас шукає доказів кохання?» (с. 120). Очевидно, що Марія хотіла почути: Я КОХАЮ ТЕБЕ, ТИ МОЯ ВІЧНІСТЬ. Кохання першим і останнім не буває – воно єдине і вічне: «Якщо б кохання було тільки почуттям, то не було б підстави обіцяти кохати одне одного вічно» (Еріх Фромм, «Мистецтво любові»). Жінка, жона, кохана: «Ю. Липа вбачав саме в ній гарант “державницького дому”, що ґрунтується на пошані жіночої гідності. Любов у Ю. Липи досягає рівня молитовного екстазу, що переростає в божественне, містичне почуття і осяяння» (Микола Ільницький, «У фокусі віддзеркалень»).
Трамонтана…
«– Це не страшно. Віддайся хвилі – і ти переможеш!..
Коли нарешті Лесь побачив її на поверхні хвилі, він раптово кинувся до неї…
Навіщо вона ЦЕ зробила? Навіщо?!» (с. 123, 125, 126). Чому Марія ЦЕ зробила?
Незбагненна така незбагнеж:
сонце в зеніті – те ж,
небо над нами – те ж,
а люди під небом інші.*
Письмо Любомира Сеника високого штибу, яке спонукає до глибинних роздумів: думки ж бо – живі і розумні істоти. Бездумна людина перетворюється на раба чужих думок і позбавлена осмислення сутності ВІЧНОСТІ. Правдою має думати, жити людина, правда провадить нас до вічності і допомагає збагнути НЕЗБАГНЕННУ ТАКУ НЕЗБАГНЕЖ…
P. S. Якщо коротко про нашого ЮВІЛЯРА, патріота, науковця, працюючу БДЖІЛКУ… Любоми́р Таде́йович Се́ник (нар. 26 червня 1930, с. Чернихів нині Зборівського району Тернопільської області) – український літературознавець, літературний критик (усього наукових і художніх книжок – 33, а літературно-критичних і наукових публікацій у періодиці, збірниках, антологіях не злічити), громадський діяч. Доктор наук, професор Львівського університету ім. Івана Франка, член НСПУ, дійсний член НТШ.
__________________________
*Володимир Каліка, «Перепливу Дунай»
Богдан ДЯЧИШИН, член НСПУ, доктор філософії, доцент