3 грудня на фб я висловила здивування з приводу існування премії імені Михайла Селезньова в Дніпрі.
Проілюструвала свою позицію епізодом із власного досвіду спілкування з російським поетом. Більшість моїх друзів із мережі мене зрозуміли: не можна зберігати атрибутику минулого, коли очищаємо наш простір від ознак «російского міра», який прийшов до нас давно, закріпився в брежнєвські часи (єдіная общность — совєтский народ) і посіявся всілякими пам’ятничками, меморіальними дошками, згодом — пафосними іменними преміями, хоча ідеологічні вподобання і патріотика «героїв» були зовсім не українські. І нічого спільного не мають зі здобуттям Незалежності.
Одначе, і це зрозуміло, отримала й протилежні до моїх думок відгуки. Дехто з нагороджених закликає мене до «любові і чистоти», «неупередженості», бо вони, мовляв, не знали якихось деталей реальної біографії, хоч і стали лауреатами премії імені Михайла Селезньова.
Що ж, я розкажу те, що відоме в Дніпрі багатьом людям і мені.
Так, Михаил Селезнев воював. Завжди підкреслював, що він — советский солдат.
Незалежність України сприйняв, м’яко кажучи, прохолодно. Дуже пишався тим, що напередодні 65-річчя Перемоги (розквіт путінського побєдобєсія) удостоївся телефонної розмови із САМИМ путіним. Як надійний боєць в Україні напередодні цієї події.
У ніч на 9 травня 2010 року зарані зібрався, одяг військову форму, аби не спізнитися на (парад?) свято. Перехвилювався і …помер.
Кожна смерть знакова. В Михайла Сергійовича теж. Він був послідовним у своїх поглядах совєтского человєка і ветерана. І, очевидно, його промовистий відхід заслуговує на повагу.
А тепер про премію від обласної ради ветеранів Дніпропетровщини. Не будемо питати, скільки в ній дійсних учасників Другої світової. Не доскіпуватимемося до персоналії того, хто цю премію фінансує. Просто подумаймо: за якими критеріями нагороджені і їхні твори мають відповідати цій премії?
Серед заперечень, адресованих мені, було й таке: якби М.С. був живий, він би воював…
На чиєму боці?!
Джерело: facebook.com/lubovholota
