Це або є у вас, або ні. Ви не можете взяти якийсь прилад, прийти і поміряти. Порахувати. Формул немає. Це можна тільки відчути.
Це коли гімн, і перші слова «Ще не вмерла Україна» — і сто тисяч встає, і ця хвиля, ця енергетика забиває ваш видих, і ноги стають як протези, і навіть старі, пропалені життям і горілкою циніки, починають — ні, не плакати, — зводити очі до неба.
Це як мелодія рідної мови після щоденного довбання чужими звуками. Чужої мови, чужого світу, чужого життя, чужої землі, чужих людей. Не та країна, і сонце не те, і люди моляться чужим богам. Їхнє життя, їхні проблеми, їхні радості. Їхні гроші й мова. Далеко, десь там.
Сльози радості не течуть на замовлення. Ми — діти, що народжені тут. Це наша земля, Україна. Реальна, як хрести на могилах, не міф. Голос крові й тіні предків на далекому цвинтарі, в забутому Богом селі, мала батьківщина. Очі тих, хто загинув, хто пішов, захищаючи нас, чиї портрети тепер на Алеї героїв. Їх убила війна, їх більше ніколи не буде. Цієї України більше не буде. Цих простих роботяг, студентів, фермерів, музикантів, акторів, поетів, спортсменів, депутатів — і так, військових, професійних військових. Вони так і залишилися там, на полях України, під руїнами наших нескорених міст і населених пунктів, про які ми нічого не знали до цього прокляття — цієї страшної війни. Вони зупинили це зло — русскій рейх, який посіяв і сіє тут смерть і приніс її у наш дім, у наш двір, на нашу вулицю, який хотів, щоб ми й надалі залишалися хохлами, щоби стали рабами.
Наші діти не знають, що таке піонерська лінійка, хто такі комсомольці й ленінці. На наших вулицях не залишилося слідів від їхніх назв. Ми розбили голови їхнім ідолам і викинули на смітник їхніх вождів. Ми знесли всі ці монументи, цих абстрактних альош. Ми мали наглість говорити української мовою вдома, на людях, на роботі, скрізь, учити дітей. Наші діти говорять і будуть говорити українською мовою в наших містах-мільйонниках — це питання часу.
Ми відбудуємо нашу вільну країну, ми відбудуємо свою Україну, вона стане ще красивіша — всі зруйновані села, всі наші міста… Але… де ми візьмемо таких пацанів, дівчат, кращих із кращих? Вони перші пішли, вони не чекали повісток. Цих людей не вернути.
Ми переможемо і будемо жити щасливо й довго. Нічого й нікому не доводячи. Не докладаючи жодних зусиль, щоби сподобатись. Ми вдома. Лінивий чи працьовитий, талановитий чи бездарний, красивий чи потворний, здоровий і життєздатний чи хворий, боягуз чи герой. Ти вдома. Ти свій. Тебе приймуть і таким. Чи будуть любити? Не обов’язково. Ненавидіти? Не обов’язково. Це потрібно заслужити. Але не будуть тикати тобі, а ще гірше дітям твоїм — на дитячому майданчику, в магазині, у транспорті, в школі — тільки за те, що ти не такий, ти чужий, у тебе сильний акцент, ти українець, біженець і ти втік від війни. Так, як це, на жаль, все частіше стається в Польщі та Чехії.
Ми інші, ми особливі — і най буде так. Ми, українці, співаємо багато і часто сумних-пресумних народних пісень, переповнених цієї фатальної туги і жалю. Тільки от наша історія — ну як не співати — всі ці війни, вся ця кров, ці біди, нещастя? Ми — не острів, у нас сусіди — орда, у нас із ними вже 400 років війна і тільки проміжки миру. Скільки крові пролито, а скільки загинуло…
Англійською Homeland — Батьківщина, буквально земля, де є дім. Home — не плутати з House (стіни, дах, вікна – будинок). Home, хоч як це пафосно, — там, де живемо, де виростали, батьківський дім, де провели дитинство, де приросли до географії, місця, де самі створили сім’ю, де пустили коріння, так прикипіли всім серцем, що змогли написати «Як тебе не любити, Києве мій». Тільки так — і тільки тоді ви скажете чесно, що хочете, наприклад, у свій Маріуполь, «щоб знову відчути солоний вітер із моря, побачити порт, крани, театр, завод».
Не всі народились у місті тисячі левів, де падає дощ і пахне кавою. Наше місто, наші села й міста, наша мала батьківщина — частина великого цілого. Наш дім. Україна, за свободу якої, за нашу свободу — війна.
