ДУМНА ПОЕЗІЯ ПРО МИСТЕЦТВО ЛЮБОВІ
(«В молитві вчитимусь любити»)
Марґо Ґейко. Рудокоса Схимниця. AdДикція: вірші. – Львів: Сполом, 2018. – 128 с. : іл.
Євген Баран є мастаком на дотепи, тому жартуючи, писав, що Богдан Дячишин знає, що таке поезія. Читаючи-перечитуючи книжку «AdДикція» «двох квіток», спроможний хіба перефразувати думку Емілі Дікінсон про кохання: поезія – це все і це все, що ми знаємо про неї. А все ж… Поезія – це не гра слів чи римування, а глибинне осмислення думки і почуття, єдність слова і думки – це виховання читача. Думки ж бо живі й розумні істоти: «Поезія оперує словом, яке здатне викликати і звукові, і зорові уявлення і, що найголовніше, як висловився Іван Франко в книзі “Із секретів поетичної творчості”, здатна переходити в галузь розумової, інтелектуальної праці» (Микола Ільницький, «Поліфонія поетичного слова». У кн. «У фокусі віддзеркалень»).
Дехто вважає, що поезія – це прискорене мислення, бо інтелектуальна праця потребує надзусиль розуму, мусить оперувати великими знаннями, начитаністю, досвідом і крихіткою таланту («Для всіх життів дістала талану»), маленькою іскринкою Духу Бога живого, бо ж «виправдовується мудрість ділами своїми» («Плила фореллю проти течії»):
Ця Єва – найспокусливіша з Єв,
Художниця життя, поезій, прози.
Ніхто ще не збагнув всього, що є
У жінці, бо сміється попри сльози (с. 7).
Читаючи-перечитуючи вже перші вірші книжки, насолоджуємося веретеном вимережених із хистом вишуканих думок про думки, яких так бракує сучасному читачеві. До їхнього творчого доробку можна долучити думку Андрія Содомори з передмови до книжки Овідія «Любовні елегії. Мистецтво кохання»: «Поет і сьогодні вділяє нам своєї радості, якою повнилось його римське п’ятдесятиліття, своєї теплої, з іскринками тонкого дотепу, інтелектуальної усмішки, якої так бракує нам у добу нинішню, споживацьку, де ще так багато холодного цинізму і так мало щирого, людського» («Грайливий світ Овідієвих “Любощів”»). Читаймо далі, «Бо читати й не прочитувати – то не почитати. Тому-то» («Дистихи Катона») заглибимось в осмислення прочитаного:
Отак безстидно оголивши нерви,
Що й тіла так не виставиш, мабуть,
І що коли б торкнувся – то помер би,
Втрачаючи і глузд, і власну суть (с. 15).
Емілі Дікінсон свого часу написала: «Кохання – це все! І це все, що ми знаємо про нього». А тепер – думка професора Робіна Данбара: «Правда полягає в тому, що кохання є людською універсалією: воно властиве кожній культурі та кожній епосі… Насправді нам невідомо ані що це таке, ані чому нам властиво закохуватися – ми навіть не знаємо, чи наше почуття взагалі має будь-яку схожість із тим, що переживають інші тварини…» («Наука любові та зради»). Я ж гадаю, що кохання дане людині Богом і сила його в кожному конкретному випадку залежить від душевного стану, виховання та внутрішньої інтелігентності закоханих. Бог наділив кожну людину майже мистецьким талантом кохати, але з досвіду знаємо про мистецькі твори чудові, добрі й посередні. Хай там як, а мистецтво є мистецтвом, і цього ніхто не може заперечити… Тварини ж, на відміну від людей, наділені інстинктом любові, а не кохання…
Серцю не накажеш, але нехай наші вчинки керуються думкою серця. Оберігаймо своє серце («серце» – в біблійній мові часто «розум») від лихих і немічних тілесних думок, «Бо де скарб твій, – там буде і серце твоє!» (Євангеліє від Матвія 6:21). Чарунки любові цього світу незбагненні й недослідимі, але все єдине, вічне, правдиве – це моє: «Моральність – це розум серця», стверджував Генріх Гейне:
Між нами кілометри вод і тверді,
Далеко ти… водночас у мені.
Є простір, де ми наголо відверті,
І добре нам тому, що ми одні (с. 64).
Мовчазна стіна між мною і світом, але ж у моїй пам’яті живе і буде вічно жити «Невінчана жона простоволоса / Із присмаком полинно-молодим» (с. 16) і образ цього полину, Божого дерева життя, наділив мене силою, щоб світ, який мене ловить – не зловив… Цитувати кавалки віршів можна чи не з кожної сторінки: «Окремо путь встелилася моя, / Від Божої краси відвикли очі» (с. 22), «Вона і він. Довкруж – цвітіння маків. / Душа шукає стежку в небеса» (4-а сторінка обкладинки). Коли слова безсилі – промовляє поезія думки, ДУМНОГО слова: «Поклади ти мене, як печатку на серце своє, як печать на рамено своє, бо сильне кохання, як смерть…» (Пісня над піснями 8:6а):
Кохання у вірності прагне жіноцтво.
Без вірності брага життя стане оцтом.
Але популярно стає між митцями,
У мандрах рушати чужими «місцями» (с. 43).
Вперше побував в актовій залі Львівської Політехніки в 1965 році. На стінах по периметру – картини Яна Матейка. Всі персонажі оголені, але я не бачив тоді і сьогодні не бачу там голизни. Що то значить високе мистецтво!
Скільки не одягай на себе верет і власяниць,
А залишишся голою,
Яко в першу хвилю народження,
Яко в останню хвилю люблення (с. 68).
Мистецтво поезії, любові – високе мистецтво, але опустімся на грішну землю, пам’ятаймо про щодення і його зуміймо перетворити на рай кохання… Птасю: «Я вколишу тя на грудях, / Дощем заховаю (с. 72), бо «Почуття неможливо укласти в слова» (с. 81). Вічні – Слово любові, ДУМНА поезія кохання і мистецтво житти полягає в тому, щоб посіяне зернятко дало колосок, а кохання було єдиним і вічним, бо «…жити можна і не вміти, / якщо любити вмієш ти» (Богдан Смоляк, «Словник мовчання): «Окреслюй, аскете, молитвою коло, / Якщо готував свою душу до раю!» (с. 85) Тихо розходяться віртуальні співрозмовники, думки поезії кохання, і від нас із вами залежить їхнє життя в щоденному бутті. Книжка знайде свого думного читача, який шукає свою книжку, наснаги до повноти любові-життя, щоб єдине і вічне кохання стало гармонією щодення… Птасю… «В молитві вчитимусь любити» (с. 120)…
Богдан ДЯЧИШИН, член НСПУ, доктор філософії, доцент, м. Львів