Підгортає він ковдру і коцик.
Робить це непомітно.
— Ну що, зігрілась хоч трохи? —
Запитує тепло й привітно.
А я, змерзлячка бідова,
Від холоду далі тремчу.
І він, не сказавши ні слова,
Запалює тьмяну свічу.
Приносить гарячу воду
У пластикових пляшках.
І я зігріваюсь згодом,
Та сльози течуть по щоках.
Бо ніби війни немає,
І темряви за вікном.
В нас літо зимує — дрімає,
Зігрівшись нашим теплом.
А в небі летять ракети,
І болем здригається дім.
Ідуть на війну поети,
Щоб мир повернути всім.
Бо ми, українці, живучі.
Ми спрагло так хочемо жити.
Тому й заздрість ворога мучить,
Що вміємо щемко любити.
Долаючи всі незгоди,
Тривоги, морозні стужі.
Бо звемось незламним народом,
Нескореним і стодужим.
Над нами покров — слово Боже:
«Україна пітьму переможе!»