Марина Леонідівна Ткачук – філософ та історик філософії, доктор філософських наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, декан факультету гуманітарних наук Національного університету «Києво-Могилянська академія» піддає деструкції застарілі міфологеми про Київську духовну академію. Бесіду вела Лариса Брюховецька
— Ви обирали філософський факультет Київського університету ім. Тараса Шевченка в радянські часи, коли панувала монополія марксизму-ленінізму. Як Ви бачили себе у цій професії? Чим був мотивований її вибір? Кого вважаєте своїми вчителями – і безпосередніми, і опосередкованими?
— Так, я вступила на філософський факультет Київського держуніверситету в 1981-му, за часів брежнєвського застою. Вступила після школи і була приголомшена тим, що більшість моїх однокурсників виявилися значно старшими за віком і життєвим досвідом. Тоді студентський контингент філософських факультетів формувався переважно з осіб, делегованих за «комсомольсько-партійною лінією». Це й не дивно, адже «офіційна» філософія радянських часів мала статус ідеології, а партія потребувала не так учених-філософів, як надійних «бійців ідеологічного фронту».
Марина Ткачук: «Ми спростували застарілі уявлення про Київську духовну академію як про “твердиню україножерства”»
Щодо мене, то поповнювати лави таких «бійців» я не збиралася: моя мотивація до вступу була іншою. Річ у тім, що на книжкових полицях моєї мами (кандидата філософських наук, доцента одного з київських вишів, яка фахово займалася філософськими проблемами природознавства) стояло чимало книжок, з яких я ще у шкільні роки пересвідчилася, що філософія не вичерпується діаматом та істматом. «Антология мировой философии», «Мыслители прошлого», «Философское наследие» ‒ мої уявлення про філософів та філософію формувалися з цих багатотомних видань (до поповнення їх черговими томами я долучилася ще в юнацькі роки і робила це з неабияким ентузіазмом). Моя цікавість до філософії якось відразу мала історико-філософський характер ‒ спочатку на інтуїтивному рівні, а згодом на як свідомий вибір спеціалізації. Тож на цей факультет мене привели захоплення постатями видатних філософів минулого, власні інтелектуальні запити і прагнення долучитися до тих пошуків смислів, якими одвічно займаються «шукачі мудрості».
Звісно, від філософських факультетів радянського зразка марно було очікувати належного рівня свобод і фахових знань. Дякувати Богові, оскомину від суто ідеологічних предметів компенсувало вивчення впродовж п’яти років історії світової філософії, а також природничих дисциплін, яких тоді не бракувало на філософських факультетах (зокрема й на єдиному в УРСР у Київському університеті). Мало не основними предметами на перших роках були курси вищої математики, фізіології вищої нервової діяльності, біології, основ фізики тощо; вивчалася психологія. Опанування ними забирало чимало сил і часу, але дисциплінувало розум і виховувало строгість мислення, якої бракує, на жаль, багатьом сучасним гуманітаріям.
Спеціалізованих філософських дисциплін також було чимало. Інша річ, що їх викладали переважно у системі координат «єдино правильного» вчення й у відриві не тільки від тогочасної західної, а й від класичної світової традиції, дозованої і препарованої в межах доступних російськомовних перекладів чи доволі приблизних й упереджених інтерпретацій «посвячених» осіб. Тож у мене значне місце займала самоосвіта, до речі, дуже важливий елемент вивчення філософії в усі часи й за будь-яких освітніх систем і практик. На початку 1980-х її ускладнював брак доступу до першоджерел (як західних, так і вітчизняних), однак ця проблема почала зникати з часів перебудови, які збіглися з моїми аспірантськими роками на кафедрі історії філософії та логіки. Невдовзі ця проблема остаточно зникла; нинішнім студентам-гуманітаріям вона невідома ‒ було би бажання вчитися.
Складовою мого фахового становлення і стимулом для розвитку зацікавлень філософією було також перебування у фаховому філософському середовищі. Так, там не бракувало типових «червоних» професорів, відвертих номенклатурників і нездарних функціонерів, однак були талановиті й захоплені інтелектуали за покликанням, а не за «рекомендацією обкому». Такі були як серед студентів (зокрема й моїх однокурсників), так і серед викладачів ‒ особливо кафедри історії філософії. На ній (згодом перейменованій у кафедру історії філософії та логіки) я почала свою дослідницьку і викладацьку діяльність. Моїми першими кроками керували досвідчені й авторитетні вчені ‒ Валентин Іванович Гусєв та Юрій В’ячеславович Кушаков.
Особливу роль у моєму фаховому становленні відіграли й колеги по кафедрі філософії та релігієзнавства Національного університету «Києво-Могилянська академія», де я працюю з 1994 року, й зокрема її засновник та перший завідувач, видатний український історик філософії Вілен Сергійович Горський. Уже в перші роки відродження Могилянки йому вдалося зібрати «зірковий» професорсько-викладацький склад, до якого долучилися, за сумісництвом, найкращі фахівці Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України та Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Наша кафедра стала справжнім флагманом реформ у філософській освіті й науці України пострадянського часу, спрямованих на їхню деідеологізацію та гуманітаризацію. Ми розробили ефективну модель філософської освіти, ґрунтовану на засадничих для НаУКМА принципах liberal arts education, підготували перших в Україні бакалаврів (1996) і магістрів (1998) філософії, а в 2008 р. створили (спільно з кафедрою літературознавства) першу українську міждисциплінарну програму підготовки докторів філософії (PhD) з філософії та літературознавства. Спілкування з колегами, інтелектуальні дискусії, спільні дослідницькі й видавничі проєкти, наукові заходи ‒ усе це надзвичайно ефективна «школа» і стимул для фахового зростання на нашій кафедрі. Важливо, що в могилянському філософсько-релігієзнавчому середовищі від початку було піднесено дуже високу фахову, академічну планку, яку ми підтримуємо і не маємо наміру опускати. Тримати її змушує зокрема й пам’ять про тих наших колег ‒ Вілена Сергійовича Горського, Сергія Борисовича Кримського, Мирослава Володимировича Поповича, Ігоря Валентиновича Бичка. Вони відіграли важливу роль у професійному становленні кафедрального колективу. Я вдячна долі за досвід фахової співпраці і близького, живого спілкування з цими незабутніми особистостями.
— Іноді здається, що в наш прагматичний вік такими предметами, як історія мистецтва чи історія філософії мало хто цікавиться, що переважна більшість людей задовольняє свої «інтелектуальні» потреби політичною тріскотнею, що філософія споживання витіснила все інше. Дуже непросто ствердитись у такій професії та ще й здобути ім’я в науковому середовищі. І все-таки, як свідчить Ваша наукова кар’єра, це можливо. Кар’єра склалась завдяки чи всупереч обставинам?
— Моя фахова діяльність розпочалася за часів перебудови. Тож в моєму науковому житті, на щастя, не було заборон і утисків. Навчаючись в аспірантурі КДУ за спеціальністю «Історія філософії» в 1986‒1989 роках, я самостійно визначилася з темою кандидатської, присвяченій видатному історику філософії, професору Університету св. Володимира і першому українському академіку-філософу Олексію Микитовичу Гілярову. Колеги зацікавлено стежили за моїми архівними пошуками і знахідками та зануренням у дореволюційну філософську (звісно, немарксистську) літературу і періодику. Моя дисертація стала тим першим кроком, який уторував шлях українських істориків філософії до вивчення табуйованої радянською філософською історіографією тематики і проблематики, пов’язаної з вивченням становлення і розвитку професійної, академічної традиції філософування на наших теренах. Фактично вона започатковувала систематичні фахові дослідження з історії академічної філософії в Україні, які згодом стали важливим напрямом розвитку й теоретико-методологічного оновлення української історико-філософської науки. Розгортаючи ці дослідження в «могилянський період», я завжди зустрічала підтримку і зацікавленість з боку колег. Це стосувалося й вивчення і видання рукописної спадщини видатного українського філософа Памфіла Юркевича, і підготовки моєї докторської, присвяченої аналізу київської академічної філософії ХІХ‒початку ХХ ст. та її ролі у становленні й розвитку історико-філософської науки на українських теренах, і схвалення тем кваліфікаційних робіт моїх дипломників та аспірантів, які працювали в цьому ж річищі. Поступово на кафедрі постав потужний науковий осередок вивчення історії київської академічної філософії та релігієзнавства, відомий не лише в Україні, а й за її межами. Співпраця з однодумцями, які поділяють твої погляди й усвідомлюють значущість того, що ми робимо, відкриваючи невідомі сторінки історії філософської думки, відтворюючи і вивчаючи доробок наших філософів і богословів минулого, надихають на нові творчі задуми і наукові проєкти.
— Свого часу мені випало працювати в Головній редакції Української Радянської Енциклопедії. Там був штат кілька сотень людей. Нині відбуваються дивовижні речі: двотомну енциклопедію «Київська духовна академія в іменах: 1819‒1924» (перший том вийшов у 2015, другий – у 2016 році) Ви як упорядник і редактор підготували практично сама з невеликим колом авторів. Це справді подвижницька праця: доводилося усе витягати з архівів та наукових бібліотек, адже за радянських часів цей вищий православний богословський навчальний заклад ніхто не наважувався навіть згадувати. Тим більше, що серед його педагогів та випускників було чимало репресованих більшовицькою владою. Розкажіть, будь ласка, як виникла ідея цієї пошукової роботи і як Вам працювалося?
— Ініціатива енциклопедії «Київська духовна академія в іменах: 1819–1924» належала фундатору і почесному президенту НаУКМА В’ячеславу Брюховецькому, під патронатом якого в 2001 р. було видано енциклопедію, присвячену видатним постатям Києво-Могилянської академії ХVII–ХVIIІ ст. Наша тісна співпраця розпочалася влітку 2012-го і тривала протягом чотирьох років. В’ячеслав Степанович як президент Міжнародного благодійного фонд відродження КМА сприяв фінансуванню підготовки і друку цього видання; натомість я опікувалася не лише змістом енциклопедії, комунікацією з авторами, підготовкою і науковим редагуванням текстів, а й організацією повсякденної науково-дослідної (передусім архівної) роботи, без якої реалізувати задум було неможливо.
Робота над енциклопедію – це комплексне міждисциплінарне дослідження освітньої, наукової і культурно-просвітницької діяльності Київської духовної академії крізь призму життя і творчості її видатних викладачів та вихованців. За його результатами готувалися повноформатні біографічні статті. Зрозуміло, що такий формат наражав на серйозні виклики, пов’язані з браком емпіричних матеріалів, часу і дослідників, готових працювати в режимі 24/7, дотримуючись академічних стандартів. Нетиповість ситуації полягала ще й у тому, що енциклопедії, зазвичай, узагальнюють вже наявне знання; натомість підготовка нашої відбувалася, значною мірою, «з чистого аркуша». Тож енциклопедія неординарна передусім тому, що в ній багато невідомих матеріалів, вперше залучених до наукового обігу; чимало нових знань і узагальнень, ґрунтованих на результатах спеціальних дослідницьких пошуків в українських та іноземних архівах, на вивченні документальних джерел, наукової літератури, епістолярію, мемуарів, церковної періодики тощо. Початково енциклопедія планувалася в одному томі обсягом 80‒90 друкованих аркушів. Зрештою, віднайдені матеріали і відповідні кошти уможливили підготовку двох томів обсягом 184 друкованих аркуші. Поряд із вступними статтями у ній є близько 650 біографічних статей, супроводжених ексклюзивним архівно-бібліографічним апаратом і фотоілюстративним матеріалом, а також додатки з переліками випускників, викладачів і очільників КДА, відомостями про осіб, канонізованих православними церквами, архієреїв тощо.
Варто наголосити й на унікальності змісту. На підставі систематичних архівних студій нам вдалося вперше з’ясувати, уточнити (в багатьох випадках ‒ зібрати буквально по крихтах) біографічні відомості діячів, хронологічно точно відтворити їхній життєвий і творчий шлях, впорядкувати списки їхніх праць, усунувши при цьому прогалини і похибки, усталені у фаховій літературі подекуди з ХІХ ст. Це стосується й висвітлення (здебільшого – вперше) життя і трагічної загибелі низки репресованих за радянських часів випускників і викладачів, спроби бодай частково увиразнити жахливу картину їхнього масового знищення. Крім того, наша енциклопедія стала суттєвим кроком і у вивченні цілісної інституційної історії Київської духовної академії, якої ми майже не знали або уявляли у спотвореному вигляді. Вперше ми спростували застарілі історіографічні уявлення про неї як про «твердиню україножерства» та з’ясували її вагомой внесок у розвиток української культури, освіти, церковного життя. Так само вперше ми показали надзвичайно важливу роль Київської духовної академії у розвитку помісних православних церков, у розбудові освіти, науки, культури європейських і східних країн, включених до ареалу православ’я.
Чотири роки інтенсивної підготовки енциклопедії були надзвичайно напруженим і складним періодом мого життя, впродовж якого мені довелося окрім організаційної, дослідницької, упорядницької, редакційної роботи, написати понад двісті статей та укласти всі вісім додатків. Сказати, що це було нелегкою працею ‒ не сказати нічого… Але водночас цей період був дуже плідним і цікавим, сповненим творчого пошуку і мало не щоденної радості відкриттів, інтелектуального збагачення, духовного зміцнення і піднесення… Приємно, що наше видання отримало чимало позитивних відгуків фахівців і читачів, а також привернуло увагу дослідників з різних країн до важливих і цікавих сторінок нашого минулого.
— Коли читаєш статті, і коли дивишся на фото персоналій енциклопедії, мимоволі порівнюєш Київську духовну академію із затонулою Атлантидою. Переважна більшість – благородні, інтелектуальні обличчя. В Енциклопедії вміщено статті про понад шістсот осіб – митрополитів, патронів КДА, професорів і викладачів, студентів і випускників. Кожна постать цікава. Слід говорити насамперед про священиків високих статусів. Але я згадаю кількох людей цілком світських: філософа Памфіла Юркевича, академіка, економіста, географа Костянтина Воблого, письменника Івана Нечуя-Левицького, диригента Олександра Кошиця… Чи був ще на території Російської імперії аналогічний заклад (духовний), звідки вийшла така б різноманітна плеяда. Очевидно, вільний дух нашого міста, його культурне підґрунтя сприяло цьому різноманіттю і розкриттю талантів?
— Так, справді, серед випускників КДА було чимало священнослужителів та архієреїв (навіть предстоятелів) Болгарської, Грузинської, Сербської, Румунської, Антиохійської, Константинопольської та інших православних церков. Більшість духовних осіб, що вийшла з академії, належала, звісно, до російського православ’я, однак, як з’ясовано нами, саме серед випускників КДА кінця ХІХ‒початку ХХ ст. зародилася і зміцніла ідея української церковної автокефалії (маю на увазі її головного теоретика 1920-х років Володимира Чехівського, а також майже весь єпископат Української автокефальної православної церкви першої формації, включно з її очільником митрополитом Василем Липківським).
Водночас далеко не всі вихованці КДА, як Ви слушно зазначили, обирали шлях церковного служіння. Багатьох приваблювала викладацька, наукова, літературна, видавнича, громадська діяльність, державна служба тощо. Поряд із названими діячами української культури варто згадати, наприклад, Костянтина Думитрашка, україномовного поета й автора відомої пісні «Чорнії брови, карії очі», яку більшість наших сучасників вважає народною; Феофана Лебединцева, відомого видавця і літератора, засновника славнозвісного часопису «Киевская старина» й одного з творців української журналістики; Григорія Маркевича, засновника друкарні, книгарні та спеціалізованого видавництва навчально-педагогічної та дитячої літератури «Український учитель», що відіграли неабияку роль у поширенні української книги. З цієї академії вийшли талановиті українські педагоги Сергій Грушевський (батько Михайла Грушевського) та Володимир Дурдуківський; відомий український громадський і політичний діяч Олександр Лотоцький; один із перших дослідників української міфології та фольклору Георгій Булашев. Тут починали здобувати вищу освіту видатний український мовознавець Павло Житецький і талановитий перекладач Гомера українською Микола Хомичевський (відомий за літературним псевдонімом «Борис Тен»). Не кажу вже про цілу плеяду видатних богословів, філософів, істориків, літературознавців з випускників і професорів КДА (включно з академіками УАН Миколою Петровим і Федором Міщенком), яким належить вагомий внесок у розбудову гуманітарних наук на українських теренах. Маємо доволі солідний перелік осіб з кола київських академістів, які залишили значний слід в історії української освіти, науки, культури.
Поряд із українцями, росіянами, білорусами в академії навчалися уродженці грузинських і молдавських земель, греки, румуни, серби, болгари, чорногорці, сирійці, японці. Зрозуміло, що значна частина іноземних випускників свідомо готувала себе до церковного служіння, однак чимало присвячували себе науково-педагогічній діяльності ‒ згадаймо видатного болгарського історика, академіка Івана Снєгарова; грузинського вченого-енциклопедиста, одного із засновників Тбіліського державного університету і першого директора Інституту грузинської літератури ім. Шота Руставелі академіка Корнилія Кекелідзе; відомого сербського богослова і філософа Радослава Вешовича. Серед випускників-іноземців були видатні державні діячі (як-от перші прем’єр-міністри Болгарії Тодор Бурмов і Климент Друмєв, міністр просвіти і церковних справ Сербії Алімпій Василевич), а також відомі літератори і культурні діячі (згадаймо сербського письменника і поета Светоліка Ранковича, основоположника грузинської дитячої літератури і наукової педагогіки Якова Гогебашвілі, японських перекладачів і письменників Івана Кавамото, Даниїла Конисі та інших).
Понад сорок вихованців Київської духовної академії канонізовано різними православними церквами у лику святителів, подвижників і мучеників за віру. Пам’ять про них вшановують православні віряни у різних кутках світу.
Як бачимо, цей православний заклад вищої освіти мав усі підстави пишатися своїми випускниками. Гадаю, такі підстави були й у інших православних духовних академій Російської імперії ‒ Санкт-Петербурзької, Московської та Казанської. Однак ці освітні інституції поки що не мають аналогічних науково-довідкових видань, тож достовірні й коректні з наукової точки зору зіставлення щодо випускників наразі не є можливими.
Між тим, не будемо забувати, що Київська духовна академія, відкрита, формально кажучи, в 1819 р., була найдавнішим православним закладом вищої освіти на східнослов’янських теренах: її історія сягає 1615 року ‒ дати заснування Київської братської школи, що дала початок славетному Києво-Могилянському колегіуму/академії. Не кажу вже про особливу культурну ауру Києва як міста, що з давніх часів було, за влучним виразом Сергія Кримського, «крейсером духу» для всього греко-слов’янського світу й водночас строкатим і різнобарвним перехрестям культур і традицій ‒ візантійської, української, польської, російської, єврейської, німецької. Ця особливість, поза сумнівом, позначилася на сформованому в Києві інтелектуальному й освітньому середовищі, в якому зародилась і розвивалася Київська Академія, це потужне архетипове вогнище вищої освіти, науки, культури й духовності. Так само ця особливість позначалася й у різнобічному та багатобарвному, попри уявну монотонну камерність, житті КДА, її викладачів і вихованців.
— Марино Леонідівно, крім наукових досліджень, Ви є деканом факультету гуманітарних наук НаУКМА. Як вдається поєднувати наукову, педагогічну й адміністративну роботу?
— Відверто скажу, що поєднувати роботу декана з дослідницькою діяльністю і викладанням нелегко ‒ фактично, це життя без відпусток і вихідних. Однак склалося так, що вже давно мені доводиться займатися не лише науково-педагогічною, а й адміністративною роботою. У 2007‒2015 рр. я обіймала посаду завідувача кафедри філософії та релігієзнавства НаУКМА; з 2012-го очолюю факультет гуманітарних наук (ФГН). У декана, звісно, значне навантаження і неабияка відповідальність, особливо, коли йдеться про найбільший факультет Могилянки: на сьогодні у нас навчається близько тисячі студентів і аспірантів, функціонує 8 кафедр і працює майже 150 викладачів і співробітників. З цього факультету починалася відроджена Академія, її перші кафедри, викладачі, студенти й випускники. Навіть мій робочий кабінет є своєрідною меморіальною пам’яткою ‒ він міститься у славнозвісній найпершій робочій кімнаті університету, виграній В’ячеславом Брюховецьким у начальника Київського вищого воєнно-морського політичного училища контр-адмірала Олександра Коровіна в січні 1992.
Сучасний ФГН готує студентів на п’яти освітніх програмах бакалаврського рівня і семи освітньо-наукових програмах магістерського; крім того, ми готуємо майбутніх докторів філософії (PhD) за спеціальностями «Історія та археологія», «Культурологія», «Філологія» і «Філософія». Візитівками нашого факультету були й є якісна вища освіта, висококваліфікований професорсько-викладацький склад, успішні студенти і випускники, потужні наукові школи, активне міжнародне співробітництво, важливі й інноваційні дослідницькі проєкти, цікаве і насичене академічне повсякдення, вагоме місце у розвиткові сучасної української гуманітаристики. За оцінками працедавців і випускників українських університетів наш факультет міцно тримає багаторічне лідерство у підготовці високоосвічених, креативних і активних фахівців, які успішно реалізують себе у різних сферах суспільного життя.
Зрозуміло, що підтримка життєдіяльності й подальший розвиток такого великого і складного факультету вимагають командної злагодженості, організованості й чіткої та суголосної роботи всіх його підрозділів. Саме це я й намагаюся забезпечити своєю повсякденною дяльністю, спираючись на підтримку завідувачів кафедр, викладачів і співробітників. Усіх нас об’єднує прагнення створити максимально ефективні умови для навчання, викладання і наукової діяльності.
Відданість своїй справі, професіоналізм, взаємоповага, довіра, плекання головних академічних свобод (свободи викладання і навчання), спільні духовні цінності ‒ на цих «китах» тримається потужний і незламний гуманітарний дух Могилянки. Для мене велика честь бути його зберігачем…
Бесіду вела Лариса БРЮХОВЕЦЬКА
PS. Тим, хто зацікавився двотомником «Київська духовна академія в іменах: 1819–1924», можна звертатися за телефоном: 238-27-62.