«Марксизм — не ідеологія, це релігія для західних інтелектуалів»
(Маріо Варґас Льйоса)
Ось-ось у «Видавництві Анетти Антоненко» має з’явитися український переклад «Поклику племені», інтелектуальної автобіографії Маріо Варґаса Льйоси, в якій Нобелівський лауреат із літератури аналізує свою ідеологічну еволюцію й фундаментальні праці видатних філософів, які допомогли йому розвинути новий корпус ідей після великої ідеологічної травми — розчарування в Кубинській революції (і поїздки в 60-х до СРСР, де він побачив нужду і несправедливість). Трансформація світогляду Варґаса Льйоси розмічена сімома великими мислителями, з якими він веде відвертий діалог. Адам Сміт, Хосе Ортеґа-і-Ґассет, Фрідріх Гаєк, Карл Поппер, Реймон Арон, Ісая Берлін і Жан-Франсуа Ревель — саме ці велетні показали йому традицію мислення, яка дає привілей індивідові перед племенем, нацією чи партією і яка обстоює свободу слова як фундаментальну цінність для здійснення демократії.
Маріо Варґас Льйоса, «Поклик племені». – Львів: Видавництво Анетти Антоненко, 2022. — 272 с.
Переклад Галини Грабовської
Вашингтонський досвід
Друга світова війна радикально змінила приватний обрій Ісаї Берліна. Якби не вона, його життя, ймовірно, протікало би так само, як в інших оксфордських dons, поміж аудиторіями, де він спочатку читав лекції з філософії, а згодом історії соціальних і політичних ідей, поміж бібліотеками й окремим помешканням в найпрестижнішому і традиційному з Colleges університету, коледжі Всіх Святих, який обрав його своїм Fellow у неймовірному віці – двадцять три роки (він став першим євреєм, що увійшов до складу цієї інституції). Та коли вибухнула війна, це «асексуальне життя ерудита» зазнало різкої трансформації: молодого професора, чия слава поліглота і спеціаліста в європейських культурах – зокрема, російській та німецькій – вже гриміла в академічних колах, британський уряд відправив у Сполучені Штати, аби він з Нью-Йорка і Вашингтона консультував міністерство закордонних справ і британське посольство в США щодо актуальних політичних подій. В період між 1941 і 1945 рр. сер Ісая розгорнув надзвичайну діяльність на службі своїй названій батьківщині: його аналітичні записки щодо міжнародної ситуації й делікатних дипломатичних стосунків між союзниками, мабуть, були найбільш читаними в історії Форін-Офіс. (Сам Черчілль був настільки вражений ними, що в 1944 році захотів дізнатися, хто їх пише. Ентоні Іден повідомив йому: «Сер Берлін, балтійський єврей, за професією філософ». І додав дослівно таке: «Вони добрі, я згоден. Хоча, можливо, грішать деяким орієнтальним ароматом»). А також, завдяки своєму особистому очаруванню і світському таланту, завів знайомства в найвищих соціальних, академічних і політичних колах США: іскрометний співрозмовник, він був привабою дипломатичних зібрань і вечер, бо не лише розважав і гіпнотизував їхніх учасників своїм добрим гумором, кумедними історіями й мудрістю, він давав своїм співрозмовникам окрилююче відчуття того, що в його товаристві вони прилучаються до високої культури. Цей снобський аспект його життя – в якому завжди було повно зустрічей, вечер, торжеств і прийомів у самих верхах світських кіл – дивним чином ніяк не позначився на його інтелектуальній праці, в якій він ніколи не робив поступок і ні разу не впав у банальність. Однак немає сумніву, що світське життя дарувало йому радість і він насолоджувався цими банкетами в оточенні людей, які не завжди були освіченими, але принаймні впливовими, багатими і можновладними. Не можна не побачити в цій трохи фривольній грані його особистості компенсацію, замінник сексуального життя, якого, схоже, він не мав, чи майже не знав, до зрілого віку: усі його знайомі в Оксфорді були впевнені, що він назавжди лишиться старим парубком.
Ніч з Ахматовою
Можливо, саме тому на ньому так сильно позначилася та ціла ніч, яку в листопаді 1945 року він провів в убогій ленінградській квартирі разом з найбільшим з-посеред живих російських поетів – безталанною Анною Ахматовою. Ісая Берлін, якого на кілька місяців відправили в британське посольство в Москві, поїхав у ностальгійну мандрівку в Ленінград, на пошуки книжок і спогадів свого дитинства, і випадково в книгарні хтось, почувши, що він запитує про поетесу, запропонував відвести його в її дім, що був неподалік. Анні Ахматовій було 56 років, на двадцять більше, ніж Берліну. Вона була великою красунею і дуже відомою як поетеса ще перед революцією. Перебувала в немилості, і від 1925 року Сталін не дозволяв їй ні публікуватися, ні виступати з поетичними вечорами. Її трагічна одіссея є однією з найпечальніших у ті страшні роки: радянський режим розстріляв її першого чоловіка, а третього змусив животіти в сибірському таборі каторжних робіт; її сина Льва – талановитого юнака, з яким Ісая Берлін тієї ночі матиме коротку розмову, – Сталін на тринадцять років відправив у ГУЛАГ, і шантажем, обіцяючи зберегти йому життя, радянські комісари змусять Ахматову писати принизливі оди низькопоклонства перед диктатором, який її мордував. Оскільки страждання поетеси значно посилилися після тієї ночі, Ісая Берлін ніколи не позбувся докорів сумління через те, що мимоволі став їхньою причиною. (В архівах КДБ фігурує звіт про ту розмову; Сталін так прокоментував її Жданову, комісару від культури: «Ти подумай: значить, тепер наша монашка втішається з британськими шпигунами»).
Як завжди категорично стверджував Ісая Берлін, ті одинадцять чи дванадцять годин, які він провів разом з Ахматовою, були безгрішні, пройшли в інтенсивній та блискучій розмові, під час якої в певний момент Анна продекламувала йому велику кількість знаменитих віршів з книжки «Реквієм», яку – рятуючись від гонінь – вона запише з пам’яті і яка згодом стане одним з найвеличніших свідчень духовного й поетичного опору сталінській тиранії. Вони розмовляли про літературу, згадували великих дореволюційних авторів, багато з яких уже померли чи були у вигнанні (про останніх Берлін міг їй розказати), а також обережно – про надзвичайно складну ситуацію, в якій перебувала Анна, життя якої висіло на волосині: вона бачила, як репресують її оточення, і чекала, що будь-якої миті розправляться і з нею. Але відомо, що хоча між ними не було жодного фізичного контакту, ополудні наступного дня завжди стриманий Ісая Берлін вернувся в готель «Асторія», стрибаючи від щастя і сповіщаючи: «Я закохався! Я закохався!» Відтоді він до самої смерті стверджуватиме, що та зустріч була найважливішою подією в його житті. Що ж до Ахматової, то враження про той візит знайшло відображення в чудових любовних віршах «Cinque». Така історія нездійсненного, ясна річ, кохання, бо відтоді режим обірвав усі зв’язки і контакти поетеси із зовнішнім світом і в наступні шість років Берлін не міг навіть дізнатися, де ж вона. (На його благання з’ясувати це британське посольство в Москві відповідало, що для самої Ахматової краще, аби він навіть не намагався зв’язатися з нею). Через багато років, 1965-го, на зорі радянської відлиги Ісая Берлін та інші професори добились для російської поетеси звання почесного доктора літератури Оксфордського університету, і радянська влада з цієї нагоди дозволила їй поїхати в Англію. Це була вже літня жінка, та довгі муки не зломили її. Нова зустріч була прохолодною, й, окинувши поглядом Гедінґтон Гауз, розкішну резиденцію, де Берлін жив зі своєю дружиною Аліною, Ахматова не змогла стримати гіркої іронії: «Отже, пташку посадили в золоту клітку».
