“Українська літературна газета”, ч. 5 (373), травень 2025
На запитання Пресслужби Національної спілки письменників України відповідає відома канадська перекладачка і редакторка Марта Дарія Олійник, яка мешкає в Монреалі.
Шановна пані Марто, Ви як мисткиня дуже багато зробили для популяризації України в англомовному світі. Чи можете розказати, із чого власне для Вас почався шлях у велику літературу, зокрема у переклад, коли Ви відчули в собі силу слова?
Все почалося від того моменту, коли в дошкільному віці я навчилася читати по-українськи (у місті Торонто, де народилася), а потім по-англійськи (в першому класі у Монреалі). Все почалося від читання книжок. Я швидко стала буквоїдом і членом місцевої бібліотеки, яку відвідувала щоп’ятниці перед вихідними. Читала народні казки з цілого світу, журнали, газети – все, що попаде під руки. Я любила товариство – в міру, але моїм улюбленим заняттям було читання. Тато все це спостерігав і одного незабутнього дня взяв мене до крамниці вживаних книг, де я купила собі за 19-ть канадських центів книжку оповідань англійської дитячої письменниці Алісон Аттлі. Вона досі в мене. Потім пішла французька мова, знання якої розширило коло книжок, які стали мені доступні. В Університеті Маꥳлл і в літній Російській Школі у штаті Вермонт (США) я так добре вивчила російську мову, що знайомі єврейські емігранти з москви і ленінграду часто мене питали, коли я виїхала на Захід. Я вже тоді почала вивчати славістику. Багато авторів читала в перекладі з французької, італійської, німецької та японської мов, так що з молодого віку я вже була «дотична» до процесу перекладу як читач.
Мій інтерес до перекладу спонукала турбота про тривалі неприязні українсько-єврейські стосунки у Північній Америці. Українська діяспора в Канаді та США була постійно під обстрілом у пресі, і я мріяла колись перекласти збірку матеріалів, які висвітлили б довголітню історію тривалих, спокійних і дружніх стосунків між нашими двома народами.
У 1975-му році, коли почала відвідувати курси для отримання ступеня маґістра в Торонтському університеті, я завершила свій перший літературний переклад. Наступного десятиліття стала диктором і продюсером Української Служби Радіо Свобода в Мюнхені (Західна Німеччина) і після повернення до Канади – в Канадському Міжнародному Радіо (Radio Canada International). Ця робота дуже мені подобалася, бо вона поєднувала писання, переклад і озвучення текстів.
Чверть століття тому я почала редагувати наукові статті і книжки для різних університетів та інститутів в галузі україністики. Отож, уся моя професійна діяльність зародилася в любові до книжок і до мов.
Ваш батько – відомий український публіцист, літературознавець і радіокоментатор Роман Рахманний (1918 – 2002). Чи мав він вплив на вибір Вашої професії?
Безумовно. Проте батько ніколи не нав’язував жодних ідей, не підказував мені, чим я повинна займатися в житті. Так склалося, що в багатьох відношеннях мій робочий шлях став подібним до батькового: він викладав в університеті, і я; він був головою Української Служби Канадського Міжнародного Радіо з правом писати передачі та виходити в ефір, і я була диктором-продюсером на двох міжнародних радіостанціях. У 1970-х роках батько почав підкреслювати необхідність створення в північноамериканській українській діяспорі професійної служби моніторингу новин, яка б давала відсіч брехливим репортажам у пресі про Україну та українців, тобто протистояти совєтській пропаганді, якою була просякнута західна преса. На жаль, навіть найбільші українські організації, скажімо, в Канаді, не послухали його поради. Оскільки я знаю, тільки одиниці досі займаються цією справою: люди самі пишуть листи до редакцій різних часописів, розповсюджують точну інформацію про СРСР, розкриваючи справжнє, незмінне обличчя росії упродовж століть, про Українську РСР і незалежну Україну. До речі, коли мені було приблизно 13 років, тато мене навчив писати (неагресивні) листи до редакції монреальської газети (Montreal Gazette), які часто потім публікувалися. Досі я листуюся з журналістами по цілому світі та з авторами художніх та документальних книжок. Ще десять років тому я завжди отримувала відповіді – і ще з подякою. Сьогодні автори стали всезнайками, які не сприймають ніякої, навіть найменшої, критики. Останніми роками я маю менше сил і терпеливості воювати з дурнями.
У сфері Вашої зацікавленості переважно переклади української класики. Ви перекладали І. Франка, Б. Антоненка-Давидовича, Ю. Яновського, О. Гончара, Е. Андієвську та інших авторів. За яким принципом Ви відбираєте матеріал для перекладу?
Тому, що в мене стільки роботи в галузі історії, я вибираю короткі оповідання класиків 19-го і 20-го століть. Але колись хочу перекласти кілька романів.
Також 2023 року в канадському видавництві McGill-Queen’s University Press вийшла книжка про український визвольний рух Enemy Archives, упорядкована істориком Володимиром В’ятровичем. До цього видання ввійшли архівні документи про ОУН та УПА, датовані 1929-1955-ми роками. Ви переклади цю книжку англійською. Що було для Вас найскладнішим у цій непростій копіткій роботі?
Оскільки я не новачок у військовій термінології, що включає широкий спектр спеціалізованих слів, скорочень і фраз (наприклад: звання, підрозділи, спорядження, різні види зброї з різних країн, операції та повсякденне військове життя), у мене не виникли проблеми з цим аспектом роботи. Безумовно, найбільшою перешкодою була розшифровка декотрих документів, які містили ледь помітні слова, закреслені слова і довші фрази, порожні місця. Кілька найменш розбірливих документів були розшифровані в Україні. Найважче було читати ці документи і розуміти, що вони могли бути написані сьогодні: ті самі обставини, інше століття. Це було очевидним навіть для неукраїнських редакторів, які готували рукопис до друку.
35 років Ви, як мені відомо, дружили з видатним українським поетом Мойсеєм Фішбейном (1946 – 2020), редагували англомовні переклади добірки його віршів. Яким він Вам запам’ятався як митець?
Мойсей був справді обдарованим українським поетом – саме так він себе ідентифікував – і перекладачем; людина такої сильної волі, що він не перестав писати і перекладати навіть тоді, коли почав втрачати зір. Я досі не можу повірити, що його вже не стало на світі. Я з ним познайомилася в Українській Службі Радіо Свобода в 1984-му році. На стіні його кабінету висіла мала афіша з таким написом: «Маркс проти Мойсея». Він мені відразу сподобався.
Чи бували Ви в материковій Україні і якою Вам вона запам’яталася?
На жаль, через трагічні домашні обставини я мала змогу побувати в Україні тільки двічі: в 1993 і 2005 рр. Я знаменито почувалася там і сильно тужила за Україною між відвідинами – і дотепер. У січні 2022-го року я надумалась переїхати туди на постійне проживання, а місяць опісля кляті «сусіди» напали. Що цікаво, так це те, що в Україні мені трапилися три надзвичайно приємні надприродні переживання – інакшим способом я не можу їх описати.
На Вашому будинку в Канаді – український прапор. Це маркер Вашої ідентичності на чужині чи щось значно більше?
Так, це маркер ідентичності (і місцезнаходження неофіційного українського «посольства»), а також візуальний заклик до жителів Квебеку не забувати про Україну. До речі, квебечани, як і канадці загалом дуже позитивно ставляться до українських біженців і підтримують Україну. В моєму районі, як і в інших, видно чимало українських прапорів на домах і автівках, що їх неукраїнці вивісили, коли почалася війна.
Українське слово під час війни. Що воно для Вас важить?
Українське письменство, зокрема ті твори, які виходять сьогодні й почали виходити в перекладах різними мовами – це крик душі нації, яку світ тільки почав відкривати для себе в той момент, коли вона стоїть на межі знищення. Це краса і нестерпний біль, що їх сумлінно і мужньо записують наші письменники, журналісти і режисери, незважаючи на травму, заподіяну більш ніж десятирічною війною. Уклін їм!
Над чим Ви зараз працюєте і що побажали б нашим читачам?
На черзі, серія статтей* про українські визвольні змагання під час Другої світової війни. Це додатки до великої історії ОУН і УПА історика Івана Патриляка; статті й інтерв’ю з істориками, які вивчають українсько-єврейські стосунки; і добірку прецікавих досліджень на тему української геральдики 16-17-го ст. Бажаю вашим читачам і всім українцям вижити в цю геноцидну війну, а після війни, щоб вони дальше відкривали для себе свою багату й чарівну країну. До перемоги і відбудови!
Щиро дякую Вам за цікаву розмову!
*У тексті збережено особливості орфографії респондентки.
Спілкувався В’ячеслав ГУК
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.