Фрагмент із мемуарної книги «Тіні в дзеркалі»
Був у мене приятель у Торонто. Чоловік уже поважного віку. Вдівець. Усі його діти мали свої родини й у вихідні підкидали йому зграйку внуків, щоб йому не почувалося так самотньо, хоча аж таким самотнім він не почувався – у нього була справа, якою він жив. Він мав широко знану поміж старшого покоління українців радіопрограму, котра вже кілька десятиліть повідомляла, що й де поміж наших земляків відбулося, хто з України приїхав до Торонто, транслювала патріотичні й ліричні пісні, злагіднюючи вимучені ностальгією серця.
Радіостанція існувала завдяки рекламі, а також добровільним даткам громади. Щодалі більше грошей надходило з платних повідомлень про смерть тутешніх українців та оголошень, коли й де відбудуться похорони. Генерація, з якою прибув сюди наш персонаж, завершувала свій земний шлях і відходила, щоб знайти свій останній притулок у канадській землі, яка дала їй надійний прихисток од злигод війни й повоєння.
Павло (так назвемо чоловіка, щоб із відомих причин не розкривати його справжнє ім’я) ще почувався в силі не тільки щоб провадити любим бізнесом – йому дуже хотілося одружитися.
Я був не єдиний, кого він прохав підшукати в Україні добру жінку, яку він візьме за господиню в дім. Діти буцімто також схиляли його до одруження: мовляв, буде вам удвох легше й веселіше доживать віку. Тоді в Канаді стало модою – всі вдівці (а часто й не вдівці) привозили собі дружин з України.
Пан Павло – як чоловік домежно скупуватий – розповідав мені, що взяти жінку з України дуже вигідно. По-перше, всі вони там скромні в потребах. Купиш їй кілька одягачок, озуєш у недорогі мешти, поведеш до ресторації та на імпрезу – і їй усього цього буде досить. Вона не вимагатиме від тебе модне авто, не тягнутиме на вакації в яку-небудь Африку чи Австралію (а це ж – купа грошей). Отож береш жінку з України, маєш за мізерну плату і прибиральницю, і кухарку, і коханку. Троє в одній.
Кожного мого прильоту до Торонто він м’яко мені виговорював: погано шукаєте. Не може бути, щоб у столиці України для мене не знайшлася саме така, як мені треба, дружина. І знову перераховував свої до неї вимоги. Щоб була без дітей (у нього своїх вистачає). Щоб була українська патріотка – тоді з нею не соромно буде з’явитися в товаристві. Щоб була скромна в запитах – тут долари на деревах не ростуть. Щоб була чепуруха – тоді дім сяятиме чистотою. Щоб була добра кухарка, бо йому треба спеціально делікатне харчування – клята виразка замучила. Щоб була освічена. Тоді зможе допомагати йому готувать радіопрограми. І щоб була не старіша років сорок п’ять-п’ятдесят. «Бо не буду ж я її доглядати! Мені самому догляд потрібен, бо здоров’я не прибуває…» І було ще чимало всяких «щоб». «Павлуха», – так називав його Петро Яцик був чоловіком не тільки жмикрутуватим, а й безмежно вередливим та вимогливим. До інших.
Він і сам, прилітаючи попервах часто в Україну закидав і закидав невода, але золота рибка не ловилася й не ловилася. «Невже таке може бути?! – розгублено вигукував пан Павлуха. – Стільки вродливих жінок, як у кіно, а мені все не підходить: то по-московському блямбає, то хотіла б із дітьми до Канади переїхати або ще й матір стару притягти на мою шию. То нащо мені таке пошлюблення? В мене ж тут не старечий дім!»
Яцик трохи недолюблював Павлуху й завжди глузував із його захланності. Павлуха знаходив в Україні безробітну дівчину, скажімо, з філологічною освітою і наймав її до себе на роботу. Вона ставала і редактором, і коректором, і диктором, і секретаркою. Одне слово, крутилася там, як білка в колесі. Після домашньої бідності кілька доларів на годину, що він їй платив, видавалися дівчині цілим скарбом. Щоправда, вибравшися два-три рази в склепи (так на польський лад Павлуха називав магазини) вона допевнювалася, що це – наймізерніший мізер. Делікатно натякала це власникові програми, а він у відповідь щедро годував її обіцянками: ось, мовляв, попрацюєш півроку, навчишся рекламу для передач збирати, то тоді й тобі дещо перепадатиме. Через півроку дівчина нагадувала радіобізнесмену його обіцянку, і він їй знову обіцяв: через якийсь час неодмінно підвищить їй платню. І знову не підвищував.
«Павлуху легше застрелити, аніж видушити з нього гріш», – часто повторював Яцик.
Павлуха сто разів запрошував Яцика виступити в нього, але той послідовно його бойкотував. При тому ставив ультиматум: коли ти, жмикруте, почнеш більше платити людям з України, я прийду до тебе на виступи і рекламою засипатиму.
Але людина не може бути сильнішою за себе. І хотілося б Павлусі щедріші виплачувати гонорари (і зізнавався мені, що цим не дуже себе кривдив би), однак руки йому негайно починали тремтіти, артеріальний тиск підвищувався, голова боліла, і йому робилося так невимовно жаль себе – це ж буде майже грабунок нажитого десятиліттями праці. «Ні, – казав він, – не відсьогодні збільшуватиму виплати; хай якось потім…»
І втікали від нього дівчата на інші українські радіопрограми. (Їх тепер п’ять чи шість в Торонто; кілька цікавих організували новоприбулі з України саме радіожурналісти. Це вже було не наївне аматорство в дусі Павлухи.)
А він знову шукав собі дівчину, що від свого бідування в Україні згодна на все, аби тільки вирватися до Канади, де їй в уяві малювався рай і не уявлялося, що вона потрапить у найми до Павлухи. Бо ж мала поступово виплатити зі своїх дрібних у нього заробітків суму, яку Павлуха сплатить за її авіаквиток.
Був у пана Павлухи ще один сюжет заробляння грошей. Прочувши, що до Торонто прилітає чи прилетів хоч трохи знаний чоловік, він одразу ж готував його (якщо це літератор) творчий вечір, а якщо політик – доповідь. Навіть і якщо це був нічим не знаний індивід і ні в чому не заангажований, Павлуха врочисто коронував його громадським діячем і теж виставляв на трибуну.
Він заарендовував залу й щоденно оголошував по радіо про те, що видатний гість з України виступить із доповіддю і йому можна буде поставити всі ті запитання, котрі цікавлять слухачів. Сотня-півтори пенсіонерів, котрі вечорами нудяться вдома, гарантовано будуть. А якщо візитер – особа справді широко знана – аншлаг забезпечений. Особливе зацікавлення ці заходи викликали в перші п’ять років незалежності, коли ще не нагромадилася критична маса розчарувань станом справ в Україні і коли всі наші претенденти на роль національних лідерів, остаточно між собою не розсварилися.
Вступ на захід коштував – залежно від рейтингу знаності доповідача – від 10 до 30 доларів. Були також і добровільні датки. Якщо промовець був письменником, продавалися його книжки. Після завершення заходу Павлуха виплачував належну суму за оренду зали, вділяв скільки вважав потрібним промовцеві, а решта грошей лишалася йому.
Юрій Пригорницький, який тоді був у Канаді кореспондентом «Літературної України», застерігав мене, щоб я не приймав ідеї Павлухи. У Торонто є чимало організацій, котрі значно респектабельніші за скромну радіопрограму, серйозніше поставляться до організації вечора й забезпечать значно більшу аудиторію. Юрій називав Об’єднання українських письменників «Слово» (тоді воно ще існувало), Товариство приятелів України, Український документаційний центр, Об’єднання демократичної української молоді, редакція журналу й радіостанція «Молода Україна» і ще ціла низка організацій, котрі щоразу намагався випередити – і часто випереджав – Павлуха. Мало хто з людей зохочувався вдруге йти на того самого промовця. Саме тому Павлуха і не хотів бути другим організатором. Він, як той ситий кіт, прагнув скрізь злизати сметанку. І за це його також недолюблювали. Але, схоже, він цим мало переймався. Як натуру глибоко егоїстичну, його цікавило лише те, з чого він міг мати користь. А якісь сентименти йому були чужі й незрозумілі. Тому в його стосунках із людьми часто вчувалося напружене вібрування.
Але повертаюся до матримоніальних клопотів мого героя. Я розповів Яцикові, що пан Павлуха вповноважив мене шукати в Києві для нього дружину і всі критерії виклав, якими я повинен керуватися.
Яцик лунко розреготався: «Якби ви знали, скільки вже тут було претенденток у його дружини! Одних він прогнав, інші втікали від нього, як від чорта рогатого. Ніхто з ним каші не зварить, бо ж і що прикрий, і що скупущий, і що вередливий та ревнивий – сивий і лисий Отелло.
Я з усіх сил намагався сторонитися Павлухи, але він знову й знову телефонував мені, сто разів казав, що я – його єдиний на все Торонто й Україну приятель. То запрошував до ресторану на обід, то обдаровував книжками Маланюка, Лівицької-Холодної, Лятуринської і Липи. «Вони мені зовсім не треба, – пояснив. – Читати їх не буду, бо поезії не розумію, а вам може згодитися…»
Перед книжками я, звичайно, не встояв. Яцик тут мене зрозумів. «Книжки – це ключик до вашої душі, я це з нашої першої зустрічі зрозумів, коли ви так жадібно рилися в моїй бібліотеці. Так натхненно хіба що ще гроші рахують».
Павлуха часто під’їздив до Яцикового офісу і віз мене на екскурсію то в Оттаву, то в Гамільтон, щоб показати мені якісь дивини. І все розповідав про своє життя. Про голодне і холодне дитинство в загубленому серед лісів і боліт волинському селі. Про «Поліську Січ» Бульби-Боровця, де він був відповідальним при конях (він так і сказав: «відповідальним при конях»). Про те, як боявся, що його вб’ють. Йому весь час здавалося, що вб’ють саме його. Викидався вночі зі сну й недовірливо обмацував себе, щоб допевнитися: він справді ще живий. Про те, як щоденно дякує Богові, що порятував його від смертей і дав щастя жити в найкращій у всьому світі країні – Канаді.
Несподівано він став платити мені подвійні гонорари. Тепер мій короткий виступ у його програмі коштував не п’ятдесят, а сто доларів. А коли ми вдвох на його машині потрапили в складну автомобільну аварію (мене в стресовому стані діставали зі сплющеної машини, вирізаючи великий отвір), він сказав: «Отепер ми справжні приятелі – спільно пережили таку подію, в якій могли й життя втратити. Це наче б ритуал, який пройшли на те, що триматимемося одне одного в житті. Так нам доля наказала…» І наші стосунки справді потепліли.
Я зрозумів, що цей химерний, хитруватенький, як Явтушок Голий із роману Земляка «Лебедина зграя», чоловік дуже самотній. Самотній, хоч і має п’ятеро дітей та дюжину внуків. Може, першопричина того була захована далеко, а я не мав ані часу, ані бажання проводити психологічні розкопки. У мене була гора рутинних справ (я був тоді головою секретаріату Української всесвітньої координаційної ради і чи не кожен приїзд до Канади чи США мав чітку мету й насичені програму). Окрім того у мене було чимало спільних справ із тамтешніми письменниками Марією Голод, Лесею Шантою, Романом Колісником, Лідою Палій. А ще ж – певно, найприємніше з усіх тих одіссей – мандри з Яциком на Ніагару, в галерею Колянківських, де була постійна виставка Василя Курилика «Страсті Христові» чи десант із ним на Флориду.
Пам’ятаю таку комічну історію.
Пан Павлуха в Києві зайшов до канцелярії Української всесвітньої координаційної ради, де працювало з десяток жінок. Вони всі дуже йому сподобалися. Прошепотів мені, що згоден узяти за дружину будь-яку з них. Усі вони – однаково гарні, інтелігентні й патріотичні. Їх не соромно було б показати українській громаді Торонто.
Але випливла одна сумна для мого приятеля обставина: всі вони заміжні і, здається, жодна не виявляла бажань розлучатися.
Пан Павлуха скис і все, про що ми того дня говорили, було йому не в радість. Він запитав, чи, бува, нема в мене алкоголю. Я мав українську з перцем. Він випив два келишки й сидів мовчазний, мов Сфінкс. Лише очі йому почервоніли і в них стояли сльози. Верткий, підприємливий, словоливний Павлуха був сам до себе не побідний – мовби справді підмінили чоловіка. Моя незмінна іронія на його адресу пропала – мені справді стало його жаль. Він нагадував жорстоко покривджену малу дитину.
Він відлітав до Торонто. Я відвозив його до Борисполя. Невиспаний, пригнічений, він кілька разів повторив: «І знову даремно… Чому мені так не щастить?»
«Ви про що?»
«Про те ж саме – про жінок… Хіба для мене дружина не знайдеться? До інших жінки липнуть, як мухи до меду. А я – самотній».
Тоді не менше десятка вдівців або розлучених із Торонто пошлюбили киянок і привезли їх, як дорогоцінні трофеї, до Канади. За їхнім прикладом і молодики зі США, Канади й Австралії одружувалися з українками. «Діаспора вивозить з України її стратегічну зброю, – жартували ми. – Це загроза для національної безпеки».
Мені хотілося прислужитися горопашному приятелеві в його головному клопоті. Але що я міг удіяти? Я навіть не знав, з якого боку до цього взятися. Одне слово, геть не мій це бізнес.
Пробував напитати серед знайомих жінок, чи немає в них такої кандидатури, що була б незаміжня і хотіла заміж за старшого пана в Канаду.
Одна молодиця нібито дуже уважно вислухала мою пропозицію, а далі серйозно запитала: а скільки ж йому років?
Я відповів: у межах вісімдесяти.
Вона розреготалася і сказала, що він для неї ще занадто молодий – от якби йому хоча б дев’яносто дев’ять, то вона подумала б.
Дотепно, звичайно. Але мене на гумор не тягнуло. Я все ще силкувався зарадити приятелеві в його, здавалося, такій простій історії, котра наяву виявилася такою складною. Врешті, зрозумівши остаточно, що не моє це діло, я скапітулював.
Та ось я знову в Торонто. Як завжди, зупиняюся в Яцика.
Мені телефонує збуджений Павлуха. Очевидно, в нього якісь позитивні новини. Вмовляємося, що заїде за мною і десь разом повечеряємо.
Я ще тільки привітався з ним і сів у машину, як він радісно повідомив: є добра кандидатура і – що важливо – вона згодна переїхати до нього в Торонто.
Я не розпитував, хто і що, – він сам безупинно розповідав про неї. Вона, звичайно, красуня. Кіноартистка. «Уявляєте, не якась забита селянка чи замучена школою вчителька, – артистка! Довго чекав – довго шукав, а тепер нарешті трапилась велика риба!»
Тоді в Торонто, Оттаві, Монреалі, Едмонтоні, Вінніпезі можна було чи не на кожному перехресті зіткнутися з людьми з України, які збирали гроші на всякі проекти: від закупівлі ліків чи музичних інструментів й аж до вирощування українських яблунь на Марсі чи на Сатурні. Всі вони гаряче переконували, що це – пріоритетний на цей час благодійний проект і його треба підтримати. Це, зрештою, патріотичний обов’язок кожного свідомого українця долучитися до такої історичної справи. І тоді ще наївна, хвора на ейфорію діаспора, кидала й кидала долари з такою щедрістю, мовби вся вона складалася з товстосумів масштабу Ротшильда, Рокфеллера, Моргана, Гейтса, Сороса. Долари рікою текли в Україну, де їх здебільшого банально розкрадали. Але нині мова про інше.
До Павлухи на радіопередачу став заходити кінорежисер з України (назвемо його Пиворіз), який полум’яно розповідав, що збирається поставити цикл документально-біографічних творів про видатних синів України, які в різні часи боролися за її свободу. Він говорив так прекрасно, як священник у церкві. І це розстібало людям гаманці, вони діставали купюри й зносили Пиворізові. Навіть у скупенького Павлухи, який ніколи ніде не жертвував (йому ж, мовляв, треба радіопередачу втримувати!) вимантулив якусь суму.
Вони непомітно подружилися. Павлуха втаємничив Пиворіза в свою біду. А той одразу, як факір, махнув рукою і сказав: «Вважайте, що в вас уже є, може, найкраща з усіх можливих дружин. Завтра я їй зателефоную і, вірю, переконаю: ви – її пара».
Завтра він приніс звістку, на яку цілу безсонну ніч чекав Павлуха: вона згодна. Згодна!
Як же це вона одразу прийняла рішення погодитися?
Пиворіз значуще усміхнувся і змовницьки підморгнув: «Треба знати, якого свата вибирати!»
І Павлуха не міг з ним не погодитися: оце чоловік – одним махом розрубує гордіїв вузол.
Пиворіз на місяць відлітав в Україну, і його як найдорожчого родича проводжав Павлуха. Пиворіз віз із собою епістолярний шедевр Павлухи до таємничої незнайомки. А щоб не зіпсувати від себе враження неграмотністю, Павлуха дав перевірити своє натхненне творіння вчителеві Вікторові Павленку, який за тридцять доларів виправив усі помилки й повикреслював простакуваті вислови, замінивши їх високими ліричними словесами. Та ще й пересипав лист цитатами з Олександра Олеся. Чиє серце могло встояти від такої епістоли? Та ж мертва ожила б, якби над нею прочитали такий чудотвір!
Я тоді тривалий час був у Канаді, а тому дочекався повернення Пиворіза, який привіз пошуковцю прекрасної жіночої руки ствердну відповідь: буду твоєю.
Очі Павлухи помолоділи й тепер він навіть ходив по-іншому. Якщо раніше натужно тягав ноги, то тепер переміщався майже підтюпцем. Любов робить з людиною неможливе.
Я розповів Яцикові новину – з України до Павлухи приїде жінка, яка погодилася стати його дружиною. «І вони ще ніколи не бачилися і не говорили?» – запитав Яцик.
«Ні».
«Зрозуміло – це буде велика афера, – категорично рубонув він. – Старий зовсім виживає з ума – якщо там було з чого виживати – і вірить у всякі казочки. Ця його уподобанка, що летить сюди на крилах кохання, – або параноїчка, або аферистка».
Я не знав, що казати. Мені також видалося дивним те, як швидко вона погодилася вийти заміж за цілком невідомого їй чоловіка. Може, їй просто прагнеться всіма правдами й неправдами вирватися з української руїни до благословенної Канади?
І завдяки чому Пиворіз так швидко зумів умовити її на такий рішучий крок?
Жінка середніх літ, як представив її Пиворіз, має бути хоч трохи обачнішою в цих сюжетах. А раптом нарветься на маньяка або старого ідіота? Це також треба брати до уваги. Можна ж бодай якісь довідки навести.
А її безмежна віра Пиворізові видається підозрілою і наводить на всякі запитання, які, щоправда, залишаються без відповідей.
Черговий раз прилетівши до Торонто, одержує запрошення на гостину в домі Павлух (це звучить тепер так).
Мені самому цікаво, що ж там за диво вистарав для мого приятеля цей проноза Пиворіз? За словами Яцика, він тут уже окрутив чимало людей, які дали великі гроші за малі фільми, а фільмів тих немає і, мабуть, не буде. Бо це ж не якась відповідальна інституція збирає кошти, суворо заобліковуючи їх, а приватна особа, яку ніхто не контролює і яка ні перед ким не звітує.
Пан Павлуха врочисто представляє мені на порозі свого дому своє завоювання: «Це ваша відома кінозірка Галина Гнатюк. Ви, мабуть, не раз чули це ім’я…»
Ніколи не чув. Як і ніколи не бачив цю широколицю і лінивооку жінку, що байдуже дивиться крізь мене, вслухаючись у свої думки.
«У яких фільмах я міг вас бачити?» – запитую, аби завдавати собі труду, вдаючи, що вона – буцімто моя справді знайома з екрану.
Вона трохи знічується. Зрозуміло, їй нічим похвалитися. А потім каже, намагаючись надати значущості звучання назві фільму: «Юркины рассветы».
«Як-як? – перепитую. – Чиї рассветы?»
«Юркины рассветы».
«Не бачив, не чув, не знаю», – розумію, що так у гостях поводиться не можна. Треба б або промовчати, або промуркотіти: чув, мовляв, чув. Кажуть цікава картина.
Але в мене мовби біс уселився.
Я ніяк не можу зупинитися.
«А ще які були фільми?»
«Різні були… Але нам пора до столу. Про кіно ще поговоримо – в нас буде для цього багато нагод».
«Мені чоловіки дуже заздрять, – шепоче до мене Павлуха. – Таку зацну молодицю вхопив. Кожен багато дав би, щоб опинитися на моєму місці».
Слава Богу, рот у мене забитий їжею, і я можу тільки щось невиразне пробурмотіти. Розумій як хочеш.
Перший час вони були – як пара голубочків на вишитому рушнику.
«Любий, їсти хочеш?»
«Хочу, люба…»
«Вже зараз накриваю стіл».
«Дякую, люба!»
Можна було знімати кіноводевіль «Ідилія зі старим чоловіком». Щоправда, й дружина була не першої молодості. До того ж на канадських харчах вона швидко розпаслася, погрубшала, в неї випливло друге підборіддя, а очі стали ще лінивіші.
Але з того, як бувало часто при мені Галина розпитувала чоловіка про гроші (скільки дала реклама в цій передачі, скільки надійшло за похоронні оголошення, чому так забагато ти заплатив за виступ депутатові з Києва і т. ін.), я зрозумів, що це – тільки квіточки, а ягідки вже скоро будуть.
Але перед ягідками розгублений господар мені поскаржився: «Виявляється, у неї в Києві є дочка, і вона хоче забрати її сюди! Але ж ми так не домовлялися! І про дочку я від неї не чув жодного слова… Приховала це від мене! Що ви мені порадите?»
Ну, що я міг йому порадити? Ти сам цього хотів, чоловіче. Сам і виплутуйся зі своїх клопотів.
Він зітхнув і сказав: «Пригрозила, що покине мене, якщо я не заберу її дочку сюди…»
«Не покине, – твердо сказав я. – Це банальний жіночий шантаж».
«А раптом?..»
«А раптом не буде», – роздратовано на себе через те, що формально причетний до всієї цієї історії, сказав я і з полегшенням згадав, що завтра відлітаю до Києва.
А ви собі розбирайтеся самі. Самі цю кашу зварили, самі її і їжте.
По якомусь часі мені запропонували написати книжку про екзекутивного директора Пансіонату імені Івана Франка Євгенію Пастернак. Я знову прилетів до Торонто. Мій приятель, зачувши, що я тут приїхав до Пансіонату. Пояснив, що в нього тут навіть немає з ким поділитися, що в нього на душі. Діти сміються з його сімейного життя. Вважають, що він потрапив у пастку.
«Кожна сім’я нещасна по-своєму», – зацитував йому з класики.
«Але ж у мене так добре починалося! Галина мені так гарно всього наобіцяла! А тепер це ніби зовсім інша людина!»
«Може, ви її дуже загнали в тісні рамки, а їй те не подобається?»
«Нічого подібного! Що хоче, те й робить. Я вже навіть і слова їй не зауважу. Присікалася: купи доньці машину – купив. А ви знаєте, скільки це коштує?! Та якби ж хоч дочка мала вдячність – не має. Прошу її, щоб говорила українською мовою. Вона ж мені на зло – російською і російською. Мені соромно перед людьми – в мене вдома завелася Росія. І вони вдвох між собою російською говорять. Скільки просив не ганьбити цим мене – не допомагає. Це все мені на зло і на посміх людей. Інколи так гірко на душі стає, що хоч із дому втікай…
«Коваль власного нещастя, – подумав я про нього. – Ти ж сам цього хотів. Хотів, звичайно, не такого, але ти ж уже маєш досвід попередніх недо-шлюбів. То чому ж ти вірив, що саме цей, котрий починався так незрозуміло, – буде винятковий?»
Але вголос я того не сказав. Мені справді було шкода цього низенького, лисого і вкрай пригніченого чоловіка з погаслими очима й тремтячими руками.
Я намагався його заспокоїти. Мовляв, лагідно вмовляйте їх, щоб узяли до уваги, що ви в Торонто людина з реноме й зі статусом, то хай враховують це. Бо якщо понизять вас у очах людей, то і їм стане гірше – може занепасти ваш бізнес. Отож і їм грошей од вас менше перепадатиме.
«Вони мене вже роздягли!» – з тихим розпачем мовив він.
Виявляється при реєстрації офіційного шлюбу Галину хтось так добре проінструктував, що вона повикручувала руки і самому чоловікові, і юристові, відбатувавши собі в законну власність чимало майна, яке він нажив самостійно ще до неї.
Закохане серце старого скнари розтало – кохання справді має велику силу, воно навіть легко відмикає голову.
«А чому ви таким алярмом усе те оформляли?» – запитав його.
«Та ви ж бачите, який у мене вік… Я ж уже, як кажуть, із ярмарку. Кожен день дорогий. Хотілося не обкрадати себе на щасливі дні…»
«А чому вам подумалося, що саме з Галиною вас ждуть щасливі дні?»
«Скільки ж можна бути нещасним? Я ж заслужив і собі щастя! То й повірилося, що оце воно нарешті прийшло».
«Хочеш бути щасливим – будь ним», – недоречно змайнула мені з пам’яті іронічна фраза Козьми Пруткова.
За такої ситуації, коли тебе це не стосується, можна хіба що філософствувати або повчати, чогось іншого для користі справи не придумаєш.
«Як би ви вчинили на моєму місці?» – з надією запитує він.
«А хто зна, – думаю я, – може не зробив би цих дурощів, але зробив би інші. «Ведь глупость – общий грех людей» – несподівано згадалися слова Роберта Бернса в перекладі Маршака».
Але він – справді, як доросла дитина, – чекав од мене конкретної відповіді. Щось треба було казати. І неодмінно втішливе.
«Можливо, що все ще зміниться на краще», – пробурмотів я.
«Ні, воно весь час змінюється на гірше. Я довго нікому не хотів нічого такого говорити, щоб з мене не сміялися. Мене й так уже давно прозвали «вічним женишком». А це глузуватимуть: от і доженихався! Ну що мені робити?»
«То розлучіться, і хай вона зі своєю нахабною доцею йде на всі чотири сторони! Вольному – воля!»
«Але ж вони заберуть у мене і півбудинку, й ще одно авто, й гроші переділять!.. Та ще ж і якого глуму я наберуся, як усе це випливе!»
Ми розійшлися й не говорили кілька днів.
І тут знову виплив на поверхню Пиворіз. Мій запечалений приятель під’їхав до мене в Пансіон імені Франка, де я писав книжку про пані Пастернак.
«Не знаю, з чого й почати, – сказав він. – Я ніколи не сподівався, що на світі бувають такі підлі люди».
«Ще щось сталося?»
«Сталося таке, якого я не міг і уявити».
У відповідь на мій здивований погляд він дістав з кишені зіжмакані аркуші паперу й подав мені.
Попервах, нічого не розуміючи, я розгорнув їх і став читати. Запам’яталася перша фраза: «Итак, Галюха, наступил момент истины – пора кончать комедь со старым козлом!» Спочатку я навіть не зрозумів, хто це і про кого пише, але що далі вчитувався в літери, спотикаючись на помилках у майже кожному слові, нарешті збагнув: це послання кіногенія Пиворіза кіномолодиці Галині, зірці небачених мною «Юркиных рассветов».
Пиворіз писав: він точно прикинув статки Павлухи, який уміло прикидається сіреньким горобчиком. Він дуже й дуже заможний чоловік. Якщо вони відсудять у нього хоча б п’яту частину (а вимагати треба більшого!), то їм вистачить і будинок пристойний купити, й авта для всіх трьох мати, і на Маямі на вакації їздитимуть. Одне слово, заживуть на всю губу. А в Україні хай лишаються і розбудовують її ті, хто без неї жити не можуть. Ми, мовляв, якось уже звикли обходитися без неї. Нам із головою вистачить тутешньої України. Вона комфортніша і багатша.
Приблизно так виспівував у тому листі режисер Пиворіз, яким надзвичайно захоплювалася наша діаспора, слухаючи його запальні слова в регістрі «Душу й тіло ми положим за нашу свободу…» Може, з нього актор був набагато сильніший, аніж режисер, бо ж він тут так вдало зіграв – і неоднораз! – того, кого хотіли в ньому побачити. Справді птиця високого польоту.
З цього листа нарешті стало все зрозуміло – він, як мовиться, розставив усі крапки над «і».
Виявляється, Галина – законна супружниця Пиворіза. Ось чому так легко провернув він операцію нагородження нашого радіобізнесмена омріяним шлюбом. Одне слово, здав напрокат свою половину. Як потім виявилося, в неї було два українських паспорти. В першому було зазначено, що вона – законна жона Пиворіза. А в другому – новішому – Галина в цьому сенсі була вільною, як степовий вітер. Нікому нічого не зобов’язана, молодиця – хоч і підтоптана, – але ще навіть трохи на виданні й готова на рушничок стати.
І донька в паспорті не значиться. Одне слово, Галина одна – одненька і вільненька. Хіба що талант (так вона гадає) при ній. Та ще всі жіночі принади, які сняться скромному канадському мільйонеру, якому так запраглося найукраїнськішої дружини з України.
Вона відчула, що життя дарує їй найголовнішу роль і вирішила яскраво і художньо переконливо зіграти її. До того ж надійну режисуру забезпечить чоловік, який і весь сценарій прописав. Хоч він і документаліст, але тут сміливо взявся за повноформатне ігрове полотно.
Отож наша актриса легко ввійшла в образ сентиментальної жіночки, яка раптом (навіть не маючи ніякого уявлення про статки свого присудженого) спалахнула до нього таким гарячим почуттям, що зігріло йому душу за тисячі кілометрів.
Пиворіз, очевидно, також глибоко перейнявся відчуттям відповідальності моменту. Такої серйозної творчої роботи в нього, мабуть, ще ніколи не було. Бо ж тут ставка була дуже висока. Як досвідчений гравець, Пиворіз нюхом чув, що можна зірвати великий куш. Він умів не тільки гроші випрошувати, послуговуючись патріотичною бомбастикою, котра в наївних торонтян сльози видушувала, і вони ставали в довгу чергу, щоб пожертвувати кошти на фантомні проекти «видатного українського кінорежисера» Юрія Пиворіза.
Вони вдвох справді розіграли все мов по нотах. Перечулений Павлуха, милуючись пишностанною Галиною (невже все оце тепер належить йому одному?), забував про свою скнарість, і геть даленів од своєї хронічної меркантильності. Тепер у нього все було для Галюсі.
Коли Галюся його дітям і внукам, що прийшли до нього в гості, виразно показала, хто тепер у домі хазяїн – вони відчули себе бідними родичами. Поскаржилися йому, а він їм відповів: у них – свої сім’ї, а в нього – своя. Галюсю мусять поважати, як рідну матір (її років двадцять тому вбив рак). Але вони обурено загули: чому це вони ставитимуться до неї як до рідної матері? Хоч це і його дружина, але для них вона – чужа чужина. І хай не вимагає від них, щоб вони їй поклонялися, як королеві Британії. Отак і загострився конфлікт. Діти стали тільки вряди-годи бувати в батьківському домі.
Українське Торонто – велике село. Там завжди все про всіх знають. Широко поповзли чутки про скандали в домі й родині Павлухи. До конкретних, кимось оприлюднених фактів, як це завжди буває, додалися всякі легенди. Бідолашний Павлуха ходив як у воду опущений. Їздив до адвокатів. Переписували заповіт, оскільки в попередньому варіанті мало не все було на корить Галини. Тепер Павлуха згадав, що в нього є й діти. Щось серйозне і їм треба позаписувати.
Пиворіз і Галина з усіх сил схиляли його відмовитися на їхню користь од радіопрограми. Вони відразу укмітили, що це – регулярно живі гроші. Але нещасний Павлуха зубами вчепився за радіопрограму – це справді була справа його життя. Без неї він остаточно осиротів би й не знав би, куди себе подіти. «Якщо в мене заберуть радіостанцію, я відразу ж помру», – сумно сказав він мені, коли я відлітав до Києва.
«Ніхто ніколи, пане Павлухо, її у вас не забере – це ваше дітище, і це зрозумів би навіть неправедний суд, котрий не був би на вашому боці, – заспокоював я його. – От якби все це відбувалося в Україні, то від нашого кривосуддя можна було б чекати чого завгодно. Наш суд міг би й радіопрограму у вас забрати, і вас до буцегарні, наприклад, за розтління законної супружниці запакувати…»
Коли вже скінчилася та судова епопея, мені зателефонував мій приятель Роман Колісник, що був редактором комбатантського журналу й писав гострі фейлетони. Розказав, що Пиворізи відірвали судами в Павлухи всього стільки, що все Торонто потерпало, щоб вони не подавилися – надто великий кусень, щоб на нього вистачило тільки три горлянки. Але радіостанція функціонує, наш приятель успішно збирає рекламу й похоронні оголошення. Тільки знову став скупіший на гонорари. До нього в студію тепер ходить сама дрібнота.
Я часто згадував Яцикові прогнози на цей шлюб, який став великим браком. Різко критичний до людей Яцик відгетьковував будь-які сентименти. Життя навчило його вірити тільки самому собі й трьом-чотирьом людям на світі. Тому в нього не бувало таких помилок.
На жаль, Яцика тоді вже не було серед живих. І мені його дуже не вистачало. Я мав відчуття, що прочитав тільки половину розумної і важливої книги, котру мені доконче треба знати, щоб краще розумітися в людях та уникати в житті помилок. Але друга частина книги десь загубилася.
Сумний був мені той приїзд до Торонто, коли Яцик уперше мене не зустрічав. Ми тепер зустрілися на його могилі в Гай Парку. Він дивився підбадьорюючим поглядом із надгробка, і мені здалося, що йому глибоко в очах заховалися іскринки сміху. Таким він був живий, таким побачився мені й на цвинтарі. Він на два роки молодший за Павлуху», – подумалося, коли я глянув на його дати народження й смерті.
Увечері зателефонував Роман Колісник: «Тут Павлуха все Торонто перевернув – шукає вас. Хоче зробити ваш літературний вечір. І добре заробити на вас!»
Вирішили, що завтра разом навідаємо Павлуху, щоб узнати, що так у нього на думці.
І ось ми кавуємо втрьох у маленькому ресторанчику, зусібіч обступленому ще напівзеленими і вже напівзолотими деревами.
Пан Павлуха з ентузіазмом викладає свій план і негайно готуємо ваш вечір, вас тут добре знають, то публіка буде – заробимо великі гроші.
Я уважно придивляюся до нього і не спостерігаю якихось змін, що могли б з’явитися після колізійної матримоніальної епопеї, з якої він вийшов, мов корабель із тяжкого бою, з такими пробоїнами.
Все гаразд. Пан Павлуха залікував усі рани.
І тут він мене дивує: «Хочу вас дискретно попрохати, щоб ви надивилися в Києві пристойну й патріотичну жіночку – шукаю собі дружину. Важко одному. Самотність – це як зубний біль…»
«Вам іще мало того, що було?!» – хочеться мені іронічно запитати цього лисого романтика з десятком довгих сивих волосин на голові. Але, зустрівшися з його сумним поглядом, мовчу.
Але він не мовчить: «У ваш вибір і в вашу рекомендацію я вірю…»
«Я пробуватиму», – кажу для годиться і тут же забуваю цю обіцянку.
…А за кілька днів у Київ приходить звістка: пан Павлуха упокоївся.
Мені чомусь уявилося, як звучить на його радіопрограмі повідомлення, де й коли відбудуться його похорони. А ще випливли з пам’яті рум’яні обличчя Галини й Пиворіза, які вслухаються в це повідомлення.