Кожен нині сущий громадянин України може повторити рядки О. Пушкіна про помилки й пізній ум батьків поета стосовно себе, екстраполювати їх на нинішні політичні реалії як наслідок усіх років проголошеної суверенності
Слова поета стосуються й цієї статті, спонуканої пізнім, що не кажи, глуздом.
Проте якщо не говорити про кардинальні, квазі-посутні речі без патріотично-солодкавого словесного антуражу — то проблему слабкості державного мислення й державного менеджменту, проблему давню, що залягла ще з сімнадцятого сторіччя і вплинула на генетичні мутації, заганяти помисливо й сором’язливо куди подалі, сподіваючись, як та наївна дівка, скуштувавши гріха і маючи від того наслідки, що воно само собою розсмокчеться, вирішити не випадає.
Коли втрачено Крим і точиться війна на сході суверенної держави, ми почали всерйоз говорити про те, чому це все сталося, і про незавидний розвиток державності, якщо вважати розвитком статусу незалежності нестачу найсучаснішої зброї, наївні сподівання на «дружбу народів», «гру в дурня» з Європою і Північно-атлантичним альянсом, національну апатію й унікальну, вспадковану чи не з радянських часів сліпоту й глухоту «електорату», що свого часу дозволив вдягти президентські шати людині з кримінальним минулим.
Проблема української державності, хочеться нам того чи ні, великою мірою радикально не розв’язувалася і до кінця не розв’язується ось уже кілька століть не тільки й не стільки через історичні умови, а й через синдром, що його Євген Маланюк назвав «малоросійством». Ця біда, цей повзучий національний паратиф — основна, як на сьогодні, загроза нашій державності.
Скільки разів повставала наша сусідка Польща проти Москви у дев’ятнадцятому столітті? Потоплена в крові, вона повставала знову. А Україна? Мовчимо. Нарешті Польща здобула державність у столітті двадцятому, зруйновану лише фашизмом. А Україна? Кілька селянських заворушень після соціалістичної (малоросійської) безпорадності — і нате вам не УНР, а УРСР.
Процитую Є. Маланюка: «…проблема українського малоросійства є однією з найважніших, якщо не центральних проблем, безпосередньо зв’язаних з нашою основною проблемою державності. Що більше: це є та проблема, що першою постане перед державними мужами вже Державної України. І ще довго, в часі тривання й стабілізації державності, та проблема стоятиме першоплановим завданням, а для самої державності — «грізним мементо».
На жаль, лектура майбутніх очільників незалежної України, їхня очитаність, інтелігентність не мали такої складової, — були «радянського розливу» художні, філософські, історичні думки стосовно України. Взагалі цей чинник чомусь стає не потрібним, не залученим навіть до фразеології, до хоча б риторики осіб, які виходили на історичний кін в ролі Президентів суверенної України.
Політична так звана доцільність, диктат минулого вишколу, суперобережність у словах і діях при впровадженні (або й гальмуванні) нового державницького менеджменту, ще так-сяк пояснимого ефектом несподіваного мирного виходу з тунелю бездержавності, на жаль, була збережена всіма дотеперішніми очільниками держави — з тими чи тими імпульсивними порухами гідності (згадайте хоча б Тузлу і Президента Кучму).
Новообраний правофланговий в умовах російської повзучої агресії здійснить свою історичну місію не тільки завдяки допомозі світової громадськості, а — головне — завдяки утвердженню всіма засобами ідеї Державності.
Не втримаюся від цитування ще кількох пасажів пасіонарного Є. Маланюка. «Як єдиним радикальним ліком на хворобу малоросійства є Державність, так упадок Державності, смерть державницької ідеї і всяка «руїна», від Руїни XVIII ст. почавши, були і є тим ґрунтом, на якім малоросійство виростало, квітло і давало плоди». «Напружене творення Духової Суверенності — ось рецепт, що був, є і буде найбільш трудний, але й найбільш істотний і всеобіймаючий. Цей рецепт, до речі, виключає — якнайгостріше — імітацію, декламацію, патріотичну позу, барокове «здаватися, а не бути», як і всіляке «погрожування пальцем у чоботі».
«…всупереч популярній у нас думці, малоросійство то не москвофільство і не ще яке-небудь фільство. То — неміч, хвороба, каліцтво внутрішньо національне. Це — національне пораженство. Це, кажучи московською урядовою мовою XVII століття, — ш а т о с т ь ч е р к а с с к а я, а кажучи мовою такого експерта, як цариця Катерина Друга, це с а м о о т в е р ж е н н о с т ь м а л о р о с с и й с к а я. Отже, є логічне степенування: хитливість, зрадливість, зрада і агентурність. Аж до часів наступних і нам найближчих».
«…малоросійство — це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна к а п і т у л я ц і я.
Капітуляція ще п е р е д б о є м».
Хіба більш як сімдесят років тому написані ці слова? Вони написані сьогодні.
«В примітивній свідомості спростачених поколінь саме ім’я «Україна» стало віддавна синонімом якоїсь бездержавної, безієрархічної, безструктурної і, остаточно, безреформеної Аркадії, — де тихі води і ясні зорі, де вічно співає соловейко, без перерви квітнуть вишневі садки, а в них у холодку людність перманентно відпочиває по борщах і варениках, і в затишку мальовничі козаченьки невтомно кохають так само мальовничих дівчат…
Не країна «жорстокого бою і слави», не країна «Знаків зловіщих, недобрих», …лише просто якесь полтавсько-подільське Таїті!»
Інвективи, сарказм Є. Маланюка на фоні нинішньої війни сприймаються особливо болісно.
Тест на державність мислення і дії, що його з непевною оцінкою пройшли «попередники», не мине нинішнього Президента.
Скажуть: добре тобі вправлятися в інтелігентських розмислах, коли горить дім і ллється кров.
Що ж, віддавна, особливо за радянського катехізису, інтелігенція вважалася такою собі «прокладкою», на взір теперішніх «памперсів» і, на жаль, такою й була, а почасти і досі є.
Голос інтелігенції, а хай би він пролунав сім десятиліть тому з вуст Маланюка, Хвильового, інших лицарів духу, має бути зрештою почутим у владних структурах.
Як відомо, переможців не судять. Судять переможених. Держава Україна не має права бути зневаженою і, не дай, Боже, переможеною. Дух Майдану, потрактований в ужитковий спосіб, може стати призвідцею проявів охлократичного безладу. На могилах героїв, на пам’яті про них не можна паразитувати.
Словом, Президенту і всій його президентській раті випало проходити тест на державність в екстремальних умовах. Ніколи ще від понищення малоросійства в собі не залежала настільки наша з вами суверенність.
Державний розум і воля не мають права бути ретроградними. Досвід минулого, як попіл Клааса, батька незнищенного Уленшпігеля, мусить стукати у наше серце, наші серця.
Тест на державність проходить вся українська спільнота. Мементо.
Валерій ГУЖВА