АрміяInform продовжує розповідати про українців, які з початком російсько-української війни допомагають ЗСУ. Цього разу наш кореспондент мав можливість поспілкуватись із Андрієм Васильєвим — математиком, спеціалістом з траєкторій космічних апаратів, який проживає у США. В Україні він ще відомий як письменник Дорж Бату — автор книг «Франческа», «Моцарт 2.0». Андрій нещодавно побував у нашій країні як волонтер.
«З моменту приходу окупантів байдуже, ким ти був раніше»
— Доїхати до свого небожа, який служить у ЗСУ, — було найголовнішою метою подорожі в Україну. Окрім цього, потрібно було привезти купу замовлень, які я транспортував із Канади — захисне спорядження та медикаменти для українських військових. Усе це ми з Яриною Жук придбали завдяки фонду Funds4Ukraine, який Ярина і заснувала. Це не перший мій волонтерський досвід, для свого колеги-письменника ще у 2014 році ми з Яриною передавали рації та бронежилети, — розповідає Андрій Васильєв.
За його словами, те, що він читав у новинах, коли перебував у США, значно відрізняється від того, що є насправді.
— Ти бачиш, чим живуть люди в Україні. Це і численні перевірки на блокпостах, і дефіцит пального. Але ні в кого я не побачив роздратування. Всі розуміють, чим викликана ця ситуація. Мене вразила терплячість українців і надія на те, що все скоро зміниться на краще. Коли я на власні очі побачив зруйновані будинки, заправки, то був у пригніченому стані. Хоч я і не вперше на війні. Я військовий кореспондент. Але, власне, такої війни, як в Україні, ще не бачив. І це я ще не був у місцях активних бойових дій. Звісно, переживаю, багато думаю про це. Поїздка була потрібна мені, щоб розуміти в повній мірі, що взагалі коїться, що саме росія принесла в Україну. І не тільки в Україну, а й до Європи. Тому що опосередкований відгомін війни я бачив у Литві, Польщі, — каже письменник.
Він згадує, що в Литві днями спілкувався з чоловіком з Ізюма:
— Він показував мені відео, фото звідти. У нього будинок був в Ізюмі, цей хлопець мав транспортний бізнес. Устиг вивезти сім’ю на кордон із Польщею, повернувся за батьками… і потрапив в окупацію. Він розказував, як спілкувався з окупантами, як був змушений через росію виїжджати до Литви, бо неможливо вже було потрапити на територію України. Цей хлопець сказав: «З моменту приходу окупантів байдуже, ким ти був раніше, байдуже, скільки в тебе було грошей. Усі люди під окупацією стали рівними, там не було ні олігархів, ні бізнесменів, ні бідних, ні багатих, тому що гроші не значили нічого. Всі сподівались лише на свою автівку, ноги й удачу».
Офіцери НАТО говорять, що в українців бойовий досвід більший, ніж у них
— Українцям ця війна дасть розуміння, що вони здатні покластись на себе. Не буде більше такого: «Не робіть цього, бо путін нападе». Ми будемо точно знати, що якщо він зможе, то нападе. І я думаю — як би це парадоксально не звучало — війна дасть відчуття безпеки. Українці зрозуміли, що сподіватися вони можуть виключно на себе. Військова, фінансова допомога — це прекрасно, але захищати себе доведеться самим. Нині спілкуюся з офіцерами НАТО з різних країн: Чехія, Польща, Франція, Бельгія. Вони кажуть, що ніхто не сподівався на те, що ЗСУ зможуть вистояти. У них був дуже великий скепсис. Тепер його немає. Усі вони говорять, що в українців бойовий досвід більший, ніж у них. І вчитися треба їм у нас, а не навпаки. Я ще не бачив жодного офіцера НАТО, який би сумнівався в тому, що ЗСУ зможуть встояти, — зазначає Андрій.
Він наголошує, що для росіян ця війна нічим добрим не закінчиться.
— Це вже всі розуміють. І мені здається, що самі росіяни теж почали розуміти… Для нас же це довго ще триватиме. Із закінченням війни насправді нічого не закінчується. Потрібно багато років для розмінування території. Посівну наразі проводити дуже небезпечно. Навіть до лісу вийти небезпечно. Коли ми їхали на Житомирщину, нас попередили, щоби ми в жодному разі не з’їжджали з дороги. Тому що частину того регіону бомбардували, були бої. Попередили, щоб навіть на узбіччя ми не сходили. І це страшно, ти відчуваєш дихання війни — дивишся на зруйновану інфраструктуру, зруйновані мости… Міст біля Стоянки я проїжджав десятки разів у мирний час. І бачити його зруйнованим — це сильно б`є по психіці, — ділиться спогадами письменник.
Він додає, що коли в`їхав до Києва, не впізнав місто:
— Столиця була безлюдна, з великою кількістю блокпостів. І ми виконували всі правила — вимикали фари, знижували швидкість до 5 кілометрів за годину. Це ті правила, які шкірою всотуєш, і які вже ніколи в житті не порушуватимеш. Це нова реальність. Вражає рівень кооперації військових і цивільних. Завдяки великій довірі до ЗСУ всі дотримуються правил на блокпостах.
Національну ідею єднання в Україну мимоволі приніс путін
— Якось ми не встигли заїхати до Києва до закінчення комендантської години. На 40 хвилин спізнились і ночували на блокпосту. І не тільки ми. Там була колона кілометрів на 5, напевно, тих, хто не встиг заїхати до Києва. І всі чемно чекали ранку — ніхто не обурювався. Офіцер на блокпосту дружелюбно пояснив, що не може нас пропустити. Ми ночували на блокпосту, і та ніч в Україні була найбезпечнішою з усіх. Бо ми знали, що поряд військові, їхній блокпост, що вони врятують, захистять. А коли ночував у Львові, було неспокійно через повітряні тривоги. Ми не знали, куди цього разу потрапить ракета… Поїздка до України багато чого дала мені для розуміння, що ж насправді відбувається. Коли приїду до США, розповідатиму про це колегам, друзям, — каже Андрій Васильєв.
Пояснює, що їхнє волонтерство у США полягає в тому, що його сім`я, друзі, колеги з першого дня широкомасштабного вторгнення почали писати листи до членів Конгресу і Сенату.
— Нині я перебуваю в щільному листуванні з ними. Вони вже використовують мене як експерта. Зрозуміли, хто я і звідки. Ми ближче познайомилися, і коли треба щось спитати про Україну, вони запитують у мене. Експерти, як я, впливають на позицію членів Конгресу і Сенату. А ті, відповідно, на Президента США. Тобто ми — американські виборці — хочемо, щоби політики відповідали нашим очікуванням, нашим запитам. Це і є американською демократією в дії. Саме завдяки такому електронному шторму (електронні листи. — Ред.), завдяки діям тисяч українців, які живуть у США, завдяки тому, що дипломатичний корпус України діє бездоганно — завдяки цьому наближається наша майбутня спільна перемога, — наголошує письменник.
У його оточенні нині немає жодного, хто би сидів, склавши руки — всі чимось допомагають Україні:
— Я днями в Польщі зайшов до мілітарного магазину і зустрів там українських дівчат, які купували амуніцію, щоб відправити її до України. Нам було легко спілкуватись, тому що робимо одну справу… Це та національна ідея єднання, яку мимоволі приніс в Україну путін — коли нація єднається, незважаючи на різні політичні чи релігійні погляди. А коли нація єднається — буде результат.
Фото з особистого архіву Андрія Васильєва6