Михайло Горинь – це не приватна життєва історія. І ні в кого б не вийшло розглянути окремішньо його життя поза всеукраїнським контекстом. Хоч би під яким кутом зору дивитися на другу половину XX століття й перше десятиліття XXI-го, повсюдно зустрінемо його. Його присутність у багатьох подіях – вирішальна.
З-поміж наших політичних діячів Гориня вирізняло кілька принципово важливих якостей.
Перераховую їх не в ієрархічному порядку, а так, як вони мені відкривалися.
Перше.
Коли тільки творився Народний рух (котрий, за його слушною порадою не став Народним фронтом, щоб не наголошувати на конфронтаційності – це був тактичний хід), в Спілці письменників був секретаріат організації, очолюваний Михайлом Горинем. Як це завжди буває в суспільстві, котре ввійшло в смугу турбулентності, і в ньому – це вже помітно всім – приречено валиться заіржавіла влада, на поверхню виходять не тільки революціонери, романтики, ідеалісти, а й аферисти, лузери, соціопати й параноїки. І всі вони йшли до канцелярії Руху, де многотерпеливий Михайло Горинь мусив усіх вислухати, щось їм сказати, перемовчати їхнє дурноплетство, нікого не вигнати. Він демонстрував те, що зустрічається в людях – а особливо ж політиках – дуже рідко: таку залізну витримку, котрої я вже не бачив ні в кого. Після цього Михайло Горинь завжди уявлявся мені тільки як єдиний залізний чоловік із-поміж усіх фігурантів нашого політикуму. Ми чомусь рідко звертаємо увагу не те, чи вміє політик терпляче вислухати людину – нам видається нормальним., якщо цього не вміє)
. Наші напівпрофесійні політики мають манію, що всі вони – наполеони, черчиллі й бісмарки, а тому прості смертні повинні німотствувать, тільки слухаючи їх. І цим одштовхують од себе людей навіть і з середовища своїх симпатиків.
Для мене він був гейзером конструктивних ідей. Бачив конкретні засоби ефективного будівництва національної держави. В його статтях та інтерв’ю маса рецептів того, що і як нам треба робити. І він сам усе те робив (здебільшого без підтримки державних чинників). Досить бодай згадати ланцюг єднання, коли 22 січня показало всім єдність Заходу і Сходу і стало Днем Соборності.
Друге.
Горинь був чоловіком ясного бачення, чіткої геостратегічної візії. Добре пам’ятаю, що саме він оприлюднив Балто-Чорноморську доктрину, знану ще як політичний альянс Міжмор’я (країни Балтії та кілька постсоціалістичних держав з-над Чорномор’я та Україна), солідарно протистоятимуть будь-якому (головно-російському) експансіонізму. Довкола цього було чимало розмов, але тодішня наша імпотентна влада з її хронічною задивленістю на Москву все зробила для того, щоб цей політичний проект було провалено.
Зрештою, всі ці ідеї та концепції ще не заобліковані й не систематизовані. Михайло Горинь ще чекає своїх біографів та осмислювачів усіх тих проектів, котрі він запропонував політичним соратникам і владцям. Я вірю, що буде написана політична біографія Михайла Гориня. Книжка Тараса Батенка «Опозиційна особистість: друга половина XX ст.», присвячена Богданові Гориню, ще стане принадним прецедентом для істориків та політаналітиків. У ній пунктирно окреслено й важливі моменти політичного портрета старшого брата.
Третє.
Ми вже добре знаємо наших політиків. Допевнилися в тому, що поміж них справжній інтелектуал – то як біла ворона. Вони традиційно неедуковані або й просто темні, як африканська ніч. Михайло Горинь мене приємно вразив. Якось у часи, коли я був головою секретаріату Української всесвітньої координаційної ради, а він (голова Республіканської партії) входив до її складу, я висловив йому свій подив – у котромусь інтерв’ю він процитував «Феномен людини» Тейяра де Шардена. Я тоді був захоплений його вченням і почав розпитувати Гориня про доктрину Шардена. Виявилося, що він не тільки добре знає його «Феномен людини» («Переджиття-Життя-Мисль-Наджиття»), а й простежує зв’язок його з ученням Вернадського про ноосферу.
Далі зайшлося про інші книги, котрі мали на нього великий вплив. Він тоді назвав і «Про розум» Гельвеція, і «Проби» Монтеня, і «Володаря» Маккіавеллі, і «Владу» Рассела.
«Де й коли ви все це попрочитували?» – подивовано запитав я. «У таборі», – відповів він, і я подумав, що Михайло Миколайович жартує. Але згодом я прочитав у його інтерв’ю, що там справді (хоч як це дивно!) була непогана бібліотека. І дипломований психолог Михайло Горинь мав особливу цікавість саме до такої лектури.
Він усе говорив про те, що в його планах давно визріло кілька книжок, котрі він має написати.
Не написав. Не встиг.
Але кожен, хто хоч трохи його знав, погодиться зі мною: він сам був особливою книгою. Людина-книга: Михайло Горинь. Бо спілкування з ним було як спілкування зі справді важливою книгою; котра нам пояснює, що це за незбагненна наука-життя…
Михайло Слабошпицький