Очільник НСПУ про творчість під час пандемії, долю Спілки та стратегію збереження “Літературної України”
— Скажу відверто: я ще ніколи не був у такому стані розгубленості, готуючись до інтерв’ю. Навіть продивляючись літературні сайти, бачу, що літпроцес певною мірою пригальмований. Звичайно, можливо, вимушена самоізоляція призведе до народження книжкових шедеврів. Що Ви думаєте з цього приводу?
— Не думаю, що карантин особливо сприятиме народженню «книжкових шедеврів». Для людини творчої ці два-три місяці не мають особливого значення. Так, хтось утік від марноти життя в простір поміж чотирьох стін міської квартири, чи в село, чи на дачу. «Самоізолювався», наскільки це можливо в теперішньому безумстві. Хтось (зазвичай безуспішно) намагається втекти від себе. Однак не обов’язково самотність сприяє народженню шедеврів. Душа письменника – глибока таїна, для якої карантин – надто мілко, надто поверхнево і, сподіваємось, тимчасово. Маю на увазі не чорноробів чи графоманів, для яких слово – сміття, яке вони метуть безталанно і безнастанно, а — майстрів, котрі знають ціну слову і живуть лише за їм відомою синусоїдою. Вони пишуть безвідносно до «політичних процесів» чи «соціально-економічного становища в країні». Пишуть – хтось фантазуючи, вибудовуючи химерні словесні конструкції, а хтось мовою серця.
Щодо літпроцесу. Якщо таким вважати різні тусовки, презентації, творчі вечори і т. ін., то справді все це нині завмерло або ж перейшло в онлайн. Із зрозумілих причин. Однак насправді літературний процес – явище значно ширше, ніж зовнішній антураж. Це, власне, тканина, контекст, в якому живе література у всіх її проявах — від приватного письменницького спілкування і аж до написання й виходу книжок. Цей контекст неперервний і, як я вже зазначив, не залежить від зовнішніх чинників.
— Пане Михайле, розумію, що пандемія боляче вдарила, з огляду на Ваш лист, адресований головам обласних організацій НСПУ, по функціонуванню центрального апарату. Чи не призведе CОVID-19 до припинення існування – не доведи Господи! — нашої Спілки? Які Ви бачите «ліки проти страху»?
— Мова не про «функціонування центрального апарату», хоча це, зрозуміло, теж важливо. Насправді йдеться про існування нашої Спілки. І пандемія тут не є причиною, а лиш ускладнюючим фактором. Проблема в ставленні держави, точніше – чинної влади – до проблем розвитку культури, національної культури. (Заради справедливості скажу, що і для всіх попередніх влад культура залишалася на задвірках уваги як щось неістотне, неважливе. Це – ознака загального рівня культури усіх цих пост-совків і новітніх висуванців). А це ставлення є навіть гіршим, ніж за радянських часів, коли держава опікувалася культурою для того, щоб вона їй прислужувала і обслуговувала. Непокірних гноїли в тюрмах або перетворювали в табірну пилюку, а покірних підгодовували і суворо їх контролювали, щоб не шкодили. Теперішнім владцям культура не потрібна навіть у якості прислуги. Вони пішли ще далі від своїх ментальних попередників: взагалі не реагують на термін «культура». Не розуміють, для чого вона існує; письменники там якісь, художники, народні майстри… Для них культура – один великий 95-й квартал. У них зовсім інші рефлекси — як у собаки Павлова, і слина виділяється на матеріальні подразники: бабло, бабло і ще раз бабло. Чим у цьому «розрізі» для них можуть бути корисні письменники? А нічим! Для чого «давати», нехай і мізерні, гроші Спілці письменників (920 тисяч гривень на рік) чи десятку інших спілок? (До речі, зароблені нами ж, адже НСПУ щорічно приносить у державну казну по кілька мільйонів гривень за рахунок сплачування податків). Адже ці «пісатєлі» їх просто «проїдають», не інвестуючи в прибуток. Відтак, меткі бізнес-чиновники десь щось вичитали про західні «креативні індустрії», додали до них доморощені «культурні послуги», і тепер це вже перетворюється на такий собі «культурний шоу-бізнес». І подивитися є на що, і гроші можна в чиюсь кишеню відбити. Ну, з великої сцени при нагоді можна патетично, заїкаючись, процитувати тисячу разів цитовані слова Черчилля про державу й культуру. Так то ж для сцени, для красного слівця…
Між іншим, киваючи при потребі на ліберальний Захід, тутешні його напівграмотні псевдо-апологети чомусь забувають, наскільки уважно ставляться в західних державах до питань збереження національних культур. І які шалені кошти виділяються державами на підтримку культури…
Насправді я не знаю, що нас чекає в найближчі роки. Звичайно, Спілку ми збережемо, однак нам доведеться виживати в дуже несприятливих умовах. Не бачу підстав для особливого оптимізму, хоча і не сприймаю страхів, що їх тиражують деякі колеги, а особливо з-поміж них «добрії люди», для яких Спілка письменників – Карфаген, який мусить бути знищений — в разі, якщо їм не вдасться її приватизувати, що вони безуспішно й намагалися зробити впродовж останніх років за допомогою зацікавлених осіб із деяких високих кабінетів.
— Звичайно, мене турбує і питання про існування «Літературної України». У цей важкий і непередбачуваний час джерельце, скажімо так, спонсорської допомоги пересохло, а НСПУ наразі не може надати нам фінансову допомогу. Якою Вам бачиться ситуація із письменницькою газетою?..
Безперечно, світ міняється, а з ним зазнають метаморфоз і речі, які видаються нам незмінними. Зокрема, це стосується паперової преси. Все більше газет переходять у онлайн. Однак навряд чи паперові видання, принаймні в нинішньому столітті, зникнуть зовсім. Думаю, що багато буде залежати від двох чинників: аудиторії і вміння власників і редакторів видань адекватно реагувати на виклики. Якщо казати про «Літературну Україну», то більшість її читачів – люди літнього віку, для яких зручніше і звичніше читати паперовий формат. Відтак, за умови грамотної редакційної політики і промоції, письменницька газета, на мою думку, ще довго може виходити на папері, розвиваючи при цьому і сайт. У складні для газети часи Спілка впродовж останніх років частково підставляла плече редакції. Сьогодні сама Спілка переживає дуже важкий етап у своєму існуванні, мабуть, найважчий за всі роки. Тому допомогти наразі не можемо, але, якщо ситуація зміниться, то, звичайно, ми будемо й надалі підтримувати газету в міру наших можливостей. «Літературна Україна» — унікальне видання. Це історія літератури, наша традиція, це спільний для письменників майданчик спілкування, дискусії, можливість бути прочитаними і почутими. В теперішні каламутні часи надзвичайно важливо все це зберегти.
— Я хотів би зауважити, що, на превеликий жаль, далеко не всі (це так, щоб пом’якшити сказане) члени НСПУ передплачують “ЛУ”. Втім, я добре усвідомлюю ситуацію із нинішнім існуванням більшості письменницького загалу. Ми, письменники, стали, по суті, жебраками…
Це ще одна гірка реальність. Мені важко це коментувати, але перспективи, на мою думку, невтішні. Звичайно, більшість молодших колег знаходять можливості для того, що працювати і заробляти якісь гроші. Однак старші, в силу суб’єктивних і об’єктивних причин, далеко не завжди можуть це зробити. У нас в країні взагалі така ганебна традиція – неповага до старших людей, нехтування їхніми потребами. (Подібне ставлення характерне для незрілих, сирих суспільств). І тим більше це стосується ставлення держави до людей культури, зокрема до питання їхнього пенсійного забезпечення. Казати щось обнадійливе не буду, бо розумію: у цій країні в найближчій перспективі змін на краще не буде. Скоріш за все, не лише в найближчій перспективі…
Який бачу вихід? Боротися за своє право бути в цьому світі Людиною, особистістю, незалежно від обставин життя. Бути чесним перед Богом.
— Хотілося б наголосити і на іншому. Вважаю, що голови обласних організацій — при бажанні — могли б вийти на контакт із обласними очільниками, керівниками великих підприємств та ініціювати, принаймні, передплату для сільських, селищних, міських, шкільних бібліотек. Ваша думка?..
Згоден. І позитивні приклади, наскільки я знаю, є. Окремі голови обласних організацій намагаються шукати можливості для контактів з місцевими керівниками, залучають кошти для проведення різних заходів, для передплати «Літературної України». Однак, на жаль, подібних прикладів не так багато. Ми не можемо примусити обласних голів, таке в Статуті Спілки не передбачено, та й спілчанська традиція не спонукає до примусу чи командно-адміністративних методів. Тому, як голова НСПУ, звертаюсь до обласних керівників: допоможіть нашій спілчанській газеті, нехай кожен із вас залучить хоча б невелику кількість нових передплатників – і це вже буде реальна допомога і порятунок для «Літературної України».
— Незважаючи на невтішні перспективи, хотілося б закінчити нашу розмову на оптимістичній ноті… Розвійте смуток…
Життя триває… Як там у класика: лиш той гідний життя й свободи, хто кожен день за них іде на бій. Мене теж іноді так «ковбасить», що світ не милий, однак, зціпивши зуби, кажу собі: хоч як тяжко, хоч як хмари затуляють небо, хоч як на душі тоскно, але — боротися і перемагати! Завжди.
Спілкувався Сергій КУЛІДА