Михайло Слабошпицький завершує четвертий том мемуарної прози «З присмеркового дзеркала», котра побачить світ, як і всі попередні, у видавництві «Ярославів Вал». Презентація її планується на початку вересня.
Пропонуємо фрагмент з книжки.
Розчахнута душа
Ліда Палій
Я стільки захоплено писав про свою добру приятельку Ліду Палій, що потерпаю, аби тут не повторюватися.
Вона видається мені примхливою мімізою. Чутлива, ніжна, тихомовна, подеколи вередлива, мов дитина. Одне слово, підсумок виховання одиначки батьками, для яких вона була безцінним скарбом. Скупана й зігріта в любові та розкоші, створена для щастя. Бо її безтривожне й райдужне дитинство не підготувало Ліду до складних життєвих випробувань. У її ностальгійному оповіданні «Терпилівка» виразно описано радісні передчуття дівчинки, яка вірить у те, що все добре у великому світі (а він в її уявленні складався з Терпилівки, Стрия і Львова) створене для неї. І ніхто не може посягнути на той світ, бо все в ньому назавжди стале й незмінне. Той – і саме такий! – світ, який хочеться бачити. Дітям властиво вірити в дива і в те, що все буде так, як їм бажається.
Щасливе дитинство доньки директора добре знаного не тільки в Галичині кооперативу «Маслосоюз» раптово урвалося, коли у вересні 1939-го прийшли московські «освобоітєлі», які швидко почали встановлювати совєтські порядки. Паліям пощастило вислизнути з Галичини, і вони уникли того, що їх чекало. Бо ж відомий громадянський діяч, один із активних організаторів національного життя й меценат Андрій Палій зацікавив би «освободітєлєй» поза чергою.
У час війни, коли «совєти» полишили Львів, Палії повернулися сюди. Ліді було вже п’ятнадцять. Петро Яцик, який почав тоді працювати в «Маслосоюзі», розповідав, як уперше побачив юну вродливицю в білому вбранні, яка видалася йому ангельським створінням. За його словами, він, бідно зодягнений селянський син, якому пощастило найнятися в кооператив «Маслосоюз», збентежено й розгублено стояв, роззявивши рота, й відчував, що починає закохуватися в це пещене дівча.
Минуть п’ять десятиліть, і ми втрьох – Ліда Палій, Яцик і я – їхатимемо в Торонто на вечерю до ресторану, і Яцик з гумором переповість там ту історію. Скаже, що його шокував тоді Лідин батько Андрій, що побачив, як синевідський нетяга ласо, мов кіт на сметанку, задивився на його любу доньку, й грізно сказав йому: «Затям собі, хлопе: не про тебе ця пісня!» І Яцик тоді особливо разюче відчув соціальну відстань між Паліями й собою. Але життя винахідливе на всякі комбінації та несподіванки. Ось вони поряд – Ліда і Яцик. Але не поряд у соціальному статусі. Ліда – типова представниця середнього класу, а Яцик – мультимільйонер, що входить до так званих «золотих» трьох відсотків Канади. Тобто її найбагатших людей. Він з глибокою іронією дивиться на її віршарство (раціоналіст і прагматик Яцик і на дух не переносив поетів, вважаючи, що вони займаються дитячими пустощами!) і в розмові зі мною співчутливо розповідає, що в Ліди так і не склалося особисте життя. Як це незрідка буває в тих красунь, батьки яких аж надто прискіпливо ставляться до претендентів на руку доньки, бо їм у кожному варіанті вважається прикрий для них мезальянс. «Отак і додівувала дівка аж до сивин», – з легкою іронією підсумував усе те Яцик.
Потім Ліда розповіла, що мала нареченого. Він був студентом. І батьки проти нього не заперечували. Але наречений добровольцем пішов до Дивізії «Галичина» і загинув у бою під Бродами. І так усе склалося, що вона довіковує вік у самотині.
Мати дожила за сто.
Пані Анна завжди сиділа поміж квітів при вікні на другому поверсі їхнього будинку на вулиці Гелфорд. Біля неї неодмінно височів стосик товстих романів. Ліда бідкалася: мати вже перечитала все в ближній до них бібліотеці (а читала вона – крім української – польською, німецькою та англійською. Коли я вибирався до Канади, Ліда прохала, щоб привіз для матері якнайбільше романів. Бо вона їх просто ковтає – і Ліда вже не знає, де що для неї брати.
Характерно, що Ліда ставилася до матері з її зрозумілою старечою вередливістю, як до малої дитини. А мати ніяк не могла погодитися, що Ліда – вже давно доросла й самостійна жінка, і також ставилася до неї як до малої дитини. Я неоднораз був свідком того, як вони обидві ненав’язливо опікувалися одна одною. І кожна говорила з іншою стурбовано й повчально, мовби з малою дитиною.
Наприклад, вибираючись кудись із дому, Ліда мало докладно прозвітувати матері, до кого й чому вона йде і коли повернеться. Ліда своєю чергою вичитувала матері за те, що та не випила вчасно ліки й не поспала вдень, як це передбачалося за розкладом. Одне слово, вони аж до комічних нюансів контролювали одна одну. Андрій Палій недовго пожив у Канаді, де пробував відродити «Маслосоюз». Але його ідея на цьому грунті не прийнялася. Це стало для нього важким сприкренням – Ліда розповідала, що завжди впевнений у собі та життєрадісний батько став у Канаді зовсім іншим, бо й сліду не лишилося від його оптимізму. Можливо, саме невдача з «Маслосоюзом» й укоротила йому вік – помер він ще зовсім не старим.
Ліда закінчила Торонтський університет, а також коледж мистецтв. Працювала дизайнером у котрійсь фірмі, котра, оптимізуючи штат, провела скорочення. Під нього потрапила й Ліда. Але це був для неї не прикрий епізод. Канада – держава, в якій неодмінно замортизовують такі повороти долі. Скорочені одержують, сказати б, фінансовий парашут. Ліді при скороченні виплатили ту зарплатню, котру вона одержала б ще років п’ять чи й більше. Отож Ліда мала за що жити і ніде не наймалася на роботу. Нерідко мала гонорари за ілюстрування книжок, чи за авторські плакати. Поінколи купували її живописні твори.
У Ліді мовби жило дві людини. Перша: невпевнена в собі, помислива, навіть закомплексована, якій, здавалося, важко було давати раду навіть у найпростішій ситуації. Друга: відчайдуша подорожанка, що безстрашно рушала в ризиковані подоріжжя Латинської Америки чи в Азію. Інколи мені здавалося, що вона побувала навіть там, де до неї ще навіть не ступала нога білої людини.
Саме подорожі були найбільшим святом її життя. Все, що було до чергового «забігу» – то видається мені, було тільки довготривалою підготовкою до нього.
Я кілька разів допитувався: чи не було тоді страшно в джунглях, де кишить гаддям і де стільки отруйних павуків та кліщів? Он наша добра приятелька Люда Шанта під час поїздки в Індію мала нещастя – там її вкусив якийсь кліщ, і вона, знерухоміла, чи не півтора десятиліття, лікувалася від тим спричиненої хвороби й неймовірно важко поверталася до повноцінного життя.
Ліда зізналася: ще й як боялась! Але ж вона – пластунка! Її вчили перемагати себе. І вона багато чого навчилася. Її приятелі (колишні активні пластуни) Богдан Яців, Ераст Гуцуляк та Радослав Жук розповідали, що Ліда мовби перероджується, вирушаючи в подорож. Пояснила: ретельно додивляється, з ким мандруватиме, і, якщо їй хтось із групи не подобається, вона відмовляється з нею їхати. «Отак я, вередлива, – зізналася мені, – але нічого не можу з собою вдіяти!». «Мамина доня», – з незлою іронією прокоментував я.
«І татова, – додала вона. – Навіть ще більше татова!.» То була важлива подробиця – я вже чув од Яцика, як дорожив донькою директор «Маслосоюзу» Палій. Знаю, що він був у Січових стрільцях, був старшиною в УГА і за його активної участі творилася Українська Дивізія «Галичина». Саме цим пояснювалися приязні стосунки дивізійників Мирослава Малецького, Богдана Бігуса, Андрія Коморовського (вони тоді очолювали світову управу цих комбатантів) із родиною Паліїв і вже після смерті пана Андрія.
Ліда розповідала, як уперше поїхала туристкою в Україну. Це було 1968. Тут вона запрагла познайомитися з Сергієм Параджановим та Іваном Миколайчуком. То був час «Тіней забутих предків», од яких у захват прийшла вся українська діаспора. Вже згодом, коли ми з Лідою стали знайомі, і я редагував кіножурнал «Вавилон XX», Ліда написала спогади про ту поїздку. «Станція «Сон-дитинство» – так називається та імпресія в прозі.
Ось він, знову побачений по довгій розлуці, Львів.
Львів, де вона шукає свої загублені сліди.
«Львів змалів, одні каштани повиростали.
Моїх вулиць ніхто не перебудовував за останніх двадцять років, вони самі повужчали, а то й позмінювали напрям, ніяк не хочуть шикуватися, як у моїх снах. Доми поприсідали, позбігалися докупи, вони чавлять трамваї, ґротесково сплющують їх і видовжують, мов у карнавальному дзеркалі.
А в трамваях радісно. Вони похитуються, клекочуть. Вони мене знають, я тут місцева…»
Її екзальтованість зрозуміла. Бо ж стільки разів Ліді уявлялася така картина: вона раптом якимось дивом опинилася у Львові.
І це – таки не сон. Це – Львів.
Хіба ж може бути тут щось погане?
«Приємно, коли на вулиці водії вантажних авт лаються – по-українському!».
Поїзд зі Львова, що мчить зоряної ночі через міста і села України до Києва, видається її ліричній героїні польотом крізь час.
У неї сильна емоційна пам’ять. Вона продиктувала авторці настрій побаченого в Каневі на Чернечій горі. На маленьких привокзальних площах, де жіноцтво в рясних спідницях продавало яблука, їй здавалося, що запахущим яблучним духом пропахла вся Україна, і той пах ніжно повсюдиться і на всю Європу. Тодішня подорож оживатиме їй із пам’яті запахом яблук і звучатиме жіночими голосами. «Станція «Сон-дитинство» – почуттєво найпронизливіший її твір.
З глибоким перечуленням пише вона про різні краї, де їй, спраглій до мандрів, пощастило побувати, але саме «Станція…» – то найвищий почуттєвий регістр.
Коли їй в Україні було присуджено літературну премію імені Павла Тичини (нею відзначали поетичні книжки). Ліда сказала про себе таку важливу річ «Я не випадково писала в спогадах після перебування в Україні: «Де ж у мене дім? Я дома тут і там, не дома ні тут, ні там. Мене доля покинула десь на півдорозі над Атлантійським океаном».
Після проголошення незалежності України вона вже тільки пару разів вимандровувала в екзотичні краї. Тепер Ліда щоосені вибиралася в Україну. Спеціально найнята жінка лишалася доглядати пані Анну, а Ліда поспішала на летовище, напланувавши собі стільки всього в Україні. Вона вивчала Україну. Ми їздили з нею в Качанівку й в уманську «Софіївку», в Моринці й Шевченкове, в Харків і Черкаси, в Чернігів і Житомир, у Чигирин і Батурин. Тут у неї з’явилося маса друзів. Тут я опікувався виданням її книжок та Лідиними творчими вечорами.
У неї з’явилися в Україні віддані шанувальники. Вона сама казала, що її поезії не для всіх. Не кожному заімпонують, наприклад, ось такі рядки:
Літак гуде джмелем
в порожній діжці неба,
яка ще досі пахне
давно вже випитим вишняком.
Або така мініатюра:
Сонце розпекло
хаотичну музику запахів,
і тільки вночі галас тихне.
Тоді квіт тютюну
тихенько, тихенько
відлунює пісню дитинства.
Я намовляв її писати вірші для дітей. Показував: подивись, які прекрасні рядки є в тебе, мовби спеціально для дітей писані. Отакі ось:
По крайнебі
на тоненьких ніжках
ходить дощ.
Або ще ця мініатюра:
Місяць, мов старий єнот
у чорній масці,
волочиться помалу
Нагадував їй, що для дітей пишуть – і як пишуть! – Дмитро Павличко, Євген Гуцало та обожнюваний нею Микола Вінграновський. Але Ліда сумно відповідала, що вона, по-перше, зовсім не знає дітей і не розуміється на їхній психології, а по-друге, їй так важко дається кожен вірш – вона пише їх сім-вісім на рік, і всі вони – сумні. Так я й не переконав її оприлюднити поетичні мініатюрки в дитячому видавництві.
Вважала, що найголовніше в її писаннях – подорожня проза. Це справді цікава лектура, анічим не подібна на звичну туристичну прозу, в якій інформація неодмінно домінує над зображенням та емоцією.
Ліда «намандрувала» кілька таких книжок. Вони, як уже мовилося, разюче відрізняються з канонічною подорожньою прозою, що її пишуть архіуважні чи верхоглядні туристи. Лише вряди-годи промайне тут якась географічна подробиця чи довідка про країну, якою мандрує Ліда Палій.
Згадую таку комічну подробицю. Мені подарувала книжку про свої мандри жадібна до переміни місць Ганна Черінь. Ліда аж якось ревниво поставилася до того факту, що Черінь (я Ліді це зауважив) побувала в більшій кількості країн, аніж вона. «І невже вона написала не звіти, що там бачила і що пила-їла, а художні твори?!» – запитала Ліда скептично.
Я мусив погодитися, що в цьому жанрі в Ліди конкурентів немає.
Відгукуючись на котрусь її публікацію цієї прози в «Сучасності», Юрій Шерех у листі до неї написав: «Я був приємно вражений свіжістю і чистотою Вашої мови… У межах вибраного стилю (імпресіоністичного) нарис подає багато об’єктивних вражень і рис авторового портрета, уміє сказати більш, ніж поверхня словесного тексту показує».
Уважний Лідин читач – поет, критик і літературознавець – Богдан Рубчак наголошував, що її подорожні есеї несуть у собі виразний перегук із літературою доби романтизму. А на сучасному етапі розвитку письменства «визначення жанру чи, точніше, жанрів, текстів Ліди Палій виявляється не такою вже простою справою. Схрещуються – бо в книжці, здавалось би, протилежні жанрові напрями: наприклад, звільнений мистецький нарис, із одного боку, і сюжетне оповідання – з другого, з розгалуженнями в міт, а чи в лист…»
За словами Рубчака, для Палій подорожі в історію значно важливіші, ніж подорожі «географією». В кожному творі вона «випадає» з сучасного і заглиблюється в минуле.
Вона справді входить своїм писанням у вже написане, література входить у літературу; тут перехрещуються різні культурні епохи й стилі, перегукуються асоціації і з калейдоскопічною несподіваністю та примхливістю народжується той текст, за яким легко вгадуються інші тексти – часом із зовсім оддалених часів.
Колекціонери яскравих метафор і деталей у дусі «магічного реалізму», що зродився в Латинській Америці, вже систематизували і каталогізували такі її фрази-новели: «Чабан у білій широкоплечій бурці засвітився, мов каганець, і згас, затьмарений курявою» чи «Вітер орав море срібним плугом, розгортав борозни».
Богдан Рубчак назвав цей літературний феномен «подорож стилем». І так конкретизував своє враження: «Специфіка інформації заступлена тут куди точнішою специфікою поезії: інформація про екзотику побаченого, така важлива в репортажах із подорожей стає зовсім зайвою і мусить зникнути, впливаючи в куди крайнішу незвичайність поетичної мови. В «Риби не співають у Ріо Наnо» зустрічаємо такий пасаж: «Зелено-жовтий листок перетворився на жабку, вузлуваті патички стали богомілкою, превеликі совині очі між листям виявилися плямами на крилах метелика. Тут усе камуфльоване, все прикидається чимось іншим, щоб обдурити ворога». Ліда Палій наче робить із природи метафоричного поета, щоб удавати, що вона тільки наслідує природу в своїх текстах…»
Вона цікаво розповідала про Львів її дитинства і якою запам’яталася їй розбомблена і спалена Європа, і я намовляв і намовляв її на спогади. Ліда, як завжди, коли їй щось нав’язують, м’яко, але послідовно, віднікувалася. Я підмовляв її колишню однокласницю у львівській гімназії Віру Вовк (справжнє прізвище Селянська), що живе в Бразилії, загітувати Палій на спогади, але і її Ліда не хотіла слухати. Я вже втратив надію, що ця ідея може реалізуватися, але якогось вечора Ліда зателефонувала мені з Торонто і сказала: «Я вже написала маленьку книжку спогадів. Висилаю тобі, а ти думай, що з нею робити…»
Так «Ярославів Вал» видав її «Дитинство, заметене часом». Це ніжнопочуттєве письмо, пластично одухотворене й виразне, мов кінокадри Бергмана чи Антоніоні: «Десь із мряковиння прасвіту дитинства пригадую обличчя мами, нахилене над моїм ліжечком, і блиск перлів у сережках, що похитувалися на срібних ланцюжках, як краплі молока…»
Коли ми з Лідою презентували цю елегантну книжку у Львові, раптом з’явилося чимало літніх пань. Хтось із них ще тоді знав Паліїв, хтось навіть учився в тій гімназії, яку згадувала Ліда, а хтось пам’ятав людей «Маслосоюзу». Палій була майже щаслива.
Вона часто мені повторювала: «Хоч трохи похвали мене, щоб я повірила, що пишу не дурниці. Бо я сама не вірю в свої здібності – і мені руки опускаються…» Вона справді була невпевненою в собі особою. З графікою і живописом у неї було якось простіше – там вона так не комплексувала. А в літературі хтось мав їй постійно повторювати: все добре – ти талановита людина.
Та презентація так окрилила Ліду, що по якомусь часі вона радісно вимовила мені в телефонну рурку: я написала продовження спогадів! Читай і кажи, що з тим робити!». Очевидно, мусили якось інакше в небі зорі стати, щоб далеке, вже й напівзабуте минуле почало їй вишептувати себе.
Так з’явилася друга її мемуарна книжка «Сторонами йшла гроза».
Читаючи цю прозу, в якій авторка, мов Марсель Пруст, рушила в пошуки за втраченим часом і художньо воскресила його відчуваєш, як беззахисно почувалася в жорстокому світі юна вразлива душа.
А ще читаючи її, раптом ловиш себе на думці: час нікуди не зникає. І – взагалі – ніщо нікуди не зникає. Воно звучить у нас і довкола нас ледь учутною мелодією. І, доки ми живі, можемо прислухатися до неї і дещо зрозуміти про життя людей у цьому незбагненному світі.