Микола Боровко. Ронделі

1569

«Смичок часу над струнами завис»

 

 

***

Посміхайся. Ти зустрівсвоє Сонце. У його рисах

контури твого щастя.

Що? Сліпнеш від осяйності?!.

Дощем прозорим обсипа мене

Цей травень у зеленому костюмі.

Сьогодні я у вимріях гостюю

І видиво спиваю неземне.

Яких тепер триматися манер,

Коли проймає вознесіння струмінь?!

Дощем прозорим обсипа мене

Цей травень у зеленому костюмі.

Весільна злива сріберних монет

Здивованому світові вістує,

Що доля нас на відданість тестує

А там чи на коні,чи під конем.

Дощем прозорим обсипа мене.

 

 

***

Глиняні коники в яблуках і без розгонисто

мчать у пам’яті.

Розкошлані гриви торкаються піднебесся.

Вуздечки вітрів прагнуть загнуздати

лошатко призабутого.

Сріблястим відтінком падають спогади

на траву зіницями…

 

 

В долині пам’яті пасуться згадки коні,

Яких уже незмога осідлать,

Бо клопотів химерна благодать

Тримає нас, як бранців у полоні.

Розкішні гриви сутінків червоні ,

Мов кіс недорозчесаних гряда.

В долині пам’яті пасуться згадки коні,

Яких уже незмога осідлать.

Іржань відлуння – пелюстки піонів,

Летять багряно і до тла горять.

А їм услід провісниця – зоря.

І жаль краплин аж пропіка долоні –

В долині пам’яті пасуться згадки коні.

 

***

Одсвіт невідомого упав на вируючий натовп…

Розпашілі тіла, заюшені і злі ревуть,

мичать, тузяться аби дістатися того дива;

а воно, пришите дратвою самотності,

схоже на жінку, яку людоворот

закидав камінням божевілля…

 

Пручаєшся в обіймах глупоти,

Що одягає в сорому сорочку

Пречисту Діву, чесну й непорочну,

Ту,за яку міг заступитись ти.

Тепер благаєш дописатись в титр,

Безчестя злота кидаєш на бочку.

Пручаєшся в обіймах глупоти,

Що одягає в сорому сорочку…

Рвуть душі днів розлючені хорти,

Яких наслали заздрощі нарочним…

Тепер у тиші ветхому листочку

Безсилля гніву викласти кортить.

Пручаєшся в обіймах глупоти.

 

***

Поліття, Несподівано заполовіли

жита. Колос бажань наливається

тобою: усміх, голос, радість, сльоза …

Зорі зерен зріють золотисто

На роздоллі задумів і дум.

Дні медові в липняках гудуть

Бурштином бджолиного намиста.

Крона саду обважніло звисла –

Я до неї з памяті іду.

Зорі зерен зріють золотисто

На роздоллі задумів і дум.

Земле рідна! Обшири перисті,

Що колишуть радість і біду.

Срібними дощами упаду –

Краплею в очах твоїх повисну…

Зорі зерен зріють золотисто.

 

***

Ми дозволяємо собі читати життєвий

манускрипт за своїми правилами і законами…

Перебираємо на себе можливості Часу.

А потім несподівано сліпнемо

от блискавки миттєвого прозріння.

 

Смичок часу над струнами завис:

Це лише мить. Це лиш мізерна йота.

Від дотику вичерпується квота:

Спіши! Твори! Відшукуй! Не барись!

Чаклун чи маг, стрічаючи колись,

Спитаює строго «Де ж твоя робота?!»

Смичок часу над струнами завис:

Це лише мить. Це лиш мізерна йота.

Аж сліпить очі ореолу блиск,

Але то в когось, то чиясь чеснота.

Твої ж меди ще визрівають в сотах!

І є ще вибір – їж або ділись!

Смичок часу над струнами завис.

 

***

 

Скільки в коморах пам’яті списано на

сірих,рудих, безтолкових…

А насправді зерня чеснот з’їдає сажка

черствості, непорозуміння, егоїстичністі.

Як часто ми просимо допомоги,але

як рідко ми дослухаємося порад…

Більше відчуваємо у фразах лише приємне

та солодкаве, щоб потішитися в

ілюзорному комфорті власної обмеженості…

 

Пробралась в дім… По-змовницьки. За руку

Хвороба мужа засвіт повела…

Не сперечався, щоб не рушить лад

Й пліткам не дати замісить багнюку.

Клялась ще вчора. Нині, мов гадюку.

Минав, щоби зі світу не звела…

Пробралась в дім… По-змовницьки. За руку

Хвороба мужа засвіт повела…

Просив. Благав… І упокоїв муку.

Вона ж звела прощання у колаж.

Майно – спустила. Потім продала

Дітей свекрусі. Кожного – за штуку.

Пробралась в дім… По-змовницьки. За руку.

 

***

Грузька дорога сумнівів.

У намаганні обминути маленькі

калюжі ,ми попадаємо ще в глибші

ковбані проблем і помилок.

Натужно прагнемо повернутися до початку…

Але він помирає ще вчора…

 

А гра тривала майже рік –

З тих пір, як повелась на гроші.

Зняла порядності калоші –

Й повів на стерні древніх гріх.

Муж мовчкував у лживій грі.

Боявсь прогнати миті гожі.

А гра тривала майже рік –

З тих пір, як повелась на гроші…

Світ вальсував, кружляв, дурів,

Докіль награлися вельможі…

А далі підписів…несхожість….

І кари краб у кліть загріб.

А гра тривала майже рік .

 

***

В діалогічній єресі навіть Галілей

теоретично згоджувався відректися

коперніканської рішучості на користь

дволикості…

А справді, чи є така людина,

яка б не мала подвійного дна?…

Не всі видющі серед дня

Знаходять істини стежину.

Один воює до загину,

А другий злість на всіх зганя.

Загонить примху, мов коня,

Аж надриває пуповину.

Не всі видющі серед дня

Знаходять істини стежину.

Правдивість справжня не линя,

І завжди фарбу берегтиме

Ту за якою хтось ітиме…

Іти – але не поганять:

Не всі видющі серед дня…

***

Декого втішає мудрість монотонності

чи монотонність мудрості. Декого дратує

ланцюжок, яким припятий до проблем

щодення чи щоденної проблемності.

А що робить з нами бурчання

грому нашої збуреної уяви?!…

Той кави смак – напів хмелить.

А ще напів – твій сміх навпроти,

Що пересіює турботи,

Щоб залишити тільки мить.

О! Як би все це зупить –

Час у двобої побороти.

Той кави смак – напів хмелить.

А ще напів – твій сміх навпроти.

Хай кароокості блакить

Викрешуює у мріях гроти…

Скажи мені нарешті хто ти?

Як світ до тебе прихилить?

Той кави смак – напів хмелить…

 

***

Особа, що запрагла влади й

оголосила про це,одразу народжує

підступного і безкомпромісного ворога –

діючого Властолюбця, якого на

троні тримає аргумент: царя немає окрім Кесаря…

Всі гнуться і лащаться перед

силою…, бо їй служать Пілати…

Всі рівні перед богом і людьми,

Хоча ніхто не бачив тої мірки.

Розтрощуються розуму одвірки,

Зарубкам зась, до котрих пнулись ми!

Стрічки доріг затоптують кіньми,

А для незгодних – темрява комірки…

Всі рівні перед богом і людьми,

Хоча ніхто не бачив тої мірки.

Вельможжя жезл віджав за гріш кумир,

Мажор жиріє з жорен перевірки…

Від благ отих в душі блекотно й гірко –

І як той присмак найскоріше змить?!: –

Всі рівні перед богом і людьми.

 

***

Місяць – найтаємничіший і найсвятіший

тотем трипільців. Заради нього вони кожні

56 років спалювали житла…

Бо вони вірили і вірували в нього, а він

повертався, в їхню долю очищенням і

оновленням,відродженням.

ХХІ століття. Нащадки трипільців спалюємо

все і вся, навіть себе…

Але чи віруємо ми, що воскреснем?!.

Палає хата,а народ танцює…

Музика – гріховодам потака.

А вигін в лицемірства мідяках,

Якими обсипає волоцюга.

Гасить би треба – та душа скоцюрбла

Не вибере: чи біль,чи п’ятака .

Палає хата,а народ танцює…

Музика – гріховодам потака.

Аплодувати б лунко, але цур їм.

Таке уже стрічалось у віках:

Жреців ватага спритна і в’юнка

Продажні душі в янголів лицює.

Палає хата,а народ танцює…

 

 

 

 

 

 

 

попередня статтяТвори, публікації, переклади: у Києві пройшла виставка до 90-річчя Ліни Костенко
наступна статтяВалентин Шульга. Епіграми