Дружина повернулась до Києва перед Новим роком – якраз під кацапcькі обстріли і січневі морози, залишивши мене самого зимувати у Саппоро. Я не схвалював її рішення, але й категорично не заперечував, розуміючи, що, крім чоловіка, є ще й родичі й друзі, є домівка, яка теж потребує догляду, є місто, яке вона, на відміну від мене, вважає рідним, і є країна, щодо якої у нас, богу дякувати, немає істотних розбіжностей.
Я, звісно, сказав, що не бачу в тому поверненні практичного сенсу, бо, як жартує один мій колега, кожен пенсіонер в Україні – це лише додаткове навантаження на інфраструктуру. Проте розумію, що повернення – це ще й символічний жест, важливий як для самого письменника, так і для тих, хто його, письменника, знає й цінує.
Колись давно Григорій Грабович, пригадую, жартома зауважив, що жоден із трьох найславетніших польських поетів (“поетів-пророків”, як їх називають у хрестоматіях за їхні патріотичні вірші) не взяв участі в національно-визвольному повстанні 1830 року. Перший занедужав, другого затримали на кордоні, з третім теж щось трапилося – вже й не згадаю, що. В кожнім разі, ніхто з них до повсталої Польщі не потрапив. Міцкевичу було тоді 32, Словацькому 21, Красінському 19. Чи варта додаткова рушниця, націлена у ворога, ще одного або й кількох патріотичних віршів? Або й повного (ненаписаного) зібрання? Я не маю однозначної відповіді на це запитання. І ніхто, напевно, не має. Бо надто багато тут різних обставин і додаткових чинників. Які дають змогу за позірною складністю заховатися від загалом нескладної відповіді: “Авжеж, на війні важливі не тільки рушниці. А все ж рушниці – насамперед”. Ми зазвичай промовляємо першу частину відповіді й уникаємо другої. Кожен має свій фронт, свою працю, свої обов’язки, яким віддаємося сповна, безоглядно – з надією, що на останньому суді це послужить нам якщо й не виправданням, то принаймні пом’якшувальною обставиною.
