(Мокренчук Олена. Аліска, фронтова лисичка. Чернігів: ПАТ «ПВК Десна», 2021. 176 с.)
Парадоксально, але велика війна, що триває від 2014 року, стала чинником формування новітньої української мілітарної літератури. До її творення долучилися і письменники-комбатанти, і люди без письменницького досвіду, які в умовах жахіть війни, окупації, постійних тривог чи біженства пишуть про пережите і як майстри Слова, і як самовидці, і як історики-ентузіасти. Часом для таких авторів творчість є своєрідним сеансом психотерапії.
Усього від 2014 р. мілітарних видань, як твердить Ганна Скоріна, налічується понад 1500. Книги – переважно поезія, документальна проза (щоденники, есеї), оповідання, повісті, романи
Серед великого числа творів сучасної української мілітарної літератури вирізняється повість військовослужбовиці Олени Мокренчук «Аліска, фронтова лисичка» (2021), яку вона адресує не лише дорослим читачам, а й дітям молодшого підліткового віку.
У книзі описано реальну історію лисеняти, життя якому на передовій врятували українські бійці. Ця пригода відбулася ще до повномасштабного вторгнення, у період Антитерористичної операції, на шахті «Бутівка» поблизу Авдіївки Донецької обл., у підрозділі 72-ї бригади. Але військові ситуації і проблеми, військові будні, волонтерська допомога і постійна присутність «пухнастих побратимів» в окопах бійців ЗСУ ‒ це типове явище для нашої війни з московитами, що від 24-го лютого 2022 року вийшла на «новий рівень» ‒ відбиття кривавого і жорстокого повномасштабного вторгнення.
Своєрідність оповіді від Олени Мокренчук полягає в тому, що вона розповідає історію, свідком якої була, розповідає про бійців, які були її побратимами. До правдивих «подвигів» лисички Аліски авторка додає трішки казкових елементів (лисеня думає, відчуває, допомагає бійцям, чинить як люди тощо) і стишує гострі моменти м’якими пастельними замальовками. Саме тому цю книгу можуть читати діти. Ілюстративний ряд ‒ документальні світлини авторства Олени Мокренчук, Наталії Прилуцької та ін. бійців і волонтерів, малюнки Дениса Жаркова, gr-покликання на відео і текстові публікації в ЗМІ значно поглиблюють зміст і контекст книги та формують дуже об’ємний образ війни, що триває.
Лисеня народилось у норі, заколисане обстрілами, від яких здригалася земля. Через декілька днів маля осиротіло, бо «краєм ока» помітило, «як дуже високо в небо злетів мамин рудий хвіст, а от чи повернувся — вона (Аліска) вже не бачила, разом з іншими сховавшись глибоко під землю, в самий куток лігва». Лисенят порятувала собака Лана, цуценя якої народилося кволим і не вижило: із засипаної землею лисячої нори вона витягла трьох лисенят, принесла в укриття для бійців, нагодувала їх. Згодом лисенят із передової у тил вивезли волонтери. Аліску ж у тій лисячій нірці Лана знайшла пізніше. Отак лисеня й залишилося на позиціях, і «струмочки теплого молока» від Лани, а згодом і «тушняк» від бійців дали змогу йому вирости і змужніти. «На позиціях українських військових завжди мешкало кілька собак, із десяток котів, подекуди навіть гуси, качки, сови, поросята…», то ж і лисеня, ексклюзивно, але вписалося в цей гурт.
Призвичаївшись до обставин війни, до побуту (забрьохану Аліску навіть купали у запашному шампуні), до бійців, до характеру окопних котів і собак, до вранішнього співу пташок між звуками розривів, Аліска підросла і навчилася відчувати «смердючих людей» (сєпарів), попереджати про небезпеку (у диких тварин це чуття розвинено дуже тонко) та виконувати особливі доручення (наприклад, знайти дорогу в тумані і принести бійцям, що хотіли увінчати свої позиції на «Бутівці» національним символом, розвісивши його перед носом у ворога, український прапор).
У розповідь про пригоди Аліски авторка вплітає розповідь про пригоди бійців 72-ї бригади. Одного разу маленька Аліска так зголодніла, що пересмоктала молока у мами Лани і її животик став важким і великим. Коли до бійців її бригади навідалися танкісти, щоб разом обговорити тактику знищення москальського танка, який увесь час гатив по українських позиціях, вони побачили, як лисеня завалюється назад, бо животик переважує і лапки, і спробу втекти від гостей у бліндажі. Дивлячись услід ворожій машині, що відстріляла весь боєкомплект і повертається на свої позиції, але чомусь присідає назад, танкісти зрозуміли, що ворог знахабнів (бо в українських бійців не було протитанкової зброї) і виїжджає на обстріли з повними запасними баками солярки (що заборонено всіма інструкціями). Отож, дочекавшись наступного ворожого обстрілу, бійці підстерегли, коли ці баки «вписалися» у приціл і підстрелили танк. Від пожежі у танку здетонував невідстріляний боєкомплект, а екіпаж розбігся, хто куди бачив. Так завдяки спостережливості, кмітливості, співпраці стрільців, танкістів і… лисеняти, в умовах, коли бракує потужного озброєння, українські бійці відбивають атаки рашистів.
В іншому епізоді (який авторка промовисто назвала «Бабушка»), йдеться про те, як «харошиє мальчікі» відправили бабушку за «пєнсієй до укропов» (до відділення Приватбанку в Авдіївці)… по мінному полю. А потім тією стежкою уночі на українські позиції рушило «десять карандашів». Аліска захвилювалася, загарчала, бо відчула той кисло-солодкий, трупний ворожий запах «Красної Москви», і бійці промоніторили нічний пейзаж. «Вичислили» «хароших мальчіков» і добряче «накрили» незваних гостей. І добили б їх, але на етапі двох 200-х і п’яти 300-х рашисти згадали про перемир’я, і до бійців надійшла команда про припинення вогню: «Настала тиша. Протягом наступних двох годин українські військові з ледь стримуваною люттю спостерігали, як ворог, осмілівши, в повний ріст тягнув посадкою своїх «двухсотих» і «трьохсотих». Судячи з того, що окупанти повернулися ще раз і забрали всіх, ‒ це були росіяни: місцевих-бо вони не забирають, лишають смердіти там, де впав, поки українські служби евакуації не витягнуть тіло та не передадуть родичам для поховання. Розрахунок ворога простий: в жодному разі не можна допустити, щоб українська сторона чи ОБСЄ побачили, що на Донбасі воюють громадяни Росії. А місцеві ‒ хай; що більше загине ‒ то росіянам краще, менше платити доведеться: адже поки тіло не забрано і не поховано, зарплата на «ополченца» з Росії приходить, а вже хто з «доблестного ополчения» її отримає й проп’є ‒ російським кураторам усе одно не видно».
З іншого боку, Аліска відмічає, як зосереджено працюють бійці на позиціях: коли бійці виконують бойову задачу – «на очі їм ліпше не потрапляти». А розвідниками лисеня просто захоплюється: «Ото майстри маскування! Ліпші за лиса!»
Також Аліска навчається у людей шанувати пам’ять загиблих. На «Бутівці» побратими «поклялися поставити пам’ятні знаки…», «особливі камені» «всім, на місці їх загибелі», бо «ця земля освячена їх кров’ю…» Аліска слухає історію про кожного бійця – Рому Бублієнка, Леоніда Дергача, Олега Саніка, Віталія Шостака, чує плач журналістки, яка записує ці свідчення на відеокамеру і в розпачі скрикує: «…Скільки прекрасних синів утратила наша Україна через цю російську наволоч!..».
І тоді лисеня біжить до колишньої своєї домівки, до нірки, згадує, «як дуже високо в небо злетів мамин рудий хвіст», плаче-дзявулить, тужить за мамою, задерши голову до неба. І намагається, як і люди, зрозуміти: «…Навіщо сюди приїхали ці чужі гримлячі машини? Чому чужі люди з дивною, нетутешньою вимовою стріляють у нашому домі в живих людей, убивають їх… Вона не мала відповідей на свої питання. Та й хто їх мав? Навіть люди не розуміють, чому інші, такі самі люди, приходять убивати їх. Що вже говорити про лисеня…».
Нагорювавшись, увінчує місце вирви, де загинула лисичка мама, особливими каменями й ромашкою і повертається до людей. А згодом, коли бійці, з якими вона зростала і мужніла, відбули на ротацію, Аліска повернулася до лісу.
У повісті про фронтову лисичку Аліску вплетено й реальні історії, і документальні та художні фото, і казкові елементи, і риси анімалістичного оповідання (у всіх котів і собак на передовій – свій характер і свої особливості, не лише у лисички). Окремі сторінки читаються й переживаються як психотерапевтичні сеанси (історія з прапором над «Бутівкою» чи історія про особливі камені).
Твір насичено добром і гумором, героїзмом і справжніми цінностями. Так, саме з уст командира, Федоровича (!!!), бійці чують найголовнішу мотивацію, ‒ за що воюють українські солдати: «Діти, сім’я – це найважливіше для військового. Коли є заради кого жити, у солдата сили потроюються. «Держава», «країна», «патріотизм» — поняття абстрактні. Ти можеш побачити державу? Ні. Які очі у твоєї країни? Хтозна… А сім’я, мама, родина – речі конкретні. Ось ці сумні мамині очі, коли вона тебе сюди проводжала; теплі долоні дружини; перше «Тато, я тебе лублу!» малої доньки і надісланий дорослим сином бінокль – оце і є ваша країна. Школярі, які передають нам на фронт малюнки і цукерки, та бабусі, які плетуть нам маскувальні сітки, вовняні шкарпетки та рукавиці. Вони і є той самий народ України, якому ми присягали на вірність…».
Також у повісті переглядається філософія війни 1941-45 рр, «оці всі “умєрєть за Родіну»». Устами Федоровича озвучується нова концепція захисту України: «Хлопці, мені не треба, щоб ви померли за Україну. Мені треба, щоб ви виконали задачу заради України, повернулися живими-здоровими і були готові до виконання нових задач».
Довідково
Олена Мокренчук (позивний Ластівка) ‒ майор Збройних Сил України, військовослужбовиця, журналістка і письменниця, членкиня Національної спілки журналістів та письменників України. Авторка численних публікацій у ЗМІ, а також книг «Україна-мрія», «Аліска, фронтова лисичка» «Афінка з “Куби”» та «Вітер з Дикого поля», книги серії «Герої моєї країни» «Михайло Драпатий». Лауреатка премії імені Богдана Хмельницького за краще висвітлення військової тематики у творах літератури та мистецтва в номінації «Літературні твори військової тематики» — за книгу «Аліска, фронтова лисичка». Відзначена понад 15 нагородами, медалями та нагрудними знаками.