Булгаков – це пломбір.
Просто з «найсмачнішим у світі пломбіром» усі все швидко зрозуміли, коли вперше потрапили в Західну Європу і спробували, скажімо, семіфредо.
А от із якістю текстів вєлікого кієвляніна і любімчіка Сталіна – усе складніше. Річ у тім, що поки світ читав, наприклад, справді геніальний роман «Йосиф та його брати» Томаса Манна, ми зі священним трепетом відкривали для себе розмови Пилата з Ієшуа в Єршалаїмі і розплутували нехитрі натяки на тему радянської влади і Сталіна-Воланда.
Саме оцей драматичний розрив, давня прірва – між доступною якісною літературою і третьою копією «Мастера и Маргариты», зробленою на друкарській машинці під фіолетову копірку – причина сьогоднішніх спорів про Булгакова.
Щиро кажучи, я із жахом уявляю, що мусить відчувати сьогодні людина, яка складається із супнабору цитат з Ільфа і Петрова-«Москва-Петушки»-БГ-«АукцЫона»-Земфиры-Шнурова- -сноб.ру-медуза.ру-собчак.ру-дудь.ру? Що мусить відчувати така людина, коли бачить російські ракети? Що їй казати сьогодні, якщо вона все життя маркувала Ахматову з її «рыжим» – як «своє», а інша культурна рамка їй у кращому випадку була чужа або й незнайома?
Іноді людина робить зусилля і відкриває для себе світ за межами пломбіру і розвиває рецептори. І тоді все ґуд.
Гірше, коли російські культурні коди виявляються єдиним і невитравним образом світу, незамінною оптикою, через яку ти цей світ бачиш. І ось тоді доводиться не помічати, що Булгаков ненавидів незалежність із якоюсь несамовитою люттю. Що військо УНР він сприймав як катастрофу, як «серую тучу, что змеиным брюхом разливается по городу», а українську стихію, яка військо Петлюри вітає, – як «страшную вопящую кутерьму».
Доводиться вдавати, що фраза «Я б вашего гетмана за устройство этой миленькой Украины повесил бы первым!.. Кто терроризировал русское население этим гнусным языком, которого на свете не существует? Гетман… Сволочь он….» – це зовсім-зовсім не alter ego самого Булгакова, а всього лише його персонаж, Алєксєй Турбін.
Доводиться переконувати себе, що дискусія про «кіт/кот» – це нормально і не принизливо, просто контекст часу.
І врешті далі співвідносити себе з кремовими шторами на Алєксєєвском спускє, теплом каміну і співом білогвардійських романсів під гітару сніжним вечором, коли на небі тремтить Марс.
Переконувати, що Булгаков – це пломбір, що «Мастер и Маргарита», і тим більше, все решта – цілком посередня література, складно і, мабуть, не варто. Це однаково, що переконати не дуже освічену людину, у якої в профілі написано «я не прав, но лев», що ця фраза – чиста пошлятіна. Ну, як тут переконаєш?
Можу лише порадити словами професора Преображенського: “Не читайте Булгакова”. Вірніше, може так: читайте, але в гігієнічних рукавичках.
Мирослава Барчук
журналістка, телеведуча
