Спільне «несення хреста» українкою й росіянкою під час римської Via crucis — це не просто дуже поверхневе послання про мир. Це відверто контроверсійний акт
У католицькій доктрині примирення можливе тільки після метаної — повної переміни, «перетворення» серця. Таке примирення є результатом безпосередньої дії Божої благодаті, а не людських зусиль, хай які високі гуманістичні мотиви за ними стоять. Найяскравіший приклад такого «перетворення» — навернення святого Павла.
Саме тому перед нами — штучна, недоречна й несвоєчасна акція, яка знецінює зміст і духовне значення молитви Хресної дороги.
Після публічного протесту з боку інтелектуалів і громадськості Ватикан нібито пішов на «компроміс». Абсолютно контроверсійний текст XIII стояння замінили на «мовчазну молитву». Проте від головної ідеї — спільного несення хреста українкою і росіянкою — все ж не відмовились.
Ця мовчазна молитва прогриміла на всю Європу.
Цей акт має вигляд насмішки над реальним хрестом десятків тисяч убитих, сотень закатованих і зґвалтованих українців. Обидві жінки, які понад двадцять років щасливо живуть в Італії, не мають жодного права їх представляти. Сентиментальна демонстрація «дружби народів» під час масових убивств і воєнних злочинів, які скоюють прямо цієї миті, — це відверте блюзнірство над закатованими жертвами.
Справжнє примирення починається з визнання провини й засудження зла. Тому ця ванільна картинка для ліберальних ЗМІ, що видає бажане за дійсне і немає нічого спільного з реальним примиренням, така обурлива. XIII стояння є не менш скандальним, ніж несення хреста євреєм і німцем у розпалі Голокосту.
Такий крок Ватикану має чимало складних причин. Одна з них полягає в хибному тлумаченні християнського пацифізму. Друга — і, вочевидь, головна — приховується в особі самого Папи Франциска. Тут я б хотів спинитися докладніше.
1. Франциск — перший Папа з неконгеніального для латинської церкви простору (не з теренів колишньої римської імперії). Латинська Америка — це регіон із вираженою постоталітарною (і досі неподоланою!) спадщиною. Там досі домінують контроверсійні церковні течії на кшталт «Теології визволення», офіційно засуджені католицькою Конгрегацією віровчення.
Стиль публічних висловлювань цього Папи знаменує відхід від традиційної моделі поведінки римських понтифіків. Цей Папа представляє голос глобального Півдня. Для втілення своєї місії Франциск обрав медійний образ «соціального Папи», взявши ім’я святого, чиє покликання полягало у домежній простоті й служінні бідним. Цим він дуже контрастує зі своїм попередником «Моцартом теології» Бенедиктом XVI, кожне слово якого виражало соборний інтелект і голос багатовікової церковної традиції.
Найзатятіші критики Франциска називають його «Папою-диктатором». І у цьому є велика частка істини. Хай там як, але своїм апостольським листом Traditionis custodis, який у тоталітарний спосіб обмежує використання традиційної Тридентської літургії, він зважився на те, чого б не дозволив собі жоден понтифік.
Те, як цей Папа свавільно поводиться з тим, що є недоторканною спадщиною церкви і, як дорогоцінний скарб, перебуває над генераціями й богословськими течіями, — тобто не належить ані йому, ані минущій політичній повістці — показує його відданість духу часу. Таке рішення шокувало б усіх реформаторів церкви — від Григорія Великого до отців Другого Ватиканського собору.
Рішення Франциска часто мають дуже сумнівні теологічні обґрунтування, а відтак низький рівень богословської легітимності. У їхній основі лежать адміністративні санкції й соціологічні маніпуляції з опитуванням єпископату, а не соборний дух і християнська свобода. Він веде церкву від природного різноманіття до тотальної уніфікації.
Неоднозначність висловлювань і символічних жестів, яку ліберальні ЗМІ тлумачать як вираз позасистемності понтифіка, на практиці веде до хаосу і замішання серед вірних. Так буває завжди, коли невпорядкований індивідуальний імпульс домінує над духом соборного учительства церкви.
Мені здається, що Франциск намагається вийти з тіні своїх великих попередників і ввійти в історію як Папа-реформатор. Однак для цього йому не вистачає ані святості й харизми Йоана-Павла II, ані мудрості й могутнього інтелекту Бенедикта XVI.
2. Контроверсійна позиція Папи Франциска може бути відгомоном певного особистого гештальту, що має національне забарвлення. Це показує його політичну і національну ангажованість. Ідеться, зокрема, про болісні для аргентинців наслідки Фолклендської війни між Великою Британією та Аргентиною. У війні 1982 року Велика Британія в особі Маргарет Тетчер несподівано для всього світу виступила саме як непохитна морська наддержава, що не воліє йти на будь-які компроміси із супротивником. Фолклендська війна закінчилася тріумфом офіційного Лондона й поваленням аргентинської хунти (1976–1983).
Ризикну припустити, що будь-яка підтримка офіційної політики Великої Британії, яка знову претендує на роль флагмана західного світу, для нинішнього Папи-аргентиця відлунює національною травмою і болісним ресентиментом від програної війни. Вочевидь Папі легше підтримувати терапевтичну картину світу, де між Україною і Росією можливий компроміс і примирення, лишатись на нейтральних позиціях і мовчазно толерувати Росію, ніж визнати нинішню війну епічним епізодом зіткнення свободи й тоталітаризму, перейти на бік України та цим допомагати офіційній риториці й політичним намірам Великій Британії.
3. «Російський стиль» керування човном святого Петра може свідчити про непублічну симпатію Франциска до патріарха Кіріла. Франциск є вихідцем із постоталітарної країни, де європейська традиція ухвалення рішень ніколи не була у фаворі. Тож цинічна логіка політичного макіавеллізму Кіріла є для нього якщо і не прийнятною, то внутрішньо зрозумілою.
Це виражається навіть у дзеркальній схожості їхніх методів. І патріарх, і Папа намагаються просувати певну ідеологічну «генеральну лінію». У випадку Кіріла — це насадження антизахідної риторики й патерналізму, у випадку Франциска — штучне впровадження ліберальних цінностей — адміністративним, а не еволюційним шляхом.
Як і Кіріл, Франциск досить жорстко ставиться до опозиції: про це свідчить радикальне втручання Папи в керівництво суверенного Мальтійського ордену та позбавлення свого опонента кардинала Берка посади префекта Верховного трибуналу апостольської сигнатури.
Франциск демонструє прикру вибірковість у ставленні до спільнот, які підтримують різні візії майбутнього католицької церкви. Він толерує німецький «Синодальний шлях», що закликає до фактичної протестантизації церкви, і лишається глухим до голосу численних традиційних католицьких громад, обурених його забороною Тридентської літургії. Він відмовився відповідати на Dubia (спеціальне звернення щодо роз’яснення двозначних висловлювань у питаннях морального віровчення у Папському посланні Amoris Laetitia), яке йому публічно спрямували чотири «традиційні» кардинали, й водночас зоставив на посаді ультраліберального кардинала Герхарда Маркса, чиї заяви підривають основи канонічного права і моральної теології.
Твердження про те, що «Папа — поза політикою», є сміховинним, це іграшка для «простих умів»: насправді Франциск перебуває у самому її пульсі серця.
Варто визнати, що умовно «проросійська позиція» Ватикану не завжди є особистою провиною Папи; часто це тільки данина «генеральній лінії» і довгостроковим цілям Ватиканської дипломатії на сході (Ostpolitik), які не надто змінилися з часів холодної війни. Не слід забувати, що для Святого престолу Росія — це величезна, практично неосвоєна територія, а відтак — бажаний об’єкт цивілізаційного привласнення. Йдеться, звичайно, не про прозелітизм у манері XIX століття чи експансивну латинізацію, а про велике змагання за вплив і авторитет. На фоні драматичного «зречення віри» у Європі Ватикан все частіше звертає свої зусилля на глобальний Південь, де живе більшість католиків, і росію. Результативна зустріч «сильного із сильним» мала б промовисто підтвердити глобальне лідерство Франциска як миротворця і лідера західного християнства. «Примирення з росією» для Ватикану — це можливість пересунути фронтир свого впливу далі на схід. І в нинішній ситуації це робиться ціною компромісу між холодним політичним розрахунком і християнською правдою: на жаль, не на користь останньої.
Голос Папи: українське прочитання
Практично кожне публічне висловлювання Франциска полярно розділяє українську громадськість. І це має низку причин. Більшість публічних виступів Франциска, у яких він говорить не ex cathedra, а, так би мовити, «від себе» — це погано структуроване і по-латиноамериканськи імпульсивне говоріння, де змішались різні наративи, ідеї та бачення. Розбиратись у ньому досить складно. Так само як коментувати. Передусім це стосується його останнього гучного інтерв’ю газеті Corriere della Sera, яке виражає «суму» його поглядів щодо України.
Це аж ніяк не голос Церкви (який має універсальне вираження у Євангелії, Отців, документах вселенських соборів), а, так би мовити, приватна опінія. До того ж виражена у невластивий для католицької традиції формі. Латинська цивілізація лишила нам блискучий лапідарний стиль, виражений, зокрема, в інскрипціях на камені й мармурі. Католицькі документи завжди бездоганно точні, — як і канонічне право. Франциск відрізняється багатьма чеснотами, але дисципліна мислення й точність висловлювання до них явно не належать. В інтерв’ю Corriere della Sera Франциска я б хотів виділити два основних моменти:
1. Папа відверто зізнається, що не до кінця розуміє цю війну. Таке зізнання щиросердне. Політичне мислення Франциска має низку шаблонних постколоніальних комплексів. Зокрема, очевидно, що Папа вбачає у війні в Україні тільки епізод епічного протистояння світових глобалістичних мілітаристських сил і доктрин: тобто бачить завуальовані колоніальні претензії обох «сторін». Україні у цій боротьбі завуальовано відмовляють у праві на власну суб’єктність. Її розглядають не у ціннісному ключі як простір зіткнення між тоталітаризмом і демократією, а в утилітарному сенсі — як арену, на якій змагаються геополітичні колоси. Цікаво, що така позиція Папи практично повністю збігається з позицією відомого західного інтелектуала Наома Хомскі. Таким чином, оцінювання російсько-української війни стало точкою, у якій імпульсивний латиноамериканський понтифік і холодний секулярний інтелектуал не лише перетнулися, а й злилися у палких обіймах.
2. Папа називає патріарха кіріла «путінським вівтарним хлопчиком». Найяскравіший фрагмент останнього інтерв’ю Франциска — яке його резюмує й слугує кульмінаційною кодою — фрагмент про його розмову з кірілом гундяєвим. Наведу його повністю:
Перші двадцять хвилин він [кіріл гундяєв] читав з аркуша паперу, який тримав у руці, всі причини, які пояснюють широкомасштабне вторгнення в Україну. Я слухав його, а потім відповів: «Я нічого з цього не розумію. Брате, ми не державні клерки, ми повинні говорити не мовою політики, а мовою Ісуса. Ми пастирі одного і того ж святого стада Божого. З цієї ж причини ми повинні шукати шлях до миру, ми повинні припинити бойові дії. Патріарх не може опуститися до путінського вівтарного хлопчика, — зазначив Папа Франциск.
Це дуже тонка єзуїтська (в хорошому значенні цього слова) іронія. Нею Франциск ще раз засвідчив, що Понтифік (Pontifex Maximus) — це Великий будівничий мостів. Ця церемоніальна посада походить із класичного Риму. Вона стала стійким папським епітетом і метафорично позначає того, хто зводить мости між спільнотами всередині самої церкви, між народами й цивілізаціями, зрештою — між Градом земним і Градом небесним.
Назвавши кіріла «вівтарним хлопчиком путіна», Франциск елегантно наголосив на різниці між гідністю Вікарія Христа, який керується чистим Євангелієм, і тривіальним путінським клерком, що виконує накази свого диктатора; між амвоном і міністерством пропаганди, між церквою і світом, якому церква покликана протистояти.
І такій заяві не можна не аплодувати.
Усе сказане вище тільки підкреслює разючу відмінність між нинішнім Папою і російським патріархом. Перший, попри гру світла і тіней на його тіарі, є дійсним лідером західного християнства і, нехай і з багатьма заувагами, другом України. Другий — свідомо обрав шлях воєнного злочинця і вийшов із християнської системи цінностей. Імовірно політичний фасад його церкви, що десятиліттями прокладала шлях до цієї війни й слугувала одним із головним стовпів російського імперства, впаде разом із путінським режимом.
Цікаво, що умовно лівий Папа (чи правильніше, його дипломатичний корпус) тривалий час перебували під впливом російського імперського міфу, який парадоксальним чином був однаково привабливим також і для європейських правих християн — противників Франциска.
У середовищі європейських традиціоналістів на путіна тривалий час дивились як на нового імператора Костянтина, захисника християнського світу, що сміливо виступив проти західного секуляризму. Саме з таким союзом церкви й держави європейські праві пов’язували надію на відродження християнської цивілізації. Їх — свідомо чи не свідомо — наслідували ліві у своєму незборимому бажанні нав’язати церкві свій «новий порядок».
Можливо, саме це зумовило колоніальну ваду ватиканської дипломатії, що виявляє себе у зовсім не християнському прагненні сильного говорити із сильним — на зрозумілій для обох мові, — не помічаючи інтересів «слабких і малих». Таким чином саме тепер настав ідеальний момент, щоб піддати ретельній ревізії та переоцінці ці усталені патерни.
Дві жінки під хрестом під час римської Via crucis — є виявом зверхнього колоніального погляду Ватикану на українську історію і сучасність. Ця зовнішньо невинна медійна картинка чудово вкладається в рамки російської міфологеми про «братні народи» й наводить на думку, що війна в Україні є не цинічною колоніальною експансією, а тривіальною сімейною чварою.
Висновки. Для УГКЦ — найбільшої східнокатолицької церкви світу, а також для українських католиків латинської традиції — нинішня позиція Святого престолу — це привід для роздумів.
Не заперечуючи за Римом його законну роль духовної та інтелектуальної метрополії, яка живить і підтримує світове християнство, слід піддати жорсткому перегляду всю історію політичних взаємин між УГКЦ і Ватиканом за останні сім десятиліть.
Ми знаємо десятки болісних прикладів того, як під час холодної війни інтереси УГКЦ приносили у жертву відносинам із привілейованою РПЦ.
Ми пам’ятаємо, що Ватикан не визнав патріарших свячень Йосипа Сліпого, хоча цей акт мав колосальне значення для катакомбної церкви й українців.
Коли Франциск прийняв із рук президента Болівії розп’яття на серпі й молоті, він вчинив акт блюзнірства над пам’яттю сотень тисяч закатованих і мільйонів дискримінованих християн у СРСР, яких переслідували під цим тоталітарним символом.
Ціна такого історичного «політичного балансування» — відвертий компроміс із сатаною. І публічні вибачення Ватикану за ганебну «східну політику» — це тільки перша мінімальна умова для перезавантаження відносин.
Коли Папа Лев XIII у 1894 році видав енцикліку Orientalium Dignitas («Гідність східних»), він закликав подивитися на східних християн як на братів із багатою літургійною й інтелектуальною традицією, у якої варто вчитися, а не об’єкт примусової латинізації та привласнення. Настав час проявитися цій гідності східних — в усій своїй повноті.
Франциску слід нагадати, що як Папа він може перебувати над конфліктом і минущими політичними повістками, але як католик не може бути за межами добра і зла.
Щоб лишитись християнином, інколи варто вийти з мармурових папських палат ілюзорної дипломатії й наблизитись до реальної Голгофи.
Микола ІВАНОВ