У перші дні після відходу Дмитра Павличка появилося чимало споминів, звучали слова як заслуженої похвали, так і критики. Громадська пам’ять поступово стихає, ми живемо у час щоденних болісних утрат, та іноді потрібне вдумливе зусилля, щоб втримувати відчуття і спогади про людей, що йдуть від нас. Кількома з них про Дмитра Васильовича Павличка хочу поділитися у день, коли за традицією Церкви ми поминаємо Померлого на дев’ятий день його упокоєння.
Дмитро Павличко – знакова постать в українській культурі та державотворенні другої половини ХХ століття. Письменник, поет із великими заслугами у сфері перекладів та організації літературно-видавничого життя. Один з авторів Декларації про державний суверенітет України.
Крім відомих публічних моментів, через які Дмитро Павличко так чи інакше вплинув на хід історії та на нас усіх, у мене були доволі особисті, через які я відкривав літератора в його родинному колі. Протягом останніх 35 років я мав нагоду зустрічатися з Павличками у різних обставинах – у Києві, Львові, Гарварді, Варшаві, у наукових контекстах, на громадських здвигах, але також удома. Тому Дмитро Павличко для мене ніколи не був сам, відокремлений, а у контексті, мереживі стосунків – дружини, доньок і внучки.
З родиною Павличків я, властиво, познайомився через його доньку Соломію. Це відбулося в лютому-березні 1988 року, коли стажувався як гарвардський докторант у Києві при Інституті літературознавства на Кірова, 4 (зараз – Грушевського, 4). Наше знайомство з часом переросло в дружбу. 1996 року ми були колегами-викладачами в Гарвардській школі українознавства: Соломія читала курс української літератури, а я – української історії. Щоденно користали з прекрасного університетського басейну для спортивного плавання. Соломія з усмішкою «строїла» львівських семінаристів, які приїхали на літню школу. Інтрига і виклик між юними майбутніми кліриками і провідною українською феміністкою були жартівливими і доброзичливими, а провокація – взаємною.
Наприкінці того першого київського семестру 1988 року в гості приїхали мої професори з Гарварду – Омелян Пріцак, Едвард Кінан і Григорій Грабович. Разом із ними я був запрошений на різні зустрічі, зокрема на дачі Павличків і Драчів, де міг зблизька познайомитися з Дмитром Васильовичем.
Палкість і колоритність Дмитра Павличка вражали. Кінець 1980-х – це роки його преображення. Він ставав у авангарді українського національного державницького антирадянського руху.
Згодом довелося перекладати для західних журналістів, які зустрічалися з ним у Спілці письменників, коли на майданах і в парламенті виборювався український суверенітет і державна незалежність. Були нагоди бачитися з Павличком, послом України у Польщі, у Варшаві.
Безумовно найглибшим і найдраматичнішим наше спілкування було на похороні Соломії, яка трагічно загинула від нещасного випадку 31 грудня 1999 року, кілька годин перед тим, як родина і світ мали зустрічати останній рік старого тисячоліття. Я тоді був у Римі і на бажання родини повернувся до Києва, щоб очолити похоронні відправи. Священниче служіння батькам, які прощаються зі своєю дитиною, непросте. Воно залишає глибокі сліди на душах обох сторін, невидимо пов’язує їх.
Потім наші зустрічі були радше принагідними, але два року тому я відчув внутрішню потребу відновити контакт із деякими особами того покоління, яке визначало чимало історичних політичних і культурних подій. У цьому було щось наскрізь особисте, щось родинне. Батьки виховували нас у пошані до старших. Є християнський обов’язок відвідувати тих, які вже, можливо, не можуть виходити на зустріч або з якоїсь причини є призабутими. Це, властиво, не обов’язок, а привілей — зустрітися з людиною, яка має довгий погляд на життя. Історія записала, вона пам’ятатиме, але куди поділися конкретні особисті стосунки? Першочергово хотів провідати тих і подякувати тим, які розміняли десятий десяток, зокрема Івана Дзюбу та Дмитра Павличка. Івана Дзюби не стало в лютому 2022-го, Павличка – в січні 2023-го.
Живучи роками поза межами України, я використав приїзд до Києва, щоб зустрітися з родиною Павличків. Дана, яка перебрала проєкт видавництва «Основи» – інтелектуально-організаційну спадщину Матері, – посприяла цьому спілкуванню. Дмитро Павличко вже був доволі кволим, проте зустріч була як завжди палка і щира.
Для мене вона уприсутнювала три десятиліття знакових подій в українській культурі та державному житті. Дмитро Васильович спонтанно і щедро віддав для бібліотеки Українського католицького університету примірники всіх видань, що були у нього вдома. Пані Богдана їх шукала на полицях і в шафах. Разом ми зробили селфі перед портретом Соломії.
Парадоксально, але саме Соломія була однією з найбільших ентузіасток розвитку Українського католицького університету ще в 1990-х. Від родини Павличків я отримував відчутну підтримку у своєму академічному служінні в Україні. Для когось цей факт може бути несподіваним, але так воно було.
Передчувалося, що ця зустріч на Успіння може бути останньою. Так і сталося.
Дмитро Павличко щиро цікавився людьми, та багатством людських доль, характерів і досвідів. Це, мабуть, і робило його добрим поетом і письменником. Він любив зустріч з іншими.
За зустрічі з Дмитром і Павличками я Богові дякую.
