Питання мови ще довго буде нас тригерити. Попри очевидність важливості та захисту української в країні, яка так і називається — Україна.
Так от, розкажу про дуже особисте.
Є у мене зять. Колишній. Мати у нього єврейка. Тато – араб-католик із Лівану. Батьки познайомились під час навчання. Але це інша історія.
Так от, ексзять родом із Закарпаття. Там іще той мікс, ви самі розумієте. Він народився в Україні, жив в Україні, Лівані, Ізраїлі й у 20-річному віці переїхав до Канади.
Він багато їздить світом, подорожує і працює.
Але ніколи не їздить до Німеччини й на фізичному рівні не може чути німецьку мову.
Я питала, чому? Час пройшов. Мова не винна. Німеччина – це ж не лише концтабори. Німеччина – це література і мистецтво. Німці покаялись. Багато зробили для спокути своєї провини. Пройшли процес денацифікації й так далі.
«Та все зрозуміло», — відповідає. «Але я їм ніколи не прощу, що було зроблено з моїм народом. Не прощу, що мою родину розкидало по всьому світі – від Угорщини й до Канади. Тих, хто вижив, розкидало. Інші були спалені та знищені».
І мені немає що на це заперечити.
Джерело: facebook.com
Про авторку. Зоя Казанжи, журналістка