Музична притча про «Акордеон» Миколи Жулинського
(Майже у сонатній формі)
Мені поталанило об’їздити півсвіту, але ніде – ні в Європі,
ні в Канаді чи США, де по роках і роках розлуки зустрівся з
батьком, ні в Австралії – мені так зелено не пахнула трава,
як удома, ніде так блакитно не дивилися на мене зірки, як
ті, що височіють над рідним заспоришеним подвір’ям,
ніде так свіжо не віяли вітри, як наші, настояні на стрімкій
течії Стиру. Завжди пам’ятаю, як з городу, де невтомно
поралася мати, світилися мені яблука…
М.Жулинський
- ALLEGRO AGITATO *
Відверто кажучи, не міг і передбачити, що відомий в Україні й поза її межами літературознавець, письменник і громадський діяч, академік Микола Жулинський, який повсякдень «обтяжений» масштабними і багатотомними академічними виданнями й проектами, зосібна, інститутськими, бо ж обіймає посаду директора Інституту літератури ім.Т.Г. Шевченка НАН України, наразі видасть …містично-метафоричний роман «Акордеон», який наскрізь пройнятий її Величністю Музикою. Роман, котрий нинішнього року побачив світ у львівському видавництві «Піраміда», у доповненій версії.
Себто, це- друге видання «майже» роману, за жанровим визначенням автора книги. А я б сказав – таки роману, та ще й музично-поетичного, бо ж тая прозопоезія і кольоромузика звучить чи не в кожному розділі твору. І яка невідступно відлунює в душі й свідомості головного героя роману – Григорія Воляника, який пройшов усі земні й неземні пекла ХХ століття: Другу світову, полон, німецькі концтабори, звідав і гіркої чужини – еміграції в Америці. І який, незважаючи на всі ті варварські поневіряння й жахи, зостався Людиною з великої літери – духовно багатою й оптимістичною, адже через все життя проніс незгасну любов до рідної землі, милої річки Стир, свого села Новосілки, як і до української народної пісні: та й сам гарно співав церковні псалми. І, що найголовніше, до такого дивовижного і неземного у своєму космічно-органному звучанні музичного інструмента, як…Акордеон.
-
ADAGIO GRAZIOSO **
…І я недаремно возвеличив слово « Акордеон» — заголовною літерою, бо ж той загадковий і утаємничений музичний інструмент став чи не сутністю усього земного буття Григорія Воляника: де б не був і де б не жив — повсюдно той божественний звук акордеона слідував за ним, мов тінь. І не просто слідував, а й «жив і звучав» у його ж душі й пам’яті – завжди.
Тому й автор розпочинає свій твір такими рядкам, які фактично й стали своєрідною Прелюдією роману: « Шо Вам, тату, привезти з України? – Привези мені акордіона. Буду грати і співати. Я –весьолий челавєк».
А вже дещо нижче, подибуємо наступні рядки, які недаремно набрані курсивом, і які слугують продовженням тієї ж Прелюдії твору: «Іноді ночами, ген уже за північ, він зривався з постелі і німо, затамувавши дух, білів …біля розгіленої яблуні. Чув, як десь за могилками чи над ними в небі тремтів дивний звук. Був цей звук ніжний і скорботний, наче хтось ласкаво вигортав із душі щось болісне і невтішне. Той звук плакав, сумував і сподівався, молитовно печалився і надіявся на співпереживаюче втішання у днях майбутніх…
Він так млосно всотувався в його душу, що Грицько наче пірнав у гарячий, настояний на липневій спекоті Стир. Здавалося йому, що він повільно і радісно опускається на дно, зачарований тим звуком, не воліючи ні рухнути рукою, ні підняти очі до неба — млів у ласкавій ніжності води, напоєної квітом, травами і сонцем.
Раптово звук обривався – не згасав, не прощався тужливо, а наче падав кудись за могилки в яр. І дзвеніла у вухах нічна тиша, і не чутно було нічого.., і ніде не було нікого – наче приснилося. Не вірилося, що цей дивний звук, його скорботне відлуння тільки-но було десь тут, поряд, у його глухому селі, яке знало лише співи дівчат і парубків, колядування і щедрування…
Але звук жив. Приходив несподівано, найчастіше у сні, наче благав оживити його, відродити його жаління.»
І Григорій Воляник таки поставив собі за мету, будь-що, але відродити те дивовижне музичне звучання- жаління, яке повсюдно не давало йому спокою.
Але ж до тієї мети треба було йти і йти – аж до старості. Бо ж все ніколи було навчитися грати на акордеоні: то важка робота, то війна, то полон, то концтабори й еміграція… Одне слово –горе, яке завжди йшло за Воляником слідом, і яке вривалося в його долю не гармонією, а дисгармонією – крикливим дисонансом, подібно трагічним звукам безсмертного шедевру Вольфганга –Амадея Моцарта «Реквієму» чи ж неперевершеної Дев’ятої симфонії Людвіга ван Бетховена.
- PRESTO AGITATO ***
А невдовзі…
А невдовзі з Григорієм Воляником зачинають творитися — дива: неземні, швидше містично — метаморфозні.
Здавалося б, вже в еміграції, в Америці, де налагодив спокійне, утихомирене життя, і де висаджує власну городину й спілкується з птахами і чотириногими пухнастими друзями, і де ледь не щодня слухає (з платівок) улюблені голоси Бориса Гмирі, Михайла Гришка, Оксани Петрусенко, Дмитра Гнатюка, Діани Петриненко, інших співаків – йому б жити та й жити у спокої й злагоді з собою.
Так ніж бо: те невідступне бажання — будь-що, а таки навчитися грати на акордеоні – ніяк не полишає Григорія. І, врешті-решт, разом з сином, в Олбені на базарі, вони купують раритетний італійський інструмент, на якому ще й були викарбувані літери
«Gvido Deiro» ****: літери, які мало що «говорили» Григорію Волянику… Але ж заковика – в іншому: що нині робити з цим акордеоном, коли Григорій – не вміє на ньому грати?
Йому здавалося, що варто лиш приставити пальці до клавіатури інструмента, як він…сам зазвучить. І лунатиме саме та загадкова й утаємничена мелодія, яку він повсюдно чув – де б не був і де б не жив… І коли, в черговий раз, Григорій силувався освоїти той «впертий інструмент» і, звертаючись до сина, каже йому: «Дай, думаю, попробую ще раз пограти на ньому. Не вспів відімкнути того футляра, руки до нього простягнути, як він сам, ти віриш? – сам на мене поліз. Самі паски вхопили мене, за руки, за плічко, акардіон так притулився до мене, чую, руки вже на басах і на голосніках, пальці тремтять чогось, швидко так, швидко дріботять, щось шукають…Боже, думаю, то шо зі мною робицця? Страшно стало. А він, той акардіон, мене тисне, душить, аж постогнує, повискує, як мишка, тоненько так, жалобно просить. Чого вона, та музика, просить, я не знаю. Але чую, шо знаю, яку музику я хочу грати. Знаю, шо не вмію, не знаю, як грати, а хочу. Думаю, що то за таке нещастя на мене найшло, боюся, а десь там, як кажуть, у душі, чось весело, тепло і так хочеться попробувати грати…А не знаю, як почати.»
А може, то не так акордеон пручався –не давався Григорію до рук, як…сама душа того загадкового музиканта Гвідо Дієро, якому, мабуть, і належав цей інструмент, переселившись з небес — в акордеон, не дозволяла невмілому початківцю не лише тривожити його душу, а й загалом – чіпати інструмент?
Хтозна, хтозна…
Постлюдія
Читаючи глибоко психологічний, містично –загадковий й інтригуючий роман Миколи Жулинського « Акордеон», доходиш висновку, що в концепцію твору закладена основна думка: людство, в особі головного героя роману Григорія Воляника, таки втратило великого музиканта, який обов’язково відбувся б і здобувся б на це високе визнання за мирного часу, коли б не всі ті нелюдські жахіття й катаклізми ХХ століття, через які випало пройти Григорію Волянику – уздовж і впоперек…
У цьому і весь трагізм головного героя твору, образ якого майстерно виписаний автором книги, як і трагізм людства загалом, якому також випало пізнати усі ті пекельно-земні кола.
Й останнє: слід наголосити на тому, що роман Миколи Жулинського «Акордеон» має ще й цікаву музичну форму, котра явно носить всі композиційні ознаки певного музичного твору: 1. BURLESKA (комічно); 2. AFFENTTUOSO (сердечно); 3. MORENDO (завмираючи); 4.CRESENDO (підсилюючи); 5. AGITATO (схвильовано); 6. FINERBE (похоронно).
Окрім того, книга видана не лише на високому поліграфічному рівні, що робить честь львівському видавництву «Піраміда», а й вельми оригінально оформлена нестереотипними метафоричними акварелями відомого українського художника , лауреата Шевченківської премії Івана Остафійчука. А далебі влучний напис –деталь на обкладинці книги слова «акордеон», явно асоціюється з чорнобілою (правою) клавіатурою цього дивовижного музичного інструмента (літери, через одну, набрані білою і чорною фарбами).
*Швидко, схвильовано, збуджено (італ.)
**Повільно, граціозно (італ.)
***Швидко, тривожно (італ.)
****Гвідо П’єтро Дієро (1886-1950): відомий італійський акордеоніст – віртуоз і композитор, котрий, сформувавшись на батьківщині, як професійний музикант, спершу виступав з сольними концертами у Європі, а коли приїхав до США, то й там став справжньою сенсацією для американців. Натомість, гастролював не лише по США, а й Канадою. Писав і власні композиції, які мали величезний успіх у бродвейських мюзиклах, а деякі з них були ще й представлені у двох голлівудських фільмах 1921 й 1930 рр. У 1930 році музикант відкрив в Америці кілька акордеонних студій, де викладав і продавав власні музичні інструменти.
Володимир Корнійчук,
головний редактор науково-популярного
журналу «Музика»