Тарасова Гора… Бучак…Володимир Затуливітер…У ці крайні липневі дні означені слова набирають особливого сенсу.
Щирцево радію, що моя ідея – підважити Затуливітрове слово на видноту через проведення урочої частини читань його поезії на Тарасовій Горі, а також заснування премії його імені – зреалізовані і підтримуються моїми колегами із Шевченківського національного заповідника.
Отож, 1 серпня в музеї Тараса Шевченка згадали поета, який далекого 2002 року за порадою свого друга В. Бородіна році поселився на хуторі Бучак, поблизу Канева, прагнучи вирватися із жорсткого немилосердно міського світу (з Києва) до рідносвіту села, в обставу первозданної природи, до джереличних криниців, до глиняних хатів, що тримають у пам’ятку своєму віки пращурівського духу, слова… Переселився ближче до Шевченка, чия Гора проглядалася із Козацького шпилю, над вічною синню Дніпра…
Прожив В. Затуливітер у Бучаку, опустошеному совєтами заради будівництва ГЕС, всього рік, бо вже у 2003 його знайшли мертвим у тому-таки домі… Тут, на старому козацькому цвинтарі, його й поховали. Тепер звідки зорить поет вічно у глиб величного Дніпра…
Затуливітрівські читання багато літ невтомно організовувала Любов Снісар, вірна подруга, шанувальниця й берегиня творчості поета ( дай Боже кожному митцю мати таких жертовних друзів! Та немає вже і її. А розпочату справу зі вшанування пам’яті про В. Затуливітра, мов яскравий смолоскип, перехопили канівські громадські активісти: поетеса і співзасновниця фонду ім. В. Затуливітра Віра Носенко (цього року ще й лавреатка Літературної премії його імені). Її на зібранні вручили голова Фонду Володимира Затуливітра поет, журналіст, громадський діяч Леонід Даценко разом із народним депутатом Віталієм Войцехівським, який взяв на себе місію щорічно підтримувати премію фінансово.
Незмінно приїхала зі своїми учнями із Черкаського колегіуму “Берегиня” і головна просвітянка області Олена Фещенко. Це завдяки їй організований конкурс серед молоді із художнього читання поезій Володимира Івановича Затуливітра. В уростій обстановці лавреатам конкурсу вручили диплом, а перед цим вони декламували твори В. Затуливітра.
Того дня і в Каневі, і в Бучаку звучала добротного українського замісу поезія, зринала архетипними образами Затуливітрової України: хата, піч, глина, полотно, поле, криниця, козацький хрест… Все це оживало і проживалося учасниками читань… І від того ще більше щеміло за трагічну долю поета, долю рідної землі з її прадавнього історією, яка вирішується сьогодні у важких кровопролитних боях проти ворожого московського кодла.
Чудовим поетичним струменем оживив цьогорічні Затуливітрівські читання Микола Гриценко – поет, прозаїк, публіцист, перший заступник голови НСПУ, заступник голови Сумського земляцтва в м. Києві. Щемливими спогадами про митця поділилася журналістка Марія Базилевич. Як завжди мудру поетичну філософію провадив онук Максима Рильського – журналіст і громадський активіст Максим Рильський…
За традицією, після відвідування могили В. Затуливітра учасники читань зібралися в старовинному садку на колишньому обійсті в Бучаку, між старих яблунь, які ще пам’ятають поета. Тут підтримав модерування зі щирого спілкування науковець Трахтемирівського заповідника, дослідник творчости В. Затуливітра знаний журналіст, публіцист Дмитро Іванов. Традиційно усіх гостей частували козацьким кулішем.
Окрасою дійства стали пісенні номери у виконанні столичного художнього колективу «Диво-птах» під орудою Тетяни Білаш, онуки славетного композитора Олександра Білаша. Серед інших прозвучала відома пісня «Сім дощів», музика О. Білаша, слова В. Затуливітра.
… І мені подумалось – допоки свої духовні опори підставляють люди, які з року в рік дбають про пам’ять українських велетів слова, допоти матимемо змогу вчувати себе і пізнавати свою дорідність як талановита і свобідна нація.
Учасники Затуливітрових читань неодноразово дякували ЗСУ, що маємо змогу плекати культурний український простір.
І насамкінець “Скіфська Пектораль” від Володимира Затуливітра. Відчуйте цей поетичний глиб:
***
Міжзоряно, високо –
ні Дніпром, ні багаттям не спиниш! –
пронизливо й тонко
гуси крізь мене
летять в давнину –
як стріла степова
крізь мурзатий закінчений горщик,
в якому вкипав –
на костях, може, наших –
деревій,
звіробій,
материнка,
безсмертник,
чебрець
мого молодого, як трави, народу.
Сухою, мов полум’я, глиною
віє із круч подніпровських.
Зіницям, як небу вечірньому,
просто і просторо мріяти,
наче ожинові крила
здійсняться в світі
колись самотужки –
за майбутніми кресленнями
безіменного скіфа.
Дніпро щось мовчить
коло правого вуха
крізь Канівське море.
Лівій долоні,
яка проти серця,
щиро і широко мріється,
ніби дірчастий оцей черепок
Здійсниться колись археологам
правічним рубчатим горщиком,
в якім як уміли, так і кипіли –
на костях, може, наших –
деревій,
звіробій
материнка,
безсмертник,
чебрець
мого молодого, як трави, народу.
Закінченим горщиком,
не під серце,
попід горло пробитим:
щоб не забув нічого,
але й трудно було сказати.
Міжзоряно, високо –
ні Дніпром, ні багаттям не спиниш!
пронизливо й тонко
гуси осінні крізь мене несуть
від родоньку вісті…
Валентина Коваленко,
поетеса, Черкаси