Розглядаючи книгу Богдана Смоляка «Моя найбільша війна. Рік 2022: у роздумах і відчуттях» (Львів, Апріорі, 2023) насамперед як інтимний літературний щоденник (ба більше – інтимний публічний щоденник), відчуваєш спокусу приміряти її на себе, порівняти із власним ненаписаним щоденником 2022-го – року, що перевернув світ для усіх українців. І мова не стільки про хронологію подій – як про ті емоційні сюжети, які розгортаються в серці й уяві письменника із загостреним почуттям власної відповідальності перед часом. Бо ніхто не скаже твоєї правди за тебе. Ніхто замість тебе не виграє твою найбільшу війну. Здається, як не напишеш – тебе розірве або ж навпаки – швидкозмінні хроніки притлумлять ті чисті емоції, що й були істинним відгуком на події, і тобі вже ніколи не вдасться позбирати докупи слова-перли, слова прозріння, ту первісну правду, яка тобі відкрилася.
Смолякова правда близька мені, бо ж належимо до одного покоління, що тепер мусить самотужки шукати свого місця в нових обставинах та облаштовувати власний шанець. Нехай цей шанець – за письмовим столом й віддалений від фронту та на позір убезпечений від бомб ілюзорним прихистком «грубих стін»… Та недаремно на одному з сайтів я побачила фрагмент Богданового щоденника під рубрикою «воєнна проза». І це справедливо. Бо його основна тема: це людина – і війна, локальніше: письменник – і війна.
Кожний письменник нині має свій шанець, шанець Богдана Смоляка – «серед записів і книжок, де не раз хоч і холодно, а зовнішнім вогнем не погрієшся…». Під час тривоги Богдан перебирається до лазнички, що видається йому найбільш безпечним місцем у квартирі. Але власне тут – у вимушеній, але добровільній ізоляції акумулюється сердечна напруга, загострюється слух, перечитуються улюблені автори чи, радше, це сторожке прислухання до найгостріших проявів цієї війни й рефлексії – як власний духовний опір руйнуванню Божого світу. Відтак народжуються тексти – глибші й осяжніші за війну…
Запис від 12 квітня. «Нагадую собі й іншим: моя війна значно довша за будь-який збройний конфлікт, що його можу якось відчувати, і не має безпосереднього впливу на тривалість московської інвазії в Україну. Мені боротися за Бога в собі до кінця свого віку…». А війна закінчиться скоріше.
Серед читаних у схроні впродовж квітня 2022 року – Петро Сорока, з його прагненням до жорсткого самовдосконалення, також автор денників. Він першим спадає на гадку, коли шукаєш аналогів із діарушем Смоляка. Тут є з чим порівнювати: ті самі ледь стримувані душевні нурти, пошуки відповідей на болісні питання, моральна чистота та аскетизм. В основі творчості цих письменників лежить сердечна вразливість, наш знаменитий Український кордоцентризм плюс наполеглива праця пера й духу. Богданове письмо потребує окремої розмови. Скажу тільки, що воно вишукане, але не гладеньке, по ньому не можна ковзнути швиденько, як по гладкій поверхні, тут зачіпляєшся за вузлики думки, складні метафори, які й не відразу розкриваються, письменник мовби змушує читача працювати разом з ним, бо й сам працює безупинно: «Наближення до себе через стиль – основа творчого прискорення письменника. У всьому є золотий перетин і золота пересічність».
Ще однією прикметою Богданового діаріуша є майже повна відсутність особових імен. Пригадуєте перші так звані літературні денники Петра Сороки, де він аналізував, часто критично, літературний процес, називаючи прізвища, наводячи цитати з листування? Правда, пізніше він від цього відмовився. Я також колись цим грішила в своєму щоденнику іронічної прози «Спокуса вічністю»… Так от, Богдан не обтяжує текст такою конкретикою, він надто поважає приватність, думаю, що його насамперед цікавить людина як така в певній ситуації сюжету.
Ось що каже про це сам письменник: «Я вийшов на таку анонімність, не називаючи прізвищ – окреслюючи явища і не називаючи людей, які за тими явищами стоять. Це в плані конструктивному, звісно. А за Євангелієм, мусимо знати, що надто пристрасна, чи просто розмова в доброму тоні про людину не є бажаною – за її відсутності особливо».
У книзі знаходимо діалоги не тільки з Петром Сорокою, а й з Валерієм Іллею, з Володимиром Лисом та з іншими перечитаними у схроні – з безліччю явищ, а прізвища тільки вгадуються, окреслені пунктирно.
До речі, Богдан сам проводить аналогії з Петром Сорокою, звіряючи з ним свої думки і вірші. Сорока також шукав ізоляції – в дубовому лісі, у дерев’яній хижці, хоч не було жодної зовнішньої загрози. Цитата: «Петро Сорока мав, звичайно, свою війну. І, певно, масштабнішу, ніж моя… Тут йому писалося, може, й більше, ніж удома, але не втомлювався, бо то, казав, сама природа писала ним… Розділена з незнищеною природою самотність, переконуєшся, – велика сила! Ліс для письменника став чимось на взір, сприймімо, духовного космодрому…»
Смоляк, як і Сорока тікає не на природу, а в природу. Для нього космодромом є його ріка – Буг або Бог, як називалася вона в давнину. Опоетизована, люблена, рідна. Вона надихає, є джерелом духовного здоров’я. На її тлі війна – це абсурд у всесвітній гармонії людини і природи.
Запис від 11 серпня: «Полуднева коротка повітряна тривога, на сирену якої накладалося грозове погримування десь за Бугом; дві вечірні тривоги – як непорозуміння стихій…»
Зрештою про сам проект діаріуша Богдан у інтерв’ю, записаному мною 6 жовтня 2022 року для журналу «Річ», висловився так: «… все, що нині пишу словом – тече в ньому (тут усі жанри: від голого факту до поетичного). Це Я в українському і світовому часо-просторі, це мій словесний Буг. А породила його війна. Дай Боже, щоб мирне життя не відсунуло…». Дай Боже!
Про ще один Богданів космодром – його Камінку, як він по-давньому називає Кам’янку-Бузьку із слідами льодовикової історії: 6 жовтня 22 року, за 4 дні до першого масованого удару по Україні, ми з приятелькою відвідали Богдана. Був гарний погожий день, Богдан недавно відсвяткував свій ювілей, і місто вшанувало свого ювіляра відкриттям його малярської виставки. Вона вразила: 60 етюдів, які вибухнули нам кольорами літа та осені, Бугом і Богом, що живе у травах, квітах, птахах і комахах – насельниках прибузьких берегів. Це ще одна заслуга, ще одна спроба Богдана – у його протистоянні з руйнацією Божого світу.
У книзі, писаної в трагічний час, раптом особливої ваги набувають пейзажі, так звані ліричні відступи. Вони власне служать тлом щоденної дійсності, яку пронизують сирени тривоги. Як сказав на презентації роману-щоденника Андрій Содомора: «Моя велика війна» – це внутрішня війна, яка триває постійно. Дуже важливо, коли ми пишемо чи живемо – щоби урівноважувалися думка і серце…. Тлом для цього страховиська війни є протилежне – світлі душі Петра Сороки та інших, образки рідної землі. Просто неймовірна протилежність до всього того, що відбувається сьогодні»… Додам сюди ще думки з цього приводу Юлії Курташ-Карп: «Ця внутрішня війна – то твоє постійне становлення і твоя позиція на рівні людської гідності, отже ти маєш захищати»…
Чимало щоденникових записів зініційовано друзями автора – це їхні книжки чи й телефонні розмови та листи. Для мене зосібна – такі розмови з Богданом упродовж першого року війни були вкрай важливими: я була розгублена, далеко від свого схрону та з усіх сил намагалася намацати ґрунт під ногами. Порятунком ставав власний текст з-перед війни, який завершувала паралельно з тим, як Богдан писав свій. Богдан казав: «Для мене як для письменника було найважливішим – жити у нашому часі й у слові своєму письменницькому. І для мене поєднання цих речей виявилося – я намагався перенести це в книжку – чимось на зразок вибухової суміші». (Думаю, що тільки так з окремих щоденникових записів могла відбутися книга). Це мені нагадує Шевчукове (до якого я також чіплялася з питаннями, коли страждала від якогось розбалансування, що спіткало мене на початку війни): «Письменник має жити у своєму твердому часі»…
Смоляків щоденник дає надію, що ми можемо жити повноцінним життям, тобто бути щасливими незважаючи на обставини. Тому що стільки ще духовних ресурсів не задіяно, не розвинено, ще стільки не написано… Бог дає нам випробування для того, щоби ми вдосконалювалися. Хочеться подякувати авторові «найбільшої війни» за літературний і моральний урок і власне за досвід співпереживання.
Читачі завжди шукають відповідей, а добрі книжки ставлять нові запитання. Як це сталося із Смоляковою книжкою. Перечитуючи її, ми знаходимо і те, й інше.
Львів – Рієка
