Настав час розкрити «Таємниці старого горіха»

135

Є книжки, історія створення яких не менш цікава, ніж зміст.

Співавторство – річ тонка і делікатна. Тож я була впевнена, що не всі можуть бути співавторами.

Мабуть, так воно і є, особливо, коли це стосується гонорару…

Але в мене вже був позитивний досвід – роман «Вінок сонетів», написаний у співавторстві з Олександром Архангельським, який здобув два дипломи переможця літературних конкурсів. Також із Олександром написана поетична книжка вінків сонетів «Нехай стихія нами владарює» і дві повісті. Коли до нашого співавторського дуету долучилася Ніна Даниленко – з’явилося оповідання «Гілочки під оксамитом», написане таким неочікуваним прийомом, який навіть я, любителька літературних ігор і парафразів, не змогла уявити: ми не домовлялися про сюжет, тягнули жереб, хто за ким пише. Першою почала Ніна – на сторінку тексту стрімко розкручувався сюжет, який потрібно було продовжити наступному. Олександр продовжив оповідь, і коли дійшло до мене, я опинилася у самому центрі інтриги, вихід із якої потрібно шукати мені!

Це було захопливо! Ми зробили два кола, мені випало завершити, і кінець історії вийшов неочікуваним для двох моїх співавторів!

Зараз, перечитуючи оповідання, я не завжди можу вгадати, де чиї рядки – мої, Ніни чи Олександра. Вийшла гостросюжетна лірична історія, читаючі яку неможливо дізнатися, що писана вона не одним пером.

Саме це й було метою елегантної гри!

Далі – більше. Якщо можна писати утрьох і результат перевершив очікуване, то чому б не погратися в оцю гру колективом?

Були сумніви: Ніна, Олександр і я – літератори з досвідом, а як напишуть ті, у кого його набагато менше?

Я – голова обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного, що на Кіровоградщині. Наша літературна студія – творча лабораторія, де ми застосовуємо різні форми роботи: написати сонет за першим рядком, перекласти вірш, створити казку або дитячу п’єсу. Я впевнена, що для людини, яка відчуває Слово, немає неможливого. Бо суть творчості – це те, що маєш донести, а яким чином – віршами, прозою, – це вже деталі, форма.

І ось я запропонувала всім сюжет. Він не обмежував нікого, але давав напрямок: молодий лікар приїхав на роботу в містечко після медінституту. Не жонатий. Гарний. Без шкідливих звичок. І жінки, які його оточували, захвилювалися. Після низки невдалих стосунків і знайомств, він, звичайно, знайде свою єдину, але про це все потрібно написати!

А чи важко розповісти любовну історію? Це те, чим займається кожний літератор!

Я розраховувала на кілька варіантів розвитку подій:

1) «степівчани» відмовляться;

2)  спробують і почнуть фантазувати – активізувати свою уяву, і, якщо і не напишуть, це буде гарною вправою;

3) напишуть, хто як зможе, але в кожного у всякому разі буде своє оповідання, яке згодом, можливо, буде надруковане;

4) у нас усе вийде.

Засідання літстудії відбуваються у читальному залі обласної бібліотеки ім. Дмитра Чижевського, і всі відвідувачі та бібліотекарі стали свідками початку гри. Поставилися до неї (як потім визнали) скептично: що можна написати великим колгоспом? Що це Полевіна пропонує?!

Але наші літератори загорілися, навіть ті, хто вважав себе виключно поетами. Одним реченням я зазначила суть епізоду, написала на папірці, загорнула – і всі ці маленькі шматочки паперу поклали в чиюсь шапку, а мої золоті «степівчани» тягли жереб! Не відмовився ніхто, навіть пропозицій не вистачило, і мені додаткові завдання довелося вигадувати на місці. Я довго не вагалася. Написала на аркуші: «будь-яка історія, яка трапилася з головним героєм», і поклала його до інших.

Він дістався Максимові Липкану, на якого, за задумом, повинен бути схожий головний герой, щоб не треба було кожному вигадувати зовнішність. І назвали ми головного героя теж Максимом.

Було весело! Усі розійшлися в піднесеному настрої.  Я майже фізично відчували, як у голові кожного клубочаться образи й спогади, бо, як правило,  їх висмикують зі свого власного досвіду…

На наступному засіданні кожний прочитав своє оповідання. Вони були дуже різні – трагічні, ліричні, з елементами іронії, навіть містичні. Ми подивилися одне на одного: як це все вплести в одне ціле? Мета була – мозаїчне панно без швів.

– Це неможливо, – сказали мені бібліотекарі…

Я зробила так: кожне оповідання, як цеглину, встановила в сюжет не дуже щільно, а всі порожні місця «залила бетоном» – додала описи, узгодила імена, події, підправила образи. Потім – відшліфувала.

І вийшла чудова повість – «Сороки далекого села»!

Коли її разом з іншими нашими творами, написаними в співавторстві,  ми видали єдиною книжкою, ніхто  не здогадався, де чий уривок, де та межа, коли одна оповідка переходить до іншої. А дев’ять прізвищ на обкладинці – незрозуміла витівка тієї ж Ольги Полевіної…

Ось такою довгою вийшла передмова до книжки, про яку я хотіла розповісти. Але без цього читач не зможе осягнути її унікальності.

Після такого вдалого експерименту я вирішали запропонувати гру іншим письменникам, але вже з усієї України і не тільки.

Умова: канікули в селі. До діда й баби приїхали діти й онуки. Дійові особи ретельно перераховані – вік, ім’я, хто чий родич.

У письменників необмежена свобода – написати історію, яка трапилася в селі влітку (чи десь іще) з будь-яким героєм віком від 6 до 60 років.

Думаю, мало хто уявляв, як це спрацює. Мабуть, тематична збірка…

І ось 10  авторів з нашого краю (Олександр Архангельський, Ніна Даниленко, Тетяна Микитась, Людмила Олександрук, Ольга Полевіна, Галина Суржок, Олена Трибуцька, Наталія Фесенко, Надія Чичкан, Ольга Стрижеус, яка зараз перебуває у Нідерландах) та 10 письменників з інших міст (Євген Безус, м. Верхньодніпровськ, Дніпропетровська обл.; Еліна Заржицька, м. Дніпро; Юрій Ключ, м. Апостолове, Дніпропетровська обл.; Любов Купцова, м. Одеса; Віра Марущак, м. Миколаїв; Віталія Савченко, м. Івано-Франківськ; Марія Солтис-Смирнова, м. Вараш, Рівненська обл.; Світлана Талан, Луганщина – Львівщина; Олена Федіна, м. Кам’янське, Дніпропетровська обл.; Олена Швець-Васіна, м. Дніпро) почали писати й надсилати мені оповідання. Проілюструвала книжку Катерина Хаджирадєва, а  Анна Іванова зробила свій варіант обкладинки.

Почали писати ще восени 2021 року, але війна зруйнували наші плани, тож повернулися ми до них лише через рік.

Я вдячна всім співавторам – нашим новим друзям, які погодилися на цю інтелектуальну авантюру! Я вдячна письменниці Еліні Заржицькій, яка долучила до проекту авторів із різних куточків України. Твори були різні, як камінці на березі моря, і кожний неповторний.

 Але ж їх 20! Як скласти сюжет, щоб там була драматургія: зав’язка, кульмінація, кода? Щоб там було дійство, а не набір оповідань на єдину тему. Щоб читалося, як написане однією рукою. Щоб була інтрига, розвиток подій? Майже всі писали від першої особи. Як це узгодити між собою?

А все просто: повість теж пишеться від першої особи – найстаршого онука, якому вже 16 років. Він іще дитя, якому цікаві дитячі пригоди, і вже достатньо дорослий, щоб  оцінити ситуацію і розповісти про неї.

А те, що тексти писані різними авторами,  різний стиль письма, спитаєте ви? Ніякої проблеми! Розповіді від першої особи різними героями повинні відрізнятися! Мовою персонажу малюємо образ. Як з’єднати усе це? Просто. Голова родини – дідусь Сашко – іронічний оповідач, тонкий психолог із пронизливим поглядом, людина інтелектуальна. Він виховав своїх дітей, і тепер черга за онуками.

Літними вечорами під великим горіхом, який посадив іще прадід на честь свого сина – нашого діда – збирається вся родина. І кожний чекає  черги, щоб розповісти всім свою історію – розповісти «літературно», як вимагає вигадник-дід…

Ось так я збудувала сюжет. Але ж він не повинен бути низкою розповідей! Тому між оповідками завжди щось відбувається – тут і зараз. І саме це – сюжет, а розповіді персонажів, як мереживний додаток до дійства. Тому між кожним оповіданням є маленьке – моє. А іноді – і не маленьке, якщо складно пристосувати два інших оповідання. Знову той самий принцип – цеглин і цементу, який поглинає їх і згладжує гострі кути…

Саме цього мені хотілося – спробувати, чи зможу я об’єднати, розчинити і виліпити єдине ціле.

Два вечори я складала повість. Потім два тижні три коректори вичитували її…

Кожному оповіданню дала назву – маленькі розділи, острівці серед океану подій. У тексті вони без авторства, щоб не перебивати течію сюжету, а в змісті названий кожний автор, звідки він, на якій сторінці його оповідання.

Судячи з коментарів, нам усе вдалося. Повість цікава. Вона унікальна.

Ось такий «Горіх…» ми виростили!

Двадцять співавторів, ми з вами створили диво – веселе мирне літо серед зими, серед війни, як подарунок дітям і дорослим. Книжка існує в електронному вигляді на сайті обласної юнацької бібліотеки, м. Дніпро, а в паперовому надрукована серед лютнево-березневих дощів 2023 року під виття сирен із переконанням, що воно таки настане, мирне літо…

Ольга Полевіна, голова Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного

nspu.com.ua

попередня статтяЗа лаштунками Шевченківської премії
наступна статтяАндрій Содомора. Над «Кобзарем»: читати, бачити, чути…