Справжність – то дуже делікатна річ, яку відчути складно, бо її можна спостерегти не обов’язково у величних справах людини, а часто – у непоказних деталях людського характеру і буденних кроках. Тож запрошення до нашої «Літературної світлиці» педагогині й письменниці, дослідниці фольклору Покуття Наталії РАДИШ із Джурова на Снятинщині не випадкове, а закономірне. Бо як у її прозових і поетичних творах, так і в перших словах спілкування з нею відчув справжність та відкритість творчої особистості…
– Наталіє Василівно, Ваша дорога до слова – і вчительського, і літераторського, і краєзнавчого – почалася в рідному покутському селі… Що стало життєвим поштовхом до залюбленості у нього?
– Мені змалечку було цікаво, що думають і про що говорять люди. У дитинстві від трирічного і до шкільного віку зі мною найбільше часу проводив світлої пам`яті дідусь Іван Семотюк. Замолоду він дуже багато читав і добре знав наш родовід, тож часто розповідав мені про наші родинні підвалини. Дід був садівником. Я за ним хвостиком ходила від ранку і до вечора. І ми багато розмовляли про квіти, дерева тощо. Тож змалку у моїй голові добре засіялося розуміння того, хто я і моя родина.
Дід Іван служив колись у польському війську, відсидів у німецькому концтаборі… Мав про що оповідати. А перші книжечки мені подарував мій хресний батько – мамин брат – вуйко Богдан Семотюк, який тоді жив і працював у Казахстані та часто приїздив до нас, і завжди з подарунками, головно – з дитячими книжками. Хресний любив слово, добре малював, знався на кулінарії та садівництві тощо. Ми з вуйком мали схожі уподобання…
– А коли з’явилися перші проби пера – ще у Джурові чи вже в Чернівцях, де минули Ваші студентські роки?
– Батько Богдан відійшов у засвіти молодим, але у Чернівцях, куди я подалася на навчання на відділення «українська мова та література» філологічного факультету Чернівецького державного університету ім. Ю. Федьковича, в моєму житті з’явився натомість інший Богдан – Мельничук. Він був і моїм викладачем, і керівником літературної студії, яку я відвідувала. Звісно, писати почала рано – напевно, з шести років. Я говорила, а мама записувала. Щось творила і в шкільні роки. Дуже вагалася, бо не мала певності у добротності своїх творів. А ще мені завжди радили у шкільні роки писати про леніна чи про партію, щоби друкуватись у газетах і стати відомою. Та про таке мені творити не хотілося. Бо ж дід навіть попри мамині заперечення багато розповідав про голодомор і його творців. Він наполягав: потрібно розповідати, щоб знала змалку, адже в книжках про таке не писали, а в школі не вчили. Там розповідали про велич компартії, а дідусь – про те, як під час голодомору люди, доведені її політикою до відчаю, їли маленьких дітей. То були страшні контрасти у моїй голові…
Серйозно я почала писати вже в університеті. Тоді професор Б. Мельничук давав моїм творам добру оцінку – щось не варте й слабеньке відсікав, а належне підтримував. Мої художні твори, передусім поетичні, друкували в університетській газеті. Це додавало мені сміливості у творчості. Та життя, як кажуть, вносить свої корективи. Я була вимушена перевестися на заочну форму навчання і вже у 18 років пішла працювати вчителькою української мови і літератури у рідну школу в Джурові. Зізнаюся, що не дуже хотіла відмовлятися від добрих перспектив у Чернівцях, та довелося. У школі працювала із захопленням, і діти мене сприйняли з радістю. Я була дуже вимогливою і строгою вчителькою.
– Чи творилося Вам як письменниці у роки вчителювання?
– Так, але писала не вірші чи прозу, а передовсім сценарії до свят. То був час, коли на будівлях і сільради, і школи ще висіли червоні прапори. Ми з ровесниками організували у селі осередок Товариства української мови ім. Т. Шевченка й задумали поставити на сцені Будинку культури гарну українську виставу. Я написала сценарій, ми проводили репетиції, але до культурного закладу нас не пускали. Система ще відчайдушно опиралась. Але на моє запрошення до нас погодився приїхати з Чернівців Богдан Іванович. І перед таким авторитетом уже не посміли не відчинити двері Будинку культури.
Вистава відбулася – сталося справжнє диво! Уявляєте собі, на школі і клубі – прапори червоні, а наші козаки на сцені тримають жовто-блакитні хоругви! Нам учитель географії світлої пам’яті Дмитро Юрійович Чобан порадив добре вивчити, які кольори на своїх знаменах використовували козаки, щоб ніхто не міг відтак дорікнути. Так ми й зробили. А прапори малював, бо не було де їх взяти, наш односелець – нині відомий львівський художник Тарас Гавриш.
Ми були молодими й не думали про страх чи наслідки, бо розуміли, що режим таки впаде. Вільного місця у залі Будинку культури не було, хоч те приміщення у Джурові найбільше на Снятинщині. До речі, вперше за багато років на сцені та в залі всі присутні молилися разом і вголос «Отче наш…». Люди стояли й плакали. Співали «Ой у лузі червона калина…». А ще йшов лише 1989-й… Тими роками я писала інколи поезії, і їх публікували на шпальтах районної газети.
– Але Ваша перша книжка була не поетичною, а прозовою?
– Так, 2006-го побачила світ моя перша книжка прози – збірка новел «Великодній дарунок». Б. Мельничук написав передмову до неї і дав творам добру оцінку. А вже через два роки я видала книжку поезій «Тінь від жіночого портрета» у Києві. Відтак друкувалася в деяких літературних журналах і часописах, збірниках та альманахах. Втім, тоді я здебільшого займалася писанкарством, співпрацювала з Музеєм писанки в Коломиї, проводила майстер-класи у Києві та Ірпені. А 2014 р. як писанкарка разом з колективом майстрів представляла Україну на європейському фестивалі народної творчості… І тільки цього року вийшло друком моє поетичне трикнижжя «Думай! З Україною в серці», «Думай! Переписати долю» та «Думай! П’ять годин до світанку».
– Про що головні наголоси у Вашому трикнижжі?
– Я поїхала було як заробітчанка до Польщі. Там по 12 годин працювала на заводі, було важко, але інколи писала якісь рядки. Так і виплекала своє трикнижжя за кордоном, а видала в Україні. Повномасштабне вторгнення російських загарбників завдало мені стільки болю, що можна було збожеволіти, якщо не писати. Спочатку були відчай і нерозуміння. А згодом – бажання не мовчати, щось робити для України й спонукати до того інших. А думки рвали душу на шматки.
Стікає холодний дощ
По серця мого небокраю.
Вернулася я вже із тисячі прощ,
А доля іще карає.
Із пуп’янка душу зростила знов.
Почала усе з основи.
Та янгол добра ще мене не знайшов.
Незріле ще гроно медове.
Але при сонці і у пітьмі
Вірую – дух міцніє.
По мінному полю впевнено йде
З Дитям на руках Марія.
Тоді, у лютому 2022 року, було таке відчуття, ніби біль пронизав моє серце, не було сили терпіти, і я ніби відчула всю гіркоту кожного з українців та «прокинулася від болю у кожній клітині тіла, так, ніби я вмирала, так, ніби я горіла…» У мене ніколи не було сумнівів – писати чи не писати у часі війни. Хоч писалося важко, а інколи – дуже важко. Деякі рядки переживала довго ще після їх написання. Так зрозуміла, що потрібно написане видати й донести до людей. Заробила гроші і так зробила. Але не видихнула з полегшенням, бо прийти зі своїми літературними творами до людей – це велика й трудомістка праця. Думаю, що у часі війни через гуртування у праці для перемоги, через зустрічі і спілкування набагато легше побороти у собі негативні емоції і страхи, ніж заховавшись у своїй нірці від усіх і вся та боячись завтрашнього дня.
– Що для Вас у житті означає слово?
– Слово для мене – то дар Божий, спосіб життя, моє світоглядне «я», те, що думаю і без чого не уявляю свого існування, без чого почуватимусь неповноцінною. Якщо Бог дав мені таку благодать чи дар – володіти словом, то я зобов’язана нести його між люди. Не можна приписувати собі якісь життєві досягнення, забуваючи, що то дар Творця. У кожному з нас є частинка Бога. Він для мене – не дядько на хмарці чи на іконі в церкві, а ті вищі Сила і Розум, які і нас створили, і все довкола, а також те, що в нас самих. Під час війни українське слово відіграє таку ж роль, як зброя наших захисників на передовій. Адже триває битва за розум і душі людей, а не тільки за території. Питання стоїть руба, бо на кону – доля України.
Хто мовчить і відсиджується, той не виживе у такій боротьбі, а якщо й виживе, то залишиться нікчемним рабом. Або тримаємо всі фронти разом, або гинемо як нація. Іншого вибору нема. Я не бачила війну зблизька, але вона мене не оминула. Справжність слова й думки письменника, на мій погляд, не залежить від відстані автора до зони бойових дій. Мрію після перемоги видати все написане – і прозу, й поезію. Працюватиму, скільки треба, і там, де буду найбільше потрібною. І маю на оці не лише свою літературну творчість, а й будь-яку працю для відбудови України.
P. S. В Івано-Франківській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. І. Франка відбулася презентація згаданого поетичного трикнижжя Наталі Радиш «Думай!..», під час якої чільник Івано-Франківського обласного осередку НСПУ літературний критик Євген Баран відзначив світоглядну виразність і спонукальний характер поезій авторки.