Наталя Забіла – одна з найвідоміших українських дитячих письменниць XX століття. Це і велика перевага, і суттєве обмеження: за ярликом «авторка для дітей» насправді ховається напрочуд талановита драматургиня, прозаїкиня, лірична поетеса.
Вона походила з українського шляхетського роду Забіл, освіченої родини, в якій захоплювалися малярством та поезією. Закінчивши гімназію, Наталя вчителювала у селі Старий Люботин під Харковом. Втім, там Забілі явно було тісно, тож невдовзі дівчина відправилася у Харків вчитися в Інституті народної освіти. Ще студенткою почала писати. Наприкінці 1920-х зосередилася на текстах для дітей, причому працювала у розмаїтих жанрах: видавала і віршовані оповідання, і прозові збірки, і навіть «Читанки» для другого та третього класів. Була новаторкою в драматургії, зокрема, написала драматичну поему «Троянові діти» про заснування Києва. Переповіла поему «Слово о полку Ігоревім».
Та найцікавіше те, що Забіла лишалася спостережливою літературознавицею, сильною авторкою любовної лірики, «свободолюбною» жінкою, в якої, як пише Юрій Смолич, коханців було без ліку: «Вона сприймала кохання тільки як кохання, і ніколи не будувала з кохання ніяких мук і гризот». Наталя носила сміливу зачіску, сміялася голосно, чоловіків не ідеалізувала, в офіційних шлюбах щаслива не була, а неофіційні стосунки швидко завершувала. Від останніх народжувалися діти, однак не всім судилося дожити до повноліття. Вірш «Дитина вмерла» – один із найсмутніших, найболючіших текстів у доробку Забіли.
На побачення її запрошував навіть Володимир Сосюра – головний лірик у «Слові». В автобіографічній «Третій роті» ніжний зніяковілий поет згадує «тонкі крилаті брови й довгі вії, за якими сіяли карі сонця її чудесних, глибоких, як щастя, очей». Володимир писав їй записки із проханням прийти вночі на цвинтар поруч Артемівки. Вона чомусь так і не прийшла, натомість відправивши туди свого першого чоловіка Саву Божка, «циніка і донжуана». Втім, той теж не прийшов, злякавшись, що в Сосюри із собою може бути зброя.
Сивою бабусею всіх малюків Забілу зробила радянська пропаганда. Насправді ж Наталя була фатальною жінкою, пристрасною натурою, «графською донькою», як її називав Божко. Вона переросла всіх своїх чоловіків, всі ярлики, наліплені на неї владою, всі критичні рецензії із закидами у надмірній увазі до тілесності чи буржуазності. Врешті-решт увійшла в історію літератури та лишилася в каноні. Непорушна, сильна, «струнка, вигиниста пантера».