«Невроз фемінітивів»: письменниця Оксана Забужко висловилася про мовне питання
123
Українська письменниця, уродженка Волині, Оксана Забужко висловила свою позицію щодо фемінітивів в українській мові.
Про це вона написала на своїй сторінці у фейсбуку.
«Там, кажуть, якась кобіта заявила, що її професійну гідність принижує, коли її звуть «психологиня», а не «психолог», зчинився рейвах, і кілька душ і один журналіст прийшли мене питати, що я з цього приводу думаю. Ну ок, «най буде», – все ліпше, ніж про вбитих дніпрянських дітей думати. Тим більше, що це теж, певним чином, усе та сама війна», – написала письменниця.
За її словами, людина, яка таке написала лише засвідчила, що вона, як казав про себе Сталін, «чєлавєк рускай культури». Адже навіть якщо на позір технічно досконало опанувала українську, вона її не відчуває. В цьому випадку – не відчуває, що фемінітиви в українській не просто граматично правильні, а й оцінково нейтральні.
Щодо російської, то там усе навпаки, оскільки, утворивши фемінітив, у багатьох російських слів з’являється негативне, знецінювальне забарвлення.
«Тому «лікарка» – це жіночий рід іменника, а «врачиха» – пейоратив (образливе). «Редакторка» – жіночий рід від «редактор» (і «головна редакторка» цілком нормально звучить!), а «редакторша» – атож, знецінення (відтінок залежить від контексту). От панійці і «психологиня» так принизливо звучить. Бо всі дєвочки, виховані на поезії «Сєрєбрянного Вєка», змалечку запам’ятали, як пристрасно боролась Ахматова за те, щоб її визнали не за якусь там «поэтессу», а за цілого «поэта», і таки перемогла!» – розповіла Оксана Забужко.
На думку літераторки, річ у тому, що на українських землях були жіночі школи, жіноче право на володіння майном (материзна), завдяки чому жінки фундували університети й академії. Була і шлюбна угода з обумовленим жіночим вихідним («понеділкуванням»), і «ціла купа пундиків», яких не мали жінки в Європі.
«Малороссы позволяют говорить женщинам!», – із жахом записав у кінці ХІХ ст. німець, що провадив реєстри переселенців в Оренбурзькі степи. А в Росії був «домострой», і невістка звалась «сноха» – та, себто, кого «сношає» чоловіча частина родини. І дві, здавалось би, близькоспоріднені слов’янські мови саме цю культурну прірву й відбили: коли в одній фемінітиви – це звичайна граматична функція роду, а в другій і в ХХ, і в ХХІ ще столітті – приниження, зашите глибоко в колективній пам’яті. Тицяння носом, що ти не людина, ти бабадура, дірка для злягання», – зазначила письменниця.
Вирішити це, як повідомила Оксана Забужко, можна лише шляхом усвідомлення проблеми.
«Усвідомлення – як відомо з психології, перший крок до зцілення від травми. Добре, що проговорили, можете собі ще для практикуму щодня нагадувати, що Леся Українка не мала проблем Ахматової з «поетом» і «поетесою». Навіть її мама не мала. (Зате я мало не тридцять років нема-нема та й мушу виправляти в титрах під моїм іменем «письменника» на «письменницю» – бо наших журналістів переїхав у школі Сєрєбряний Вєк, і «письменниця» їм уже звучить «несолідно».) Щойно ви цю різницю сповна осягнете, вам одразу попустить», – зауважила письменниця.
Оксана Забужко зазначила, що їй теж до смаку не всі впроваджувані фемінітиви, але це теми для фахових мовознавчих дискусій, а не для фейсбучних сеансів агресії, адже вчити рідну мову потрібно все життя.
«Якщо ж ви справді вірите, ніби старе галицьке слівце «членкиня» щойно вигадали навіжені феміністки, це певний знак, що українську мову ви знаєте погано», – підсумувала літераторка.
