Подивився інтерв’ю тепер уже колишнього голови Шевченківського комітету Юрія Макарова для «Української правди», записане одразу слідами гучного скандалу, сподіяного ним же і невідомими громаді особами з високих кабінетів чи то ОПи, чи Мінкульту.
Кілька суб’єктивних зауваг з цього приводу.
Пан Макаров під час інтерв’ю всіляко намагався експлуатувати образ такого собі «вільного художника».
Проте, як на мене, лукавить пан Макаров.
Насправді це демонстрація ліберального цинізму, загорнутого в претензійну обгортку і припудреного образом такого собі «європейського денді». Така собі гра на чималий сегмент тієї публіки, котра виросла на дешевому фейсбучному хайпі і яка множиться щодень геометрично. Адже чого там гріха таїти: ідоли і авторитети нині скинуті додолу, і смачно, з поросячим вереском, потоптані натовпом, критерії поцінування таланту розмиті розливаним морем графоманії і свояцтва, а енергетичне поле культури становить собою печальну руїну з поодинокими вцілілими вежами і з метикуватими «ушлими» пастухами, що їх найняли, талановито перейнявши естафету від невдах-папєрєдніков, новітні розпорядники держави.
«Ну що ж, бур’ян. Він теж – немов би квіти, коли нічого іншого нема…»*
Деякі зізнання «мислячого ліберала» Макарова мене шокували. Не хочу копирсатися в його «інтелектуальних», на витрішки, розмислах. Скажу лишень, що пишатися своєю необізнаністю у правових питаннях для голови Шевченківського комітету – абсурдно навіть у нашій країні, де й тепер, у час великої кривавої війни і великої драми українського народу, вельможам закони не писані. Так само мало честі в зізнанні п. Макарова про те, що один з лауреатів Михайло Назаренко (справді непоганий літературознавець), а також інший лауреат – безперечно чудова «Хорея козацька» – його друзі. Шокував п. Макаров зізнанням у тому, що, на жаль, не встиг номінувати на премію ще одного свого «товариша» – Леся Подерв’янського. Уявляю, як бідний Шевченко перевертався б у своїй могилі «серед степу широкого», якби Макаров «встиг дати» йому Шевченківську премію. А ще уявляю, як члени Шевченківського комітету гуртом слухають, розвісивши вуха, нетлінні перли нашого «генія обсценної лексики». (На можливі звинувачення мене в пуританстві відповім лаконічно: не плутайте вбиральню з церквою, а нудистський пляж з консерваторією).
Так само не буду акцентувати увагу на шлейфі дурного запаху довкола Макарового друга Назаренка у зв’язку з його «російським слідом». Про це писано-переписано більш ніж достатньо, але подиву не викликає. Адже і Макаров, і його нинішні покровителі від культури – в кращому разі «общєдємократи», котрі виросли з підштаників Булгакова (хоча й не всі його читали, але це не має значення), і для яких Бандера досі – чорт рогатий, яким треба лякати телевізійний лохторат. Історія з Назаренком класично лягає в прокрустове ложе державної гуманітарної політики, що її провадять теперішні культурні генерали і полковники. В цьому ложе українській національній культурі відводиться місце в шароварній резервації, натомість російський режисер вільно проводить в Україні «дитячі кастинги» для ролей малолітніх жертв Бахмута, а пихата рашистська журналістка з «демократичним» ізраїльським паспортом «абсолютно офіційно» транслює свої репортажі («всьо нє так адназначна») з території згорьованої України…
«Уродилась рута, рута…»
Якщо в суспільній свідомості нині, в контексті лютої війни з ненависним ворогом, відбуваються суттєві метаморфози, то сфера культури залишається таким собі стоячим болотом з каламутною водою, в якому добре вручну виловлювати рибку. Чим це загрожує – зайве казати. Відсутність чіткої, системної, національно зорієнтованої і базованої на європейських цінностях державної гуманітарної політики – ознака того, що ми досі не порвали пуповину, яка зв’язує нас з проклятим «русскім міром», у якому слідом за Булгаковим обов’язково приходять ворожі танки і сіють смерть.
Знатний зашквар довкола Шевченківської премії – одна з відрижок цього проклятого «русского міра».
*рядок з вірша Бориса Олександрова-Грибінського.
Михайло Сидоржевський