Оксана Максимчук – знана українсько-американська поетка, перекладачка і науковиця, авторка трьох збірок поезій українською та англійською, лауреатка багатьох поетичних премій. Дочка відомого українського актора театру та кіно Святослава Максимчука. Займається літературною і науковою діяльністю. Мешкає у США.
Шановна пані Оксано, нещодавно побачила світ Ваша поетична збірка англійською «Still City», (2024), яка присвячена трагедії російсько-української війни і яка відразу ж зажила успіху, була прочитана й почута, привернула увагу як літературної критики, так і читачів, зокрема схвальні відгуки з’явились у провідних виданнях, таких, як «The Guardian», «Financial Times», «Times Literary Supplement», «World Literature Today», «LitHub» тощо. Розкажіть про концепцію цього видання – що було найскладнішим в етапах роботи над ним і чи вдалося Вам утілити в книжці свій визначальний задум?
Вдячна за цю можливість поговорити про збірку, пане В’ячеславе! Повна назва британської версії: «Still City: Diary of an Invasion». Це своєрідний щоденник вторгнення. Хроніка поетичного голосу, котрий міркує над тим, як проговорити, окреслити межовий досвід очікування та приходу війни. І втілює, маніфестує зміни й метаморфози в самій поезії. Це також збірка про те, як війна творить і спотворює, як інакшить та зміщує розуміння себе та інших, світу та історії, мислення і мови.
Писатися ці вірші почали восени 2021-го року, коли ми мешкали у Львові. Львів саме святкував дні Станіслава Лема, і тому досвід Другої світової теж проявляється у збірці, хоча це й не відразу помітно. За десять днів до вторгнення ми з маленьким сином (він саме навчався у Школі Вільних та Небайдужих) поїхали до Будапешта, сподіваючись повернутися наприкінці місяця. У 2022-му писатися вірші продовжували вже в стані переміщення, із Будапешта до Шемпейн-Урбани в США, де мешкає моя мама, потім до Відня та Варшави, куди ми переїхали на навчальний рік. Цей живий досвід, безперечно, відобразився і на поетиці, і на синтаксисі, і на структуруванні думки та мовлення. Про нього свідчить і фраґментована, збита архітектоніка самої книжки.
Як відомо, Ваша збірка вийшла друком у британському видавництві «Carcanet Press» та американському «Pitt Poetry Series (Pittsburgh University Press)» майже одночасно. Розкажіть про співпрацю з ними.
Спочатку за збірку взялось британське видавництво «Carcanet». Майкл Шмідт, головний редактор та засновник «Карканету», за півстоліття створив одну з найкращих поетичних серій в англомовному світі, тому я повністю поклалася на його смак. Із ним ми й уклали книжку і здійснили невеличкі правки. В «Піті» головним куратором серії був Теренс Гейз (Terrence Hayes), суперзірка сучасної американської поезії. Він із двома співредакторами обрав манускрипт для публікації, але це вже була відшліфована версія.
У «Піті» вирішили не вказувати в назві, що це щоденник війни, зате створили неоднозначну, прозору обкладинку з напівзруйнованим будинком, крізь який проглядається небо. Натомість із «Карканетом» ми обрали картину Архипа Куїнджі (1841–1910). На ній дві постаті, схожі на людські, стоять на даху та вдивляються у щось – невидиме нам, а над ними завис силует, схожий на пташку. Звісно, в Куїнджі це і була пташка, але, анахроністично, це міг би бути й воєнний літак, і дрон. Формат книжок теж дещо інакший.
Для мене величезна честь співпрацювати з обома видавництвами. Хоча сам досвід співпраці не завжди комфортний або приємний. Коли виступаєш як перекладач, то не соромно займатись маркетинґом і промоцією, адже зосереджуєшся на творчості іншої людини. Коли раптом сама опиняєшся в центрі уваги, ситуація дещо змінюється. Скажімо, мені невластиво займатися саморекламою. Але я люблю спілкуватись про поезію, літературу, філософію, працювати з аудиторією.
Мої видавці допомогли мені усвідомити, що видання книжки – лише початок процесу, перший крок. Потім книжка починає жити своїм життям, і ти як авторка зобов’язана підтримувати її шлях та культивувати свого читача. А це і соцмережі, і інтерв’ю, і готовність поїхати та представити проєкт, зокрема вкладаючи час, зусилля, особисті кошті.
В англомовному світі щороку виходить приблизно десять тисяч книжок поезії, це надзвичайно динамічний ринок. Водночас, поезією цікавиться все менше американських читачів; отже, відбувається перенасичення. Дуже часто книжка видається і залишається непоміченою. Без підтримки видавництва вийти на читача майже неможливо. Але і підтримка видавництва теж нічого не гарантує. Автор повинен учитися працювати з періодикою, інтернет-виданнями, віртуальною аудиторією. Не для кожного це сродна праця.
Не поминемо увагою Ваших навчителів. Як формувалася Ваша творча особистість і коли Ви відчули в собі силу слова?
Для мене все почалось в Україні, коли ще була підліткою. Мої ментори – Ігор Калинець, Андрій Содомора, Валерій Шевчук. Це люди, з котрими я не просто вчилась, як писати. В розмовах із ними я почала замислюватись, як упорядкувати своє життя, на які цінності орієнтуватись, де можна і не можна йти на компроміси. Майже десять років ми близько дружили з Костем Москальцем, до 2015-го року він був першим читачем моїх віршів. Напевно, через Костя я й здійснила перехід від учителів та менторів до друзів, рівних (і, до слова, всі мої колишні «провідники» стали друзями). З українського кола мені цінне спілкування з цілою низкою сучасних поетів, зокрема, з Оксаною Луцишиною, Маріанною Кіяновською, Любою Якимчук, Світланою Лавочкіною, Юлею Мусаковською, Ією Ківою, Галею Римбу, Янісом Сінайко. Ми не завжди погоджуємось; часто відчуваю, що ми люди різних світів. Усе ж половина мого дорослого життя присвячена американській академічній філософії. Але вкоріненість в український контекст мені дуже важлива.
Бути донькою відомої людини – це дуже складно і відповідально, чи не так?
Я близька і з татом, і з мамою. Близькість на дистанції – найулюбленіша і найстійкіша форма близькості. Це стосується і мови, і країни. Від тата я зрозуміла, наскільки важливо активно формувати своє коло спілкування, не покладаючись на те, що пропонує тобі середовище. Занурюватися в різні мовні, інтелектуальні, культурні світи, не належачи до жодного, залишаючись аутсайдером.
А ще – наскільки цінно культивувати довіру і дружбу навіть у найскладніші, найнепевніші часи.
Відомість – це і привілей, і немонетарна форма капіталу. Виховуватись у родині актора, котрого знали мої вчителі, батьки однокласників, котрого впізнавали перехожі на вулицях – це своєрідне щеплення. В мене на це виробився імунітет. Не вважаю, що бути відомим некрасиво. Просто це дуже незручно. Пригадую, як Валерій Олександрович (Шевчук) переживав, аби йому не вручили певної премії і не почали показувати по телебаченню, бо дуже хотів зберегти можливість вільно їздити в маршрутках, ходити до магазину. Для мене анонімність, невпізнаваність теж страшенно цінні. Тому я люблю великі міста, подорожі.
Ви переклали англійською 150-ть українських народних пісень (видані у книжечках із компакт-дисками компанією «Атлантік») та «Палімпсести» Василя Стуса. Розкажіть про роботу над цими перекладами, адже це титанічний труд.
«Палімпсести» так повністю і не переклала. І перекладами пісень теж не задоволена. Це були ранні спроби, я ще тоді лише формувалась. Але вони, звісно, дуже важливі для мого самостановлення. Власне, ми стаємо собою, коли випробовуємо свої можливості та переступаємо власні межі, хай і невдало. На той час я вже була повністю двомовною людиною, але ще не була англомовною поеткою, ці зміни почали зі мною відбуватись, коли стала мамою. Наш син не говорив до п’яти років, і, коли він пішов до школи, я вирішила перейти з ним з української на англійську, щоби полегшити йому навчання та соціалізацію. І це повністю перепрошило моє сприйняття. Англійська стала для мене мовою близькості та любові, а отже, і мовою поезії.
Також Ви співукладачка англомовної антології української поезії «Words at War: New Poems from Ukraine» («Мова війни. Нові вірші з України»). Як працювалося над цим виданням?
Ми з чоловіком (Максом Росочинським) почали укладати цю антологію у 2014-му, після анексії Криму. Він із Сімферополя, до початку 2025-го року вся родина все ще мешкала там, під окупацією. Ми тяжко переживали ці зміни, і нам хотілося спрямувати наш страх та тривогу в літературу, бо це те, що нас зцілює, і те, що ми вміємо і любимо.
До слова, з Максом ми познайомилися в Ялті на майстер-класах НСПУ в 2003-му році; він був у семінарі Василя Герасим’юка. До 2014-го Макс писав вірші російською, але припинив через відчуження від мови, яку вважав рідною і яка стала для нього мовою насилля, терору, тортур.
Антологія вийшла 2017-го року. Відтоді ми співпереклали ще кілька книжок: «Абрикоси Донбасу» Люби Якимчук (спільно із Світланою Лавочкіною), «Бабин Яр: Голосами» Маріанни Кіяновської та «Гнівні Жнива» Олександра Авербуха (це двомовне видання вбирає в себе значну частину його книжки «Жидівський Король»). Над останніми двома книжками працювали з Олегом Коцюбою з Harvard Ukrainian Research Institute, з котрим познайомились, іще працюючи над антологією в «Academic Studies Press».
На мою думку, надзвичайно сильні й невимовно тяжкі рядки народжуються тоді, коли митці особисто переживають трагедію часу, зокрема війну, коли стираються грані між істинністю і хибністю, коли людина духовно або вмирає, або народжується наново. Наприклад, як це було з Осипом Турянським (1880 – 1933). Сутужний драматичний велетерпний час гартує слово?
Безумовно. Нікому не раджу спеціально собі влаштовувати такий досвід. Хоча митці, котрим пощастило народитись у благополучних країнах, часто намагаються скуштувати лімінальності: долучаються до чужих війн, подорожують по небезпечних територія. Ризик для життя – це і можливість відчути себе живим.
Мені близьке таке бачення творчого процесу: коли певна подія або досвід тебе руйнують, водночас створюючи умови для самоперетворення, відновлення. Але це вимагає величезного ресурсу, як емоційного, когнітивного, так і матеріального, особливо якщо ти несеш відповідальність за інших (скажімо, за неповнолітніх дітей або літніх батьків); і ніхто не може передбачити, чи не знищить митця або мисткиню такий досвід остаточно.
Війна в Україні оголила не лише міцний кістяк нас як української нації, але й потворні виразки суспільства, зокрема брак гуманізму й любові до ближнього. У такий надскладний момент нашої історії на допомогу приходить слово: слово в молитві, слово у вірші?..
Без мови ми бездомні. Але слово не лише допомагає, звісно. Війни починаються зі слів. Знелюднення, ненависть – вони теж виростають із певних епізодів мовлення, вибору мови. Це чудово відображено ще у Фукідіда, адже історія Пелопоннеської війни – це історія промов та змов, непорозумінь, невдалих формулювань, жорстких жестів, жорстоких порад.
Я вважаю, що існує пекуча потреба в якісній сучасній українській поезії, яка б правдиво й високохудожньо відображала реалії, щоб не було знебарвлення слова.
Зараз чудово працюють підходи, які не мають на меті високохудожності: документалістика або ґонзо, скажімо. Але найбільш вдалі зразки справді високохудожні: цікаво працюють із мовою, зі структурою тексту. Дуже часто це речі позажанрові або такі, які ігнорують чи ускладнюють традиційні жанрові категорії та розділення. Речі межові, для межового досвіду.
Що для Вас важить екзил і який він у Вас?
Екзил, напевно, все ж вимушений. Для мене мій стан є радше багатодомністю, пошуком свого, рідного, в різних мовних та культурних середовищах. Відколи я перебралась до США в п’ятнадцять років, у мене з’явилися близькі подруги та друзі з Ірану, Іраку, В’єтнаму, Сирії, Афганістану, Палестини, Боснії. Переважно це діти переміщених осіб, люди, у яких прямий досвід війни, втрати домівок, цілих країн, часом назавжди. Наша ситуація жахлива, але не виняткова. Це не тішить, але підтримує і надихає на позанаціональну солідарність.
«Ще довго леза душ гостритись будуть// На кременю земної боротьби…» – це рядки з вірша, на жаль, маловідомої в Україні українсько-канадської поетки Олександри Черненко (1923 – 2014) з її збірки «Людина» (1960). А що для Вас значить така боротьба?
Боротьба ця триватиме, безумовно, поки існує людство. Ми є частиною цієї боротьби. Наш час – час загострення, але аж ніяк не унікальний момент в історії. Як українська американка я цю боротьбу бачу і збоку репресованих та пригноблених, і збоку привілейованих та могутніх. Можу зрозуміти і той, і інший погляд. Зрозуміти, але не розділити. Бо завжди стоятиму на боці невинно убієнних, несправедливо упосліджених та осуджених, безголосих «малих отих рабів німих».
Для мене теперішня Україна – це як болісний жахливий фільм Інґмара Берґмана (1918 – 2007) «Шепіт і крики» (1972), де на тлі драматичного часу зображена трагедія однієї родини і де лише світлі спогади про дитинство об’єднують зачерствілі серця. А якою бачать Україну звичайні американці?
Небезпечно узагальнювати, але для більшості американців Україна – це Чорнобиль, наречені через сайти знайомств та – останнім часом – не-Росія, свобода, війна, залізна… гм… воля Зеленського. Уявлення про Україну дуже розмиті. Нещодавно на вечірці американських професорів у Чікаґо (йдеться про 2024-й рік) одна пані спитала мене: «То де ж саме знаходиться оця ваша Україна?».
А із сином у дитинстві взагалі був комічний казус: ми в гостях, і я краєм вуха чую, як він каже, що в нього тато з Кореї. Виявляється, вчителі у його школі в штаті Арканзас, де ми мешкали, постійно виправляли його «Крим» («Краймія») та «Корею» («Карія»). Це вже було після анексії, обидва слова постійно лунали у вечірніх новинах, асоціювались із небезпекою, нестабільністю, можливістю війни. І переплутались. Син, до слова, блакитноокий і світловолосий.
Пересічний американець надзвичайно погано орієнтується у світовій геополітиці. Неправильно і вкрай небезпечно, що їхній політичний вибір настільки диспропорційно впливає на світові процеси.
Відомий шведський письменник і філософ Ларс Густафссон (1936 – 2016) колись зазначив, що життя – це, по суті, завжди повільне сповзання від якогось маленького ладу до все більшого хаосу. Зараз ми є свідками цих його пророчих слів, які можна назвати метафорою нашого часу, чи не так?
Можливо, це і так на індивідуальному, біологічному рівні. В якийсь момент організм досягає свого апогею і перестає розвиватись, починає деформуватись. Але навряд чи можна так сказати про життя як таке. Тенденція тут від хаосу до складнішої організації, впорядкованості. Так деякі філософи думали і про людську історію – це оптимістична казка про розвиток, прогрес. Хоча всі вони передбачали або циклічність, або ж періоди регресії, коли, за словами Гегеля, «Дух робить крок назад».
Над чим Ви зараз працюєте?
Укладаю наступну книжку віршів, теж англійською. Ця вплітатиме кілька родинних історій, зокрема, про Голодомор, фашистську та радянську окупації, повоєнні досвіди депортації та вимушеного переселення. Ці історії перегукуються і з досвідами сучасними, і з древніми сюжетами також. Згадка про місто в назві попередньої книжки – це, зокрема, і алюзія на Трою гомерівської «Іліади»; у першому ж вірші можна вловити голос Гелени y полісі під облогою. В новій книжці теж багато звернень до давньогрецької поезії та філософії.
Насамкінець хочу побажати Вам незглибимої творчої наснаги, і щоб чужина давала Вам сил творити на благо України, а щодо Вашої збірки «Тихе місто» – щоби було місто тихим не тому, що воно безлюдне і що це спричинила війна, а тому що ще неділя, літо, рання година, усі ще сплять, а місто тихе, бо наслухає вранішній спів птахів…
Дякую за гарну розмову, пане В’ячеславе! Останні два місяці я в Стамбулі і багато думаю про оцей спів птахів, крики травневих котів, життєствердні звуки міста. Зокрема, мало не щоразу, коли з мінарету починає лунати молитва, мені здається, що це тривога. Як уві сні, коли не зовсім розумієш, хто ти і де знаходишся. Усі ми спраглі мирного життя, безпеки, злагоди, краси.
Спілкувався В’ячеслав Гук
litgazeta.com.ua
