Оксана Розенблюм: Для вдалого перекладу потрібно не тільки знати і відчувати мову, але й розуміти аудиторію
128
Нещодавно роман Віктора Домонтовича (1894–1969) «Без ґрунту» (1942) побачив світ англійською. Його видав Центральноєвропейський університет у Будапешті. Пресслужба Національної спілки письменників України поспілкувалася з його перекладачкою – пані Оксаною Розенблюм, яка мешкає у США.
Шановна пані Оксано, розкажіть, будь ласка, про себе як митця, який дає життя книжкам в іншій мові, власне, наповнює їх іншою кров’ю.
Хоч я перекладала академічні роботи ще зі студентських років, до літературних перекладів прийшла досить пізно. Для мене це було питанням мовного вибору: я оселилася в США, коли мені було 27 років, і хоч англійську я знала дуже добре, ніколи не вважала її рідною. У мене була потреба писати, знайти власний голос, але якою мовою – було незрозуміло. У певний момент важкої життєвої ситуації я вирішила перекласти оповідання з англійської на українську, і мені, як то кажуть, «зайшло». З того моменту я перекладаю і поезію, і прозу. Так складається, що переважно перекладаю поетів та прозаїків, яких уже давно немає в живих. З одного боку, це свідомий вибір – донести до західної авдиторії голоси розстріляних чи репресованих (Євген Плужник, Грицько Чубай) або маловідомих на Заході (Микола Бажан, Леонід Первомайський). Але водночас це й питання копірайту: від сучасних письменників складніше отримати дозвіл на переклад, складніше побудувати з ними стосунки.
Бувають ситуації, коли я перекладаю на замовлення, звичайно. Але здебільшого у виборі я керуюся власною інтуїцією.
Що було для Вас найскладнішим у перекладі цієї книги, і скільки часу обійняла ця робота?
Перекладати Домонтовича англійською – це виклик. З одного боку, роман «Без ґрунту», потребував шаленої кількості дослідження бекграунду. Домонтович тут грається ідеями з царин археології, історії українських причорноморських степів 7-3 століть до н.е., історії мистецтва та архітектури, музики, психології сприйняття…Довелося, наприклад, дослідити та зрозуміти термінологію з виробництва кераміки, обробки шкіри, теорії кольору. Це якщо говорити про мікрорівень. Але, попрацювавши з ним, повертаєшся до всього роману, до загальної картини, і тут постають питання стилю: скажімо, як краще передати часові структури української англійською? Українські письменники полюбляють уживати теперішній час, навіть якщо йдеться про події минулого. Англійською тут можливі варіанти: можна використати present continuous, але це нетипово для англійської прози і звучить трохи неприродно. Я вирішила використати simple past – відповідно, довелося в усьому тексті скорегувати систему часів, оскільки в англійській є правила узгодження часів у непрямій мові. Так само були й складнощі із синтаксисом: в українській можна збудувати довге складнопідрядне речення, і воно звучатиме природно для літературного тексту. Проте англійська в цьому сенсі не настільки гнучка і довгі параграфи мають дивний і незрозумілий вигляд, тому доводиться їх розбивати на коротші фрагменти.
Щодо термінів роботи: оскільки цей проєкт відбувся за підтримкою House of Europe Translation Grant for EU and UK, то він мав досить суворі часові обмеження. У мене було близько 5 місяців на переклад. Це небагато, зазвичай романи перекладають щонайменше рік чи півтора. Тож працювати довелося досить інтенсивно. На щастя, у мене був чудовий редактор, який наразі мешкає в Північній Кароліні – Граем МакГвайєр. Він дуже допоміг мені з розумінням тонких деталей англійського синтаксису та вибором відповідної лексики, бо ж роман написаний на початку 1940-х.
Як Ви гадаєте, проблематика роману: знеособлення особистості і дисгармонія людини в радянську добу – чи вона актуальна саме тепер, під час жахливої війни, яку веде росія проти України?
Так, безумовно. На мою думку, насамперед це пов’язано з тим, як росія знеособлює українців та українське через колоніальний дискурс. Як вона принижує, нівелює, а потім і знищує – людей, майно, інфраструктуру. Як вона радикально зменшує і знищує свободу на окупованих територіях, у колоніях та слідчих ізоляторах. Ці методи вдосконалилися, звичайно, але, по суті, вони мало змінилися. У романі маємо ситуацію знищення дніпровських порогів та багатьох шарів культурної історії України, яка призводить до зникнення сіл та містечок, масового переселення. Підрив Каховської дамби у 2023-му році – це так само катастрофа, у чомусь, напевне, потужніша, що призводить до екологічних змін, до потоків біженців і до ментального зсуву свідомості – виявляється, отак можна, і нічого за це злочинцеві не буде.
Головний герой роману, Ростислав Михайлович – людина, безумовно, дуже освічена і неординарна, але нездатна на вчинки. Це людина, яка живе багатим внутрішнім життям, але її волю паралізовано, і вона просто пливе за течією. Роман передає атмосферу часу напередодні катастрофи, коли ще все нібито «як завжди», але вже є передчуття карколомних змін.
Жоден твір В. Домонтовича не був написаний у стилі соціалістичного реалізму. Звичайно, це викликає багато питань, оскільки більшість із його друзів-літераторів загинула в таборах, а він не лише вижив, а й мешкав за кордоном, а згодом працював у поважних державних установах срср. Як Ви думає, якщо він навіть і був агентом радянських спецслужб і це врятувало йому життя – те, що він устиг зробити на своїй багатій не лише літературній, а й науковій ниві, це добре для сучасної України? Наприклад, аналітик Родіон Хомяков має припущення, що В. Домонтович – це незалежний мислитель і жертва режиму.
Це цікаве і складне питання. Наразі вже доведено за допомогою архівних документів, що Віктор Петров справді був агентом НКВС. Для мене особисто ще більшою проблемою було те, що Петров був нацистським колаборантом. Тому я тривалий час не була впевнена в тому, що взагалі хочу перекладати письменника Домонтовича.
Я переглянула есей Родіона Хомякова і наскільки зрозуміла, він не має однозначної думки про Віктора Петрова і натомість подає різні можливі інтерпретації подій. І в цьому я з ним згідна. З одного боку, Петрова спочатку вважали жертвою режиму. Але потім, коли він загадково з’явився у Москві, почали зараховувати до зрадників. Його характеризували як надзвичайно обережну людину. Але яким чином ця «обережна людина», радянський шпигун на Заході, пише надзвичайно провокативний, пристрасний памфлет «Українські культурні діячі 1920-1940 – жертви більшовицького терору»? Це непроста історія, і я не маю – наразі – однозначної про неї думки. Але, безумовно, науковий та літературний доробок Віктора Петрова надзвичайно потрібен сучасній Україні і він продовжує генерувати нові дослідження та проєкти.
От якби Петров був нашим сучасником, то, можливо, було б набагато легше вирішити цю дилему. Подивишся на людину – і точно знаєш, чи хочеш перекладати її твори!
Перекладач і редактор перекладеного твору. Ідеально, коли вони працюють командою й добре обізнані з матеріалом. А як було у Вас?
Так, насправді, в останні десять років спостерігаємо тенденцію до перетворення перекладацьких проєктів на спільну роботу людей, які мають різні компетенції – перекладачів, редакторів, літературознавців. У 2018-2020 роках, разом із Левом Фрідманом і Анжелікою Хижньою ми працювали над перекладом раннього поетичного доробку Миколи Бажана, і до нашого проєкту долучилися понад п’ятнадцять професіоналів із дуже різним бекграундом. У мене був досвід перекладу з літературознавцями чи поетами, які не знали української мови (або знали лише поверхово), але мали якусь іншу слов’янську мову. І це може працювати також. Коли я працюю над перекладом з української на англійську, я завжди раджуся з редактором, для якого чи якої англійська – рідна. Як би вільно я не володіла англійською, усе одно відчуття мови стовідсотково неможливо опанувати. Та й культурні реалії також неможливо всі вивчити, якщо ви не виросли у цій культурі, не ходили тут у школу.
Над Домонтовичем я працювала з чудовим редактором, про якого вже згадувала, Граемом МакГвайєром (Graeme McGuire). Мені дуже поталанило з Граемом – він надзвичайно обізнана, спокійна людина з розвиненою інтуїцією та широким знанням англійської лексики – до того ж, не тільки американської, але й британської. Тут є декілька важливих моментів: по-перше, психологічний. На мою думку, між перекладачами та редакторами повинен існувати рапорт. Інакше дуже тяжко витримувати довгі години обговорень та детальної роботи, яка вимагає компромісів. Почуття гумору також завжди стане у пригоді!
По-друге, іноді текст вимагає особливого підходу. Скажімо, у випадку з «Без ґрунту» – оскільки це європейський роман, я хотіла використати лексику та стилістику, які відсилала б радше до Європи, ніж до Америки. Це був свідомий вибір, і з ним, напевне, не всякий перекладач погодився б. Загалом, я волію перекладати так, щоб зберегти якісь елементи оригінальної стилістики, навіть якщо англійською (в цьому випадку американським її варіантом) це звучатиме трохи незвично. Я не вважаю, що текст у перекладі обов’язково повинен звучати так, якби він був написаний мовою, якою ви перекладаєте (target language). Наприклад, якщо в оригіналі йдеться про голубці, то я краще залишу holubtsi і додам примітку про те, що це страва, схожа на stuffed cabbage. Але знову ж таки, це питання вибору традиції, і тут можуть бути різні підходи, і це є о’кей! Є перекладачі, які радше «перепишуть» оригінал, ніж погодяться додати примітку.
Сучасну українську літературу, на жаль, мало знають у США. Проте й сучасну американську літературу, окрім Стівена Кінга і ще кількох дуже розпарених письменників, теж не знають в Україні. Я колись у Києві на книжкових розвалинах славнозвісної Петрівки випадково натрапив на роман сучасної американської письменниці Ніколь Краусс «Історія кохання» (2005), виданий у США, – дуже потужна й болісна книжка, роман, який розгортає перед нами життя кількох поколінь єврейської родини, пращури якої вимушені були втікати з охопленої фашизмом Польщі до США. Цей твір так зворушив мене, що згодом я написав українську відповідь на нього – роман «Сад Галатеї» (2008), який вийшов друком у Сімферополі, де теж ідеться про долю єврея в довоєнній і сучасній Латвії. Знаєте, я тоді ще подумав, як добре було б, якби роман Ніколь Краусс вийшов друком і в Україні в потужному перекладі українською. А скільки ще таких книжок, про яких ми нічого не знаємо і, може, ніколи й не дізнаємося, яких варто було б перекласти. Я Ви вважаєте, це проблема? І як вона має вирішуватися? З активним залученням до роботи державницьких інституцій?
Завдяки Вам, пане В’ячеславе, я дізналася про роман Ніколь Краусс. Справді, чудова книжка! Знаєте, в англійській є слово, яке мені дуже подобається – serendipity, тобто щасливий збіг обставин. Мені здається, що той момент, коли книжка знаходить перекладача – це воно і є. Чи можна це якось організувати і поставити на конвеєр? Напевне, можна, якщо мати необмежені ресурси, але в Україні їх немає, а особливо зараз, коли точиться війна. Мені здається, що цю проблему в принципі неможливо вирішити – чи то в Україні, чи то в США. Завжди буде багато вартісних, але, на жаль, неперекладених книжок. Але я все ж таки позитивно дивлюся на те, що відбувається з перекладами української літератури на Заході в останні роки – їх стало набагато більше.
Перекладач – це професія чи все-таки покликання?
І те, і інше. Мені здається, що довший час перекладацьку роботу розглядали швидше як ремесло, випускаючи з уваги те, що вона потребує також і творчого підходу, і життєвого досвіду. Безумовно, що довше займаєшся перекладами, то легше стає – не перекладати, але взятися за переклад. Тобто розумієш, що зможеш подолати виклики, поставлені текстом. На мою думку, для вдалого перекладу потрібно не тільки знати і відчувати мову, але й розуміти аудиторію. Доводиться шукати якісь непрямолінійні, креативні рішення, прислухатися до голосів, які звучать у тексті. Мені здається, що коли починаєш ці голоси чути в собі, то це означає, що переклад-як-робота почав перетворюватися на переклад-як-покликання.
Над чим Ви працюєте зараз?
Наразі маю в планах продовжити переклад доробку Миколи Бажана, цього разу зосередившись на його більш зрілій та пізній поезії.
Я щиро вітаю Вас із завершенням титанічної роботи, яку Ви зробили для популяризації сучасної української літератури за кордоном, бажаю невичерпного творчого лету й небайдужих читачів.
