Ми вирішили зробити останню зупинку перед в’їздом у зону фронту. Ті закурили, я ж просто спостерігав за їхнім мовчанням. У такій дорозі цигарки смакують навіть тим, хто не палить. Свою я відклав до прибуття.
Олег Яськів, капітан 103-ї окремої бригади сил ТрО ЗСУ, проректор Українського католицького університету, директор Центру Шептицького
Але головною причиною нашої зупинки саме зараз і саме тут були хмари. Немов незбита перина з пір’ям, що заледве утримувалося на мотузках водяного пилу, вони низько громадились над горизонтом, наче проводжаючи нас. «Схожі на гори», – подумав я і всміхнувся. «Як білі слони», – процитував про себе улюблене оповідання.
Але вголос озвався Художник. Він бачив, куди я дивлюсь, та й, зрештою, не було іншого місця, куди можна було б довго і зачаровано дивитися. «Барокові хмари», – промовив він, видихаючи хмарку диму.
Третій, Зламана Нога, який ще не відійшов від травми і помітно накульгував, підвів голову від роздумів і щойно тепер побачив ці хмари. Він їхав в один бік уперше – ми мали невдовзі повернутися, а його залишити. Тому можна було пробачити таку його злочинну неуважність до цих розкішних, немов рубенсівські жінки, хмар.
Про жінок ми не говорили. У такій дорозі про них краще думається, ніж говориться. От закінчиться це все, повернемося – отоді й поговоримо про них уголос, думали ми. Я дивився на Зламану Ногу, його невелику, але вперту статуру, спокійне, немов після масажу-у-спа, обличчя. «І ти маєш повернутися, – думав я, – бо ти вмієш підіймати гроші, робити успіх там, де раніше була лише нудна бюрократія і шкільні лінійки, давати дітям матеріальну мрію і реальні шанси її досягнути». «І ти, Художнику, також повинен повернутися, бо таких, як ти – старих, зморщених померлими друзями, допізніми розмовами, виставковими частуваннями, рок-н-ролом у пластмасових колонках – ми маємо повернути додому цілими. І натхненними. Хоча б такими, як Зламана Нога, що в сини пасує не лише тобі, а навіть і мені», – продовжував я розкурювати свої думки, поки ті двоє курили свої смачні цигарки.
Ми, немов герої Едварда Гоппера, тепер нерухомо дивилися на ті хмари, намагаючись зауважити їхні найменші видозміни. «Нам так у художній школі викладач говорив», – тихо пояснив Художник. «А й справді, до бароко ніхто на них і не задивлявся як слід», – підтвердив я. «А на цих можна спати. Мріяти про жінок. Слухати Шопена», – вечірнє сонце обдавало мене теплом. «Чому Шопена, а не Баха?» – перепитав Художник. «Та хто його знає? – відповів я. – У юності я коли слухав класику, то вмощувався на своєму глибокому кріслі так, щоб видно було хмари, і ніхто не міг заходити до кімнати, бо я розпочинав своє таїнство з музикою. І тоді найкраще пасували ноктюрни Шопена. Я ще думав при цьому, що ці хмари неодмінні у часі і що вони завжди будуть, розчинятимуться і повертатимуться, треба лиш мати сили помічати їх».
Я помовчав. Скоро ми зустрінемося з командиром. Я подарую йому книги. Щоби мав що читати, коли напруга стихатиме і втома важкими снами вкладатиметься поряд. Я залишу у нього Зламану Ногу – нехай здобуває бойовий досвід володаря пташок, він сам хотів, а доля таких любить. Я повезу назад Художника – нехай намалює портрети найвідважніших побратимів і обов’язково жінок посеред них. Він зробить цю серію колекційною і краще за інших, адже знає, що таке дорога, розуміє, за що кожен опиниться на портреті, і вміє помічати хмари. А ще колись він створить для командира екслібрис – такий, щоб навіть через багато років після завершення цієї війни кожен, хто гортатиме його книги, розумів, що то за честь і ласка були служити з ним.
«А ці хмари і справді навдивовижу такі, як були тоді, при Шопені. Таке от бароко», – всміхнувся я. «Поїхали, хлопці», – я відвів голову і подивився вздовж дороги, яка вела на схід.
