Не те щоб я надто переймався майбутньою долею творчої спадщини Іосіфа Бродского загалом і в Україні зокрема, але пообіцяв минулого разу, то вже мушу, навіть якщо штучний інтелект Цукерберга знову розгледить у цьому всьому мову ненависті. Цікаве, до речі, звинувачення: мова ненависті. Бо ж ніби одним із головних завдань мови є адекватне словесне вираження людських почуттів. Відчуваєш любов – використовуєш слова любові, ніжність – слова ніжності, вдячність – слова вдячності і так далі. А ненависть, на штучну думку Цукерберга, як виражати? Крилатими ракетами, але мовчки? Чи ще краще – крилатими ракетами, але приправленими словами любові? Тоді це не порушує правил вашої спільноти?
Не пам’ятаю, можливо, були такі часи, коли я вважав, що видатного поета, хай би як переконливо він демонстрував свою істерично-імперську сутність, обзивати бидлом усе-таки не варто – ні в дослівному сенсі, ні в переносному. Тобто ні в сенсі великої рогатої худоби, ні в сенсі хама, якому вроїлося, що він не «тварь дрожащая», а «право імєєт». Але потім прочитав розмову Адама Міхніка з Бродскім, у якій останній, почувши від першого ім’я видатного прозаїка Мілана Кундери, раптом у притаманній собі манері вибухнув: «Кундера – це бидло. Дурне чеське бидло». Чи ж це не манера хама? І чи стішок «На независимость Украины» міг написати ще хтось, окрім великої рогатої худоби?
Чим Кундера не догодив Бродскому – про це за хвилю, а наразі – трохи про Славоміра Мрожека й Оксану Забужко. Щойно емігрувавши в 1963 році з Польщі на Захід (до Італії, але згодом будуть і Франція, і США, і Мексика), Мрожек засів за довжелезне – як на його звичні обсяги – оповідання «Моніза Кляв’є». Герой цього оповідання потрапляє до Венеції і випадково заводить знайомства з кількома представниками «бомонду», однак інтуїція йому підказує, що назватися поляком чи вихідцем із будь-якої іншої «малої» і нікому не потрібної країни Центральної Європи було б фатальною помилкою. Відтак про місце свого народження він говорить натяками: Схід, степові краєвиди, орієнтальні мотиви, вибиті зуби… Як наслідок, «бомонд» починає сприймати його за росіянина.
І від цієї миті нашому героєві, як то кажуть, карта повалила: «Перетворившись на росіянина, я отримав форму, якої мені так бракувало… Те, що досі було блазнюванням, тепер перетворювалося на екстравагантність. Те, що було істерією, чарівним чином перетворювалося на порив прекрасної непередбачуваної фантазії справжньої людини Сходу. Слабкість оберталася на силу, пришелепкувата нетактовність – на гордий ляпас, завданий широкою, сильною долонею». Зорієнтувавшись, наскільки це вигідно, він дедалі впевненіше поводиться як зразкове російське бидло, завойовуючи своїми хамськими вибриками дедалі більшу прихильність західних вершків суспільства, а заразом і кохання заголовкової кінозірки. Логічно: якщо Захід саме так уявляє собі загадкову російську душу, то хай по-мазохістськи насолоджується нею сповна.
Як своєрідний контрапункт до «Монізи Кляв’є» я сприймаю есей Оксани Забужко «Прощання з імперією: кілька штрихів до одного портрета», опублікований в часописі «Дух і Літера» невдовзі по смерті Бродского. Згадавши про трепетний пієтет бостонського середовища до «великої російської культури», Забужко пише, що Бродскому в тому середовищі «попускалися численні суто «совкові» вихватки, які водномить знищили б репутацію (і, відповідно, кар’єру) будь-якому східноєвропейцеві чи «третьосвітнику» з не менш травматичним «домашнім» минулим». Поляк чи литовець, про українця вже й не заїкаючись, мусив (і мусить) бути в тих інфантильно-елітарних західних колах «nice», зате Бродскій – на радість зануреним у побожний екстаз шанувальникам і шанувальницям – міг собі дозволити спізнюватися і не просити вибачення, зривати власні творчі вечори і втовкмачувати своїм студентам, «що вони дурні, американські бевзі й неотеси, позбавлені зеленого поняття про літературу». Чим не штрихи до портрета Мрожекового героя, а особливо – його венеційського оточення?
Коротше, істеричне імперське бидло Іосіф Бродскій обізвало дурним чеським бидлом Мілана Кундеру. За що? Може, якраз за хамську поведінку чи якісь особисті обрáзи? Ні. Причиною стали два тексти Кундери: «Викрадений Захід, або Трагедія Центральної Європи» та «Передмова до варіації». У другому з них письменник розповідає про 1968 рік: росіяни (він так і пише – «росіяни», а не СССР) окупували його «маленьку країну» і залишили його самого без засобів до існування. Якийсь режисер захотів Кундері допомогти і запропонував йому адаптувати для театру роман Фьодора Достоєвского «Ідіот». Паралельно – у котрийсь із тих днів – окупанти зупинили авто Кундери. Нічого страшного не сталося: після догляду письменника відпустили, а російський офіцер ще й на прощання сказав: «Це непорозуміння. Але все буде добре. Ми любимо чехів. Ми вас любимо».
Перечитавши «Ідіота», Кундера постановив, що ліпше здохне з голоду, ніж візьметься переробляти на п’єсу змальований Достоєвскім «світ екзальтованих жестів, темних глибин і агресивної сентиментальності». А головне – він відчув, що існує безперечний зв’язок між цим нестерпним для нього світом і російськими танкістами, які розчавили його батьківщину лише задля того, щоб зізнатися чехам у любові й водночас змусити їх прийняти цю любов, погодившись жити так, як того вимагають вони, окупанти. Власне, оце вона і є – загадкова російська душа.
Натомість у «Викраденому Заході» Кундера, прямо перегукуючись із Чеславом Мілошем, підходить до теми ширше і розмірковує про Центральну Європу в цілому, себто про всі «малі» країни, які географічно розташовані в центрі, культурно століттями належали до Заходу, а політично після Другої світової війни опинилися на Сході, під владою Москви. Такий вигляд має трагедія Центральної Європи, для якої антизахідна сутність Росії є абсолютно очевидною, і саме тому народи центральноєвропейських країн найсильніше прагнуть бути Заходом, тоді як Захід їхнього викрадення навіть не зауважив. Показово, що Кундера і в цьому тексті не робить принципової різниці між означеннями «російський» і «радянський». Звісно, він усвідомлює, що для антикомуністичних росіян (наприклад, для Солженіцина) між ідеалізованою ними царською Росією і більшовицьким СССР пролягла прірва, але яке це має значення для поневолених «малих» народів? Справді, коли – додам від себе – хтось із великої патологічної любові хоче задушити вас у своїх імперських обіймах, то чи ж вам не все одно, буде це цар-батюшка, генеральний секретар комуністичної партії чи плішиве хуйло? Ваша (наша) справа – за всяку ціну вирватися з таких обіймів.
І ось цього імперіаліст Бродскій спочатку Кундері, а потім і українцям вибачити не зміг. Зрештою, є щось трагікомічне у тому, як зросійщений до шпику єврей кидається на захист зоологічного антисеміта і пише обурену статтю «Чому Мілан Кундера несправедливий до Достоєвского», в якій з усією національною гордістю великороса заявляє, що Захід донині не привів на світ такого глибокого письменника, як Фьодор Міхайловіч, а також намагається довести, що російський солдат і російська культура ніяк між собою не пов’язані. І, звичайно, вже зовсім огидно звучить реакція Бродского на нашу незалежність:
…Нечего портить кровь, рвать на груди одежду.
Кончилась, знать, любовь, коль и была промежду…
С Богом, орлы, казаки, гетманы, вертухаи!
Только когда придет и вам помирать, бугаи,
будете вы хрипеть, царапая край матраса,
строчки из Александра, а не брехню Тараса.
Що ж, завдяки твоїм духовним співвітчизникам, Іосіфе, нам укотре в історії знову «прийшло помирати», ви знову проливаєте нашу кров і розриваєте одяг на грудях наших жінок. То ось що багатьом із нас спадає на думку. По-перше, хай Бог – чи доля, чи хто там ще є – посилає нам надалі що завгодно, аби лиш не вашу любов. По-друге, між російською культурою і російським солдатом таки існує бодай одна фундаментальна спільна риса, яку, ледь переінакшуючи Станіслава Лема, можна б охарактеризувати словом «екскременталізм». Тільки російський солдат, знищуючи нас, накладає купи в наших будинках, а російська культура загиджує наші голови й душі. Ну і по-третє, ні, ми не вихриплюємо твого Алєксандра. Коли з ясного неба на житлові квартали раптом прилітають «калібри» чи «іскандери», люди досить рідко встигають вибрати, які б то вірші їм почитати. Сподіваюся, хоча б тобі з цим пощастило, і на останньому подиху ти встиг продекламувати «Клеветникам России» чи ще якесь подібне лайно. Втім, ти ж помер у Брукліні, а обіцяв прийти з цією метою «на Васильевский остров». Збрехав. Як завжди, збрехав.
18.07.2022