Президент РФ Владімір Путін в останні дні червня мав «пряме спілкування» зі своїм народом, тим, котрі громадяни РФ. Але з’ясувалося, що він вважає ту аудиторію неповною. Президентові хочеться мати народу більше, бажано якнайбільше: «Почему Украина не входит в список недружественных стран? Потому что я не считаю, что украинский народ — недружественный нам народ. Я уже много раз говорил об этом, могу повторить еще раз: я считаю, что украинцы и русские – это вообще один народ».
Президент Зеленський вже дав свою відповідь, якою заперечив твердження Путіна.
А мене все пекла якась деталь, і ось нарешті мені вдалось її сформулювати. На Путіна не справлять жодного враження заперечення Зеленського.
Адже ще місяць тому президент сусідньої держави повідомив на весь світ, що президент моєї держави – єврей. Акцентував, так би мовити, на національній приналежності.
«Сам Зеленский – еврей по национальности. Что делать с этими людьми? Им, как в нацистской Германии, сейчас будут измерять черепа циркулем».
Не знаю, як воно моїм друзям і знайомим, котрі ще симпатизують Росії бодай мінімально, а я особисто бачу у цих словах вже відверте розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Зроблено це настільки брутально і безпардонно, що у будь-якій київській компанії того, хто насмілився б виголосити подібне, попросили б чимшвидше залишити товариство.
А оце твердження – про міряння черепів – це таке відверте перекручення смислів і понять, яке чудово ілюструє ту кашу, що вирує під черепом кремлівського володаря.
Українська політична нація вже створилася. І той найнижчий у регіоні рівень антисемітизму, який демонструють українці, робить можливими у нас і президента Зеленського, і прем’єр-міністра Гройсмана, і ще багатьох високопосадовців.
Євреї живуть в Україні вже багато століть, і українці потрохи привчилися відділяти національність від особистості. Так твориться наша політична історія, і в ній різні люди трапляються.
Про Юхима Звягільського я промовчу. Він, здається, вічний. Вадим Рабинович співає з трибуни Верховної Ради. Дмитро Табачник десь у безвісти, здається. Брати Суркіси роблять свою роботу.
Але, на щастя, є багато більше тих, хто на нашому боці. Віталія Портникова я люблю за його творчість, але окремо він якось підкорив мене розповіддю, коли сперечаючись із якимсь російським чиновником, чи просто багатієм, свою позицію так чітко асоціював з Україною, що співрозмовник врешті просто визвірився: да будет тебе, хохол, заливать! Ось тому Віталій – мій. І Мирон Петровський був моїм, і незабутня Інна Булкіна, і ще чимало тих, хто вже не з нами, зокрема Роман Корогодський. Моїми лишаються Леонід Фінберг і Йосиф Зісельс – двоє старих і мудрих, досвідчених євреїв. Моєю лишається шалена Наталка Склярська, організаторка неймовірних етнічних фестивалів на Подолі, єврейських і не тільки, моїми лишаються герметичний германіст Марко Білорусець і його дружина, чудова режисерка Алла Заманська, моїм лишається дрогобицький франкофон Льоня Гольберг, моїми лишаються Ігор Гольфман, мудрець з Подолу, і Матвій Вайсберг, художник від Б-га, як то самі євреї пишуть.
Вони – наші, вони – це ми. Так само, як етнічні росіяни Павло Клімкін чи Юрій Макаров. Так само, як і Микола Фітільов, котрий таки натис гачок на рушниці не в останню чергу тому, що був українцем до самої глибини своєї.
Українці толерантні, переважно толерантні. Це чомусь у побуті не щоразу стосується ромів, але роми вміють за себе постояти. Що ж до інших народів, то до грузинів і вірменів, та й до азербайджанців також існує чітка масова позитивна налаштованість, хоча і з певною осторогою. Але то до тих, заїжджих. А ми ж багаті, ми маємо своїх!
Азербайджанець Григорій Гусейнов – мабуть, найвиразніший антропологічно азербайджанець, якого я бачив, можна сказати, еталонний азербайджанець – письменник, лауреат Шевченківської премії і засновник та багаторічний редактор винятково доброго літературного часопису з дивною назвою «Кур’єр Кривбасу». Я пам’ятаю роки, коли «Кур’єр…» був безальтернативно найкращим журналом у країні.
Анушаван Месропян поселився у Львові, вивчив українську, обріс родиною і служить місточком перекладів з вірменської українською і навпаки. П’є каву на Вірменці і часом ходить до Вірменської церкви. Робить свою таку необхідну справу.
А в Києві живе прегарна пара – Антон Лазутін і Ольга Карі (Карібджанян). Вони обоє – затяті мандрівники (і свою історичну батьківщину теж добре звідали), а ще Оля пише книжки – і пише їх українською. І вони обоє – наші. Тож національність міністра внутрішніх справ якось мені не згадується, навіть коли він робить щось не так, а він це робить досить часто.
Щодо грузинів – тут діапазон дещо ширший. З паном Саакашвілі я не знайомий особисто, проте він, здається, досі десь іще існує за лаштунками українського політикуму. А чом би й ні?!
Зате мені пощастило знати Георгія Гонгадзе, і Гія був неймовірно чарівним, як особистість – рафінований гумор, доброзичливість і приязнь із нього аж променилися. Журналістом він теж був добрим, він вже назавжди в історії України. Вже понад два десятиліття.
Або Вахтанг Кіпіані, який щодня творить свій подвиг на ниві дослідження все тієї ж історії України. Його Музей-архів преси – вже сам по собі величезне досягнення. А є ще ж «Історична правда», ролики на Ютубі. Останніми тижнями Вахтанг набув нової популярності, бо у списках «злодіїв в законі», котрі розповсюджують в аеропортах, є повний тезка Вахтанга Кіпіані, і його (саме його!) нещодавно депортували з України. Вахтанг же продовжує свою працю.
Чудова художниця костюма Алія Меженіна має казахське походження, фотограф Ліна Чу – в’єтнамське. Мені доводилося працювати окремо з обома – і обидві вони показали свою височенну кваліфікацію. Обидві говорили зі мною українською. Отже, вони теж наші.
І німці в особі Освальда Бургардта (він же Юрій Клен), а також, здається, Юрія Шевельова (чув, що він мав німецьку кров), і поляки в особі Максима Тадейовича нашого Рильського, і угорці – від Івана Томчанія, автора дуже пристойного роману «Жменяки», й до Тіберія Сільваші, класика нефігуративу, чи теперішнього вінницького активіста-культуртрегера Сашка Вешелені, – всі ці та інші народи докладалися потрохи до формування українців як нації. А сьогодні знайома письменниця з Закарпаття мешкає у Відні, одружена з уродженим віденцем, найтиражніший і найбільш перекладений наш письменник одружений з англійкою, а неймовірно-незабутній Пако мав дружину-парижанку. Фотограф Василь В. з-під Києва одружений з в’єтнамкою, – отже, нація твориться і надалі.
Звісно ж, ми часом акцентуємо на національності. Я особисто, знаючи про ромське походження свого друга-журналіста, часом звертаюся до нього «баро» і пориваюся поцілувати руку, на якій у нього перстень. А коли мій друг, київський єврей, нагадує, що перша писемна згадка про Київ є в єврейських манускриптах, я жартома-обурено вигукую: «Ось бачиш! Ви все собі загарбали!». Але ми ж це робимо як свої для своїх. Були у пресі і в мережах свого часу недолугі згадки про національне походження, наприклад, Юрія Єханурова, чи братів Найємів – та все ж це не отримує великого поширення. Українська політична нація – відкрита і толерантна. Інколи аж занадто. Бо концерти репера Басти і виключення Філіпа Кіркорова із заборонних списків – це прояв не толерантності, а слабкості й піддатливості, внутрішньої духовної залежності від країни-агресора. Але ж не нація приймала такі рішення, а окремі чиновники, минущі, як всякі чиновники.
Тому закінчувати ці нотатки хочеться зовсім не на мінорній ноті. Українці вже сталися як нація, у сплетенні своєї крові з чужою. Попри війну і незгоди, ми сформувалися. А той президент сусідньої держави хай собі й далі закликає міряти черепи. Нас це точно не стосується!
20.07.2021
Олександр Ірванець, ZBRUČ