Олексій Ковалевський. Вірші

Олексій Ковалевський

1441

* * *

У крижаній купелі,

Та зовсім не в біді —

Черемхи і жерделі

У прибутній воді.

Вночі вода зашерхне,

Але не в цьому суть:

Жерделі і черемхи

Усе одно цвітуть.

 

Іловайськ

Це ще крутіші, ще новіші Крути,

До муки коридор, не до вінців:

Чеченці дорізають і якути

Поранених, безпомічних бійців.

«Забути б…» — стогнуть комиші й цикути

Калюжі, що не сохнуть, хоч умри.

А десь парад, вигадливі салюти

І шелехкі, як легіт, прапори.

Та інше постає синам і неньці,

Не треба смолоскипів чи гінців:

Якути дорізають і чеченці

Поранених, безпомічних бійців!

Останній спалах жовтої ракети,

Чорніють бетеери, мов кроти.

Лиш москалі дострілюють шляхетно —

Бо рідні, не двоюрідні брати.

 

* * *

А як це розкажеш словами?..

За чарку, за бійку хапавсь.

Бувало, заходив до храму,

Бувало, і храму сахавсь.

А ви — про ліричні оздоби?..

Усе як не фальш, то наїв!

Чорнобиль, Чорнобиль, Чорнобиль

З’їда його донечку, з’їв…

 

* * *

Не загине, сказано, не вмре.

Та давно ні думи, ані пісні

І когутський несмак так і пре

Навіть у найтонших іроністів.

Що не гетьман, то чужіш іще

Треба пошукать зі смолоскипом,

А вони ж за будь-яким кущем

Не перестають із тебе кпити.

А вони ж міняють, беручи

Все на зуб, — уже й праотче слово.

І тому-бо в скринях дукачі

Їхніх. А в твоїй — одна полова.

Вій її і думай, що живеш,

Не продав ні цінності, ні смисли.

Кришталева чара? Срібна креш?

Так, меди були. Одначе — скисли.

 

* * *

Господарі країни

Від усмішок цвітуть.

А десь твоя раїна

Уже не сум, а лють.

Хилитися не хоче…

І віриш ти в одне —

Що виломиться з ночі,

Як шабля спалахне!

 

* * *

У нього син «артилерист»

І ніби на Донбасі.

Дружина — от же в баби хист! —

При касі, як на трасі.

А він — аж цілий прокурор,

А пса в них звати Лордом…

Посіють вам голодомор —

І всім кагалом за бугор,

В благословенний Лондон.

 

* * *

Вабить місяця вуглинку

Мерехтливий чар копра,

Не струмує кров-калинка

З-попід лівого ребра.

Ще нікого не розп’ято,

«Град», мов тисяча списів,

Десь дрімає в копах вати,

У безпам’ятстві степів.

 

* * *

Місце б на задвірках,

В мишачій норі.

Чом же їхня зірка

Сяє угорі?

Путівна, єдина —

Справжня булава?

Ні, таки поліно

В хмари з рукава…

 

* * *

У моїм Айдарі, не у Темзі,

Не в Дунаї —

бідні, хить-бо, хить! —

Очерету пересохлі пензлі

У стрімку спинаються блакить.

Що ви намалюєте, крім себе

Та цієї збляклої води?

Небо, песимісте, тільки небо,

Де немає жодної біди!

 

* * *

Сліди підборів на столі,

Мент у господі —

То він виймав тебе з петлі.

А хто доводив?

Я здогадаюсь, не кричи

З-за того пругу,

Де нам виковують мечі

Чи райдуг дуги.

Нестятий твій шумує сад,

Росте в безмежжя.

А довели — країна зрад

І мент оцей же.

 

Колобок

Як сонце — обійде ведмедя,

І вовка, і будь-кого ще,

Та лиш не підступну міледі —

Цей писок рудий за кущем.

Та лиш не епоху облесну —

Брехливий у пащі вогонь…

О рідне усе, о чудесне,

Нікого у світ не вигонь!

В печах ще не жевріли зорі,

Ще вічність не чула про мить —

І дідове з бабою горе

Згорнулось і солодко спить.

 

* * *

Вистачить кленів тамтешніх,

Вистачить пнів і сорок,

Щоб запливали у верші

Зграйки віршів і зірок.

Щоб ти виплутував кожен

Зливок любові й видінь,

Дякував повівам Божим,

Танув під ними, як тінь…

 

* * *

Марева чи вибухи на трасі?

І усе згадається за мить.

І рука, відтята у Донбасі,

Наче ціла, гостро заболить.

Як ти звідти вирвався, на кого

Обміняло сите вороння?

Он воно — сідає на дорогу,

Інваліда іншого спиня…

 

* * *

З Білолуцька сіверко засвище,

Танки загримлять із Новопскова.

Тихше, — скаже мати, — доню, тихше! —

Й сяде у кутку із нею знову.

Молоко перегорить у грудях,

Страх оступить змалечку дитину:

Танки, переплавтеся на груддя!

Сіверко, не шарпай горобину!

 

* * *

Йде до того, що правду — в закови,

Що синам її — лиш стусани.

Ще атовців засудять портнови,

Ще бурятам дадуть ордени:

Бо із ними нам жити у спілці,

А оці — і собі вороги,

Все б нас вішали, дикі, на гілці,

Витинали до пня й до ноги…

 

* * *

Якомусь монстрові — раби,

Та чорноті — не почет.

І сиві-сиві голуби

Про білий день туркочуть.

І ковила пряде про мир

Свою шовкову повість.

І кожен з тих тобі кумир,

Хто має іще

совість.

 

* * *

Тікайте, старче і юначе,

Бо це в реалі, не в кіно,

Бо срібних куль на всіх не стачить —

На всіх, що в двері й у вікно…

 

* * *

Колючки — не квіт — акації,

Смерк терновий з-під повік.

Хтось на самоізоляції

Місяць, ти — мов цілий вік.

Порожняк ганяють обстріли —

Ні туди і ні сюди…

Сивий Бог заходить з костуром,

Просить хліба і води.

 

* * *

Мов скнара, тепер забирає,

У цвинтарну скриню склада.

А стільки давала розмаю,

Іскрилась яким водограєм,

Не горе була, не біда!

Вітчизно моя сонцелика,

Що сталося? Ти ж не така…

Скрадаєшся, щулишся дико,

Тому прикриваєш повіки,

А цей — вже у черзі чека.

 

* * *

Не спокуситися знову

Тим полином на межі,

Сонечком, що вечорово

Геть відплива на баржі,

Змієм, що кличе побідно

Битись на вистиглий тік,

Ані Айдаром, що ніби

Стіксом не стане повік.

 

* * *

Насіння стає все чорнішим

В червонім нутрі кавуна,

Де кінні завмерли і піші

Медово —

війна є війна.

Світ репне, згниє і зотліє,

Солодкий —

по вуха в крові…

І тільки гіркуще насіння

Чорнітиме в сизій траві.

 

* * *

Неба нікому не треба,

Небо потрібне усім.

Кожному хочеться в небо —

Як не у тишу, то в грім.

Ти тепер знаєш, як стебла

Скручують в дроті своїм.

Неба нікому не треба,

Небо потрібне усім.

Встанеш. Окоп та кулеба.

Дим, наче батьківський дім.

Неба нікому не треба,

Небо потрібне усім.

 

* * *

Коли шумить негода,

Дощ дріботить у шкло,

А в нас нема народу,

Є тільки люте зло, —

Тоді іди у мряку,

У блискавки, у грім

І здохни, як собака…

Або не здайся їм!

 

* * *

Моє Макондо — Рогове моє,

Сто літ минуло. Що павук снує?

Чому зозуля змовкла у гаю?

Хто материзну оживить мою?

Вона мені не відчаєм була,

А раннім сонцем на краю села.

Її врятую подумки хоч я?

Шептатиму: «Моїй, мою, моя…»

Не доторкнися до її колось,

Вселенське і насмішкувате Щось!

Не виривай із коренем роди,

Не переводь на звалище руди.

Не доправляй у вугільні пласти, —

Тебе нема, видінням зникло ти…

Сто літ минуло. Що павук снує?

Там все було — а отже, вічно є.

 

* * *

На тому боці тихе стадо

І ледве чути пастухів.

На цьому боці гамір аду

І крил немає у птахів.

І ніг нема у тих, що поле,

Сто раз міноване, пройшли,

Лягли снопами до стодоли,

В ріллі лишили постоли.

 

* * *

Нічого особливого —

Такий же сніг, як скрізь,

Над яблунями, сливами,

Над ризами беріз.

І над криниць кадилами,

Над спинами хаток.

Нічого особливого

Там, де живе мій Бог.

 

* * *

Тупість і зажерливість хижацька,

Витоптані паростки надій.

Думали, не пихне і не жахне,

З крадієм домовиться крадій.

Та шапки літають над полями,

Кролики дають капусті лад.

Овиду бульдозер всіх до ями

Позсува,

такий же нелюд-кат,

Як і ви, затяті, безголові,

Як і ви, до крику дорогі,

Язиком облизані, у мові

Скупані —

і в приярку, в діброві

В пелюшки закутані тугі.

 

* * *

Поменше тієї й цієї мури

У мозок бери свій відчаєний.

За шахи, здавалося б, сіли майстри,

Та хлопцями грають в «Чапаєва».

У того спиртяга в баклазі, а цей

Сигарою пихка й прицмокує.

І гонору прірва, і купа рацей,

Стерв’ятника ж клекіт — над хлопцями…

 

* * *

Мова рідна, а вони — не дуже.

Мова добре ставилась до нас,

В перефаріоненій калюжі

Не збиралась випрати Донбас.

В мові й нині сонячно і втішно,

Нею хоч молитва, хоч матюк,

Доки артналіт корчує вишні,

Скавулить в породі, наче плуг…

 

* * *

Усіх вважав живими,

Писав, як про живих,

А їх пішло за димом

Десятки — ножових,

А їх пішло, шабельних,

На поклик чийсь чи зойк,

Як сонць — у ночі темні,

П’яніші за бузок,

За ці от фіолети

Фіалок у дворі…

І тільки крапля Лети

Загусла на пері.

 

* * *

Пам’яті поета

Не ворушив би кістки

У похованнях таємних,

Жив би ще довгі роки

Серед приємних і чемних.

Лив би крицеві рядки

Поміж м’яких і нешпетних.

Ні, ворохобив кістки

У похованнях секретних!..

 

* * *

Оцей полин і дзвін високий

Світил нічних люблю, любив!

А ти узяв і випив соки,

Косою гострою убив.

І вже вовіки не повернеш

До цих долин, до полину.

А він в усіх безодень жерла

Гуде: — Не бійся! Поверну.

 

* * *

Де свої геноцидять своїх,

Там прикластись і зайдам не гріх.

І вони вже спішать на підмогу,

Ті — прямцем,

ці — тихіше, з-за рогу…

 

* * *

Толерантніш гибій, Україно,

Бо забанять, наче у ФБ,

Бо умить із патоки на сіно

Хазяї переведуть тебе.

Чай заварюй з конюшини й м’яти,

Згадуй те, чого і не було:

Воля молода і не розп’ята,

Дивовижно сонячне чоло.

* * *

Сам і клен, і лист на гілці,

Звук і пломінь у руці, —

Знову грає на сопілці

Не цариці, а вівці.

Острогозьк пливе повз нього,

Харків, дим і перегній.

В річці Білій миє ноги,

Білій-білій, крейдяній.

Пастушам лишає в полі,

Кленом, вогнища стовпцем…

Стільки світла, стільки волі

Під його святим вінцем!

Вся премудрість і вся сила

В звуці, в райдузі, в руці,

В тучі, що повзе, як брила,

Й раптом — тоне у ріці.

 

Інтерв’ю в Донецьку

Підкочує сучич до діда без маски,

Змарнілого, наче з підвалу.

А вірус вирує, а дійсність — не казка,

А в зайшлого — монстрові жвали.

Це він тут прожовує силу і втому,

Ригає й затоптує грузько…

Ты русский? — запитує дід. І потому:

Иди-ка ты на х.й,

русский!

 

* * *

Сім років не був у Криму

І, видно, не буду ніколи.

Бо звідти одразу в тюрму,

Айдари мої і Хороли.

Бо стільки написано про

Пуйла і його пуйленяток,

Що тиха Затока й Дніпро

Найбільшим лишаються святом.

Оздоба — вінки, не вінці! —

Найкраща для Третього Риму,

Де, мов Демосфени, співці

Тримають в ротах камінці,

Привезені з нашого Криму…

 

Лошатко

Забули плуг і жатку,

Понівечили сад.

Метається лошатко

Між танків і гармат.

Ох, душечко, не буде тут

Ні щастя, ні вівса.

А вчитись Бога гудити —

Не доблесть, не яса.

 

* * *

Сагайдак вгорі та стріли,

Що у темряву вп’ялись.

«Не витягуй з мене жили,

Не січи на клапті, вись!

Ще тобі я послугую,

Це на мить я лід-сльота…»

Ні, видать, благання всує —

І шматує, і глита.

«Бо для духу, не для тіла

Жити маєш на землі!» —

Сито знов захихотіла

Й захропіла десь в імлі.

Сагайдак вгорі, та стріли,

Та заюшені шаблі.

 

* * *

Рвуть свої на шматки,

Рвуть на клапті чужинці.

Ми окрайки таки

І тому — українці.

 

* * *

У дріб’язку по брови,

Бо мускули душі

То горлиці, то сови —

Не з неба голиші.

Мишата зі стодоли,

Моргливі міражі,

А не орли й соколи

В піке й на віражі.

Мишата?! А не хріну

Тобі, бридка маро?

Здмухну тебе, як піну,

Вмочу в огонь перо.

Точити годі сіно,

Палити лігва — це

Моє із праколіна.

До скону, до загину —

Розгніване лице!

 

* * *

Нам наливалося по вінця,

Та зиску мало корчмарю —

І вже «австрійські» українці

Стають з «російськими» на прю.

І Цур-вайнах з бурятом Пеком

Про кров розказують одне:

До Відня, може, і далеко,

Але до Львова — дохлюпне!

 

* * *

Поету не треба сюжету,

Аби аж по шкірі мороз.

Не ставте і ви на вендету,

Не ставтесь до люті всерйоз.

Всерйоз — це гармонія тільки,

Це тиха, мов квітка, сльоза.

А в решті — ні коми, ні титли,

А решта — в бур’ян заповза…

 

Безум

У безхмарному кепиві синьому

Діатезний яріє жовток.

І фашисти своїми вакцинами

Холостять українських діток.

Мало, бач, що уже половиноньки

Золотого народу нема

І квітуча колись Українонька

Чорна-чорна блука, мов пітьма.

 

* * *

В Айдарі щук стріляли,

Несли — текло з плеча

Срібляне, яре, шале,

Подібне до меча.

Ущухла стрілянина,

Тих полисків катма.

І, вмерзла по коліна,

Стоїть в ріці зима.

 

* * *

А діток, навіщо, бандити,

У безвість замежну і тиш?

Запізно прощення просити,

Бо вже — сам себе не простиш.

Тиняєшся — чорна вуглина,

Ніяк на золу не згориш.

І щось промовляє дитина

Крізь безвість замежну і тиш.

* * *

Цей гетьман попелить і далеч сиву,

І майбуття доводить до печей.

Аж булава вже плавиться од гніву,

Але йому долоню не пече.

І звідки він, з яких пустель-вагранок,

Чому буй-мир стирає на пісок?

Чому несе юга йому на ґанок

Мільйон голів — освячених пасок…

 

* * *

Воно не так обидно,

Якщо чужак гнобить,

Вважа тебе за бидло

Навік, а не на мить.

А от свого паскуду

Немає сил терпіть —

У зашморг, як Іуду,

В пекельний чан, у кліть!

А виживе — возити,

Мов дику дивину,

З повіту до повіту,

Показувати, кпити —

Й не правити ціну.

 

* * *

Не зірвано з грози підків,

Та вже закінчується серпень.

Вбивати ладні з двох боків,

А посередині — лиш терплять.

Вином напоєно сватів,

Хрести поновлено на церкві.

Вбивати ладні з двох боків,

А посередині — лиш терплять.

У лісополосах — суків,

Та більше рук-гілок не мертвих.

Вбивати ладні з двох боків,

А посередині — лиш терплять.

 

* * *

Не бійся раш або піндосій,

Обух стали, гостри кайло! —

А в голові одне і досі:

«Невже, невже і цей брехло?!

Невже і цей, і цей з підступних,

Страшних всесвітніх заволок?..»

А він уже іде по трупах

І в пику чвирка тобі:

Лох! 

 

* * *

Покаянні листи до Івана,

До ріки у пустелі, гори,

До Чумацького Шляху, де рану

Гоять роси й м’які прапори.

Покаянні листи до Предтечі,

До ґерлиґи грози, до степів,

Де гурти заблукали овечі,

А тим більше — твій ранішній спів.

Покаянні листи від поета,

Мов чубатої пташки в лужку, —

Щоб напитись дали не із Лети,

Не з калюж на залізнім току…

 

* * *

Марев тих надворі — як у морі.

Мов сирена, бузина співа.

Люди, ніби привиди, прозорі —

Кожного в безодні неозорій

Соняшна пороша прошива.

Як туди не вийти й не пропасти,

Пак — незнаного себе знайти!

На пастьбі Господній — біла паства,

Відступа і зовсім тане гаспид,

Втягують замріяні світи.

 

* * *

Все починається з трави

Й кінчається травою.

Вона ще встане із багви,

Розгорне притч сувої.

А тут уже не треба притч,

Плитких словес не треба…

Та хоч яка низота й ніч,

З трави почнеться небо.

 

Олексій Ковалевський

м. Харків

попередня статтяВолодимир Загорій: «Здолаємо й це!»
наступна статтяЮрій Николишин. Звідки росте борода