Поціновувачу творчості Андрія Содомори, що невимовно зрадіє, узявши до рук його чергову книжку «Пам’ять речей», може, й не так важливо налаштуватися на філософування про вічну плинність життя etc, бо ж саме читання виведе його на єдино правильну стезю – наслухати і переживати резонування всередині самого себе чуттєвих історій, інтенсивних рефлексій, давніх, здавалось би втрачених, спогадів про свої речі, видобуваючи під нашаруваннями часу залеглі пласти пам’яті (як корисні копалини, що дають зігріваючу енергію людській душі).
Ото ж бо, за Епікуром і Сковородою, збираймося в коло друзів-однодумців і поговорімо про пам’ять речей, торкнувшись у попередніх книгах цілого Всесвіту речей, що плачуть і усміхаються. «Є-таки сльози речей, і що смертне – торкається серця», – цитує автор Вергілієву «Енеїду». «Слова – речі з душею, а отже, з пам’яттю», – звучить в унісон.
Читання на позір легке, як інколи в античних авторів чи як ілюстрація до сентенції «все геніальне – просте». Але легке перо, як ознака таланту того, хто пише, не означає, що читачу не знадобляться інтелектуальні та чуттєві старання, щоб долучитися до товариства. Автор, як і його улюблений Горацій, співець «золотої середини», шукає того, хто «відчував би з ним однією душею» («Перший сніг»).
А товариство і справді добірне (тут як ніде інде пасує народна мудрість: «Скажи мені, хто твій друг і я скажу, хто ти»): американець Рей Бредбері, французи Поль Верлен і Поль Клодель, японець Ісікава Такубоку, грек Мікіс Теодоракіс, поляки Ципріян Норвід і Беата Обертинська, австрієць Райнер Марія Рільке, іспанець Гарсіа Лорка, їхні талановиті перекладачі, і звісно, свої, – українці Тарас Шевченко, Іван Франко, Максим Рильський, Микола Зеров, а ще неодмінно – улюблені латиняни й елліни з давніх часів, рідня (що під звуки Шуманової «Мрії», зродженої на фортепіанних клавішах материними пальцями, знову нагадує авторову Ітаку – Вирів), кілька найулюбленіших із наймолодшої генерації (що вже насправді виросли на достойних нащадків). При тому читача не покидає радісний подив: як свобідно почувається автор у цьому колі вибраних! Адже мислить і відчуває, як вони, живе по совісті і служить своїй Вітчизні, як вони. І буквально в повітрі дзвенить заклик – розширюйте й ви свої горизонти!
Тож на радість місце у цьому колі знайдеться й нам – маємо таку честь! Поважні мислителі і спраглі нових пізнань перелітні та суєтні мусять зупинитися, струсити зі стіп порох, щоб налаштуватися на… повернення до себе. Ось важливе для мене, на що одразу відгукується моє серце, на цитований лист Сенеки до Луція: «Так і роби, мій Луцію, відвойовуй себе для себе ж самого…» («Вакації»).
В розповіді «Горнятко з соняхом» автор чітко виписує свою улюблену тему – «тема часу, речей, чогось непримітного і дуже цікавого, назбагненного, неперекладного у природі й літературі…». Очевидно, що ніхто не зрівняється з ним у майстерності, ба навіть місіонерському служінні тому мікросвітові (за масштабами та не за значимістю), до якого належить тиша, тіні, дзеркало, сільничка, камін, ситечко, словом та «цвітка дрібная», яку завважать лишень втаємничені. Кожен з багатих на чуттєвість, розмисли та розкішну мову художніх есеїв, образків робить читача різною мірою співтворцем (в частині дописаних в уяві, навіяних текстом схожих емоцій, картинок із свого життя) чи просто дозволяє, занурившись у них, пізнати щось досі не пізнане, відчути – незнане.
Андрій Содомора відомий як оригінальний автор (з Горацієм за плечами, що не допитується – настановляє: «Перекладаєш?.. Сам чому не пишеш?..»), вдумливий, неперевершений перекладач античних авторів, словолюб із винятковим чуттям краси слова і тут демонструє, навчаючи, цю красу, ледь не полеглу остаточно під котком русифікації, як-от: шумка хвиля, ворушке листя, тьмава білість, сутінна тиша, біла тихість, розжалоблене серце, співацька душа тощо. А самі лишень назви, приміром «Любов і дерево», «Кульбабовий подив», зроджують відчуття, що це перший рядок танка Такубоку…
Справжня розкіш – у читанні «Пам’яті речей», що є ще й відкритою для огляду робітнею для кожного, хто залюблений у слово чи має його за інструмент своєї розповіді про життя. Оцінюючи Горацієву оду як твір «дивовижної майстерності», Андрій Содомора виявляє ще один рідкісний талант, що полягає в умінні поцінувати здобутки інших. Та цілком очевидно: все, що вийшло з-під його пера – так само «дивовижної майстерності».
Отож, про навіяне текстами. Акація – пахне мені на всю кімнату й поза нею, при тому нагадує про ще один весняний запаморочливий запах – ясминовий («Акація»). Так само пахне виногроно (поки смак не переміг), а ще осіннє листя, дві туї під будинком… За Редьярдом Кіплінгом, «щоб найкраще зрозуміти чужу країну, треба відчути її на запах». Звісно, адже країна – це люди і речі. Але Андрій Содомора «про незбагненну таїну запаху» висловлюється глибше, для нього це «таїна, асоціації, спогади».
Читаючи художню мініатюру «Стрих», кожен володілець свого «невпорядкованого хаосу», відчує жаль, ба навіть почуття провини перед покинутими речами, а вони ж – пам’ятають кілька поколінь. Біографічні образки про людей, дорогих авторові, засвідчують як про них, так і про самого автора – людяного, люблячого, вдячного («Дві копійки», «Славко», «Горнятко з соняхом», «Капелюхи»).
Загадковий «Дім» – дім Такубоку, дім св. Августина, дім Горація. За Томасом Еліотом, «дім – це місце звідки рушають», та було б це надто просто. Читачеві належить потрудитися, щоб зрозуміти парадокс суму через те, що «всі люди мають свій дім» etc.
Художній есей «Сільничка» – про звичай римлян передавати «сільницю отчу» з рук у руки, від батька до сина, а потім син, своєю чергою, передавав її своєму синові, і так «в’язала вона покоління, снуючи дорогоцінну ниточку родової пам’яті». Та українському читачеві відгукується своє, пов’язане з сьогоденням – загроженим і кривавим: сіль – сільничка – Соледар. Кому передасть свою сільничку неодружений Горацій, кому передасть сільничку невтішний батько, ховаючи свого молодого сина, полеглого у Соледарі чи Бахмуті – на війні?
Запитання шестирічної Магдалинки, що дало назву есею «Де буває смерть?..», відгукнулося мені особистим. Мій син, ще будучи дошкільням, допитувався: «Мамо, а журба – це таке дерево?». Діти запитують, а ми шукаємо у відповідях ту міру, щоб не додати туги у їхні світлі, радісні дні дитинства. Колись кожен матиме нагоду повторити за св. Августином: «І ось моє дитинство померло в мені, а я живу…» («Perpetuum mobile»).
Є в цьому есеї про вічно рухоме — милий спогад про металевий вітрячок у скляній банці на дерев’яній ніжці, який на сонці під дією розігрітого в круглій клітці повітря розпрямляв свої крильця і починав крутитися. Його також не пощадили «хмарні часи», перетворивши у порох та тінь на стриху серед таких самих забутих, полишених на поталу, речей. «Хмарні часи» настають не лишень для вітрячків без сонця і сонця у вічному русі, але й для людини, у якої намагаються відібрати свободу, бо ж вічний рух людства – спрямований до неї.
У текстах ані натяку на повчальний тон, жодної такої зумисної нотки, але уважний читач знайде цікаву науку для перекладачів, понадто тих, хто рядить себе в цю тогу, не переймаючись поверховістю своїх знань чи відповідальністю за кінцевий результат. Рефлексуючи на поезію Беати Обертинської «Кlonowe motyle», автор пише: «Глибока семантична й образотворча рима… лірико-філософське ядро всієї поезії, певно, змусила задуматись не одного перекладача, не одного – й відмовила від перекладу цієї мініатюри…» («Легковажне»). А ось Лев Гінзбург щодо перекладів, коли йдеться про видобуті із надр невідомості речі – «дивниці», як ото ситечко: «Що більше цих «дивниць», то відрадніше перекладати, стало б уміння». В есеї «Стіна» згадано про Йосипа Устимовича Кобова, латиніста, науковця, перекладача, про якого автор шанобливо відізвався ще й у розповіді «Капелюхи» і літературний портрет якого цікаво, талановито та з любов’ю виписав у книжці «Лініями долі». Пишучи про його багаторічну перекладацьку працю – «перекладав, доносив голоси тих, хто пробивався з темряви на світло» – наче пише про себе.
Вражає органічність поєднання філософії та естетики улюблених античних авторів Андрія Содомори (як частини вічних непроминальних цінностей) з контекстами сучасності. Завдяки йому ми усі, наче з Овідієвого, Горацієвого, Вергілієвого кола! Ці 55 есеїв, образків, роздумів творять справжній, цілісний світ, де минуле переплетене з теперішнім, майбутнє – загрожене «заздрісним» часом, але з непереможною мрією; де українська народна пісня товаришить давньогрецьким одам, а глобальний світ починає розуміти свою мізерність перед дрібною цвіткою. І понад усім – чуттєва і незнищенна пам’ять речей.
Книжка примножує світло, дає надію, вона для тих, що в хвилини затишшя «на нулі» хочуть чогось людського, справжнього, рідного і високого водночас, вона – для нас, щоб не втратили віри у справедливе вирішення смертоносних баталій, коли над народом чуває сам Бог. Є в ній і приховане (але чомусь віриться – не випадкове) нагадування для наших темних і смутних часів: любов і праця, що не мають міри, вирятують нас («Цвітка дрібная»). Любов до Батьківщини і жертовна боротьба-робота військових – боронять небо не лишень над Україною, а й світом; любов і праця тримають при тямі у трагічних ситуаціях, непоправних втратах кожного з терплячого українського народу.
Тематичність та естетика видання в такому ж ключі, як книжки «Усміх речей» та «Сльози речей» дають підстави говорити про трилогію. Атмосферні фотографії львівських двориків, природні замальовки фотохудожника Андрія Кіся гармоніюють з текстами, творячи таким чином унікальне під кожним оглядом видання, яке заслуговує найвищої похвали.
Бачиться мені (чи мріється), як цієї переможної осені (ба й весни та літа – віриться!) йтиме осіннім львівським сквером «по листю ворушкому» цей чарівник слова, нашіптуватиме улюблені рядки з «Осіннього дня» Рільке у перекладі Миколи Бажана, а тоді завмре на мить, угледівши щось непримітне для пересічного перехожого… Чи буде це поезія високого класичного надиху, чи щемкий спогад із Вирова, чи роздуми про світ речей і людей – все занотує, як належить письменникові. Читач завжди із нетерпінням чекає на книжки Андрія Содомори, бо там є пожива для розуму і насолода для серця. «Ти лишень, книжко, живи…».
