Сама назва книжки – «Ритми і рани» (Київ, 2024) – загострює слух на наше драматичне сьогодення. Ця громадянська лірика, звернена до суспільства, зачіпає найболючіші його проблеми – насамперед рани війни, які найбільше кровоточать у материнських серцях. Ця поезія покликана зцілювати, бо писалася чистокровним ліриком, тобто серцем, я би сказала – знаючим серцем.
Насамперед це знання духовні, які ґрунтуються на християнській етиці і правді віруючої людини. А віра (в тому числі в перемогу над ворогом) – могутня і єдина зброя народу, якою він підтримує своїх воїнів. Це переконання авторка видобуває із самої екзистенції життя, де «пахом молока і матіол огорнуті блаженні й милостиві», де «Дише тил – хай там як, радується життю, Тре у макітрі мак, молиться на кутю», де
І в’яже жінка – не рибальські снасті,
А маскувальні сіті для війни.
Як в позачассі – в тихім передмісті
Чекає знаку чи благої вісті
З небес отверзлих, хриплих радіол.
Лірико-психологічна тональність поезії Ольги Кіс, вже впізнавАна, оприявлена в її попередніх книжках, – особливо переконлива саме тут, у цій книзі, датованій воєнним роком. Її поетичне письмо всуціль метафоричне, наповнене алюзіями, що часто вимагає підготованого читача. Водночас рятівна ритміка цих римованих (а подекуди – неримованих, але з внутрішньою римою) віршів не дозволяє нам спіткнутися об незнайоме слово – настільки природно воно вписане в пластику мови. Ці вірші легко запам’ятовуються!
Хочу зосередити увагу на розділі «Земля розп’ята», зважаючи на його мистецьку вартість і глибинні смисли. Його розпочинає вінок сонетів під назвою «Діва України» – по суті, це збірне поняття, яке наповнюють переважно біблійні жіночі образи, що символізують любов, жертовність, захист. Насамперед це Діва Марія – небесна покровителька країни, де
Кружляє чебрецевий фіміам
Ліванським кедрам запахами рівня.
Вінок сонетів обрамлений рядком «У кожній діві – Рут і Міріам». (А мені вгадуються й народнопісенні ритми «Марусі Чурай», бо це ще одне ім’я в жіночому пантеоні…). Тут проявляється хист авторки «мислити епохами», бо ж у всі часи жінка-мати, дочка, сестра, кохана молилися за своїх рідних воїнів-оборонців, а небесна Діва немовби об’єднує ці молитви: «Марії, що із вічного Вертепу, знайомий біль вселенський матерів». Символ співчуваючої нашої покровительки, Матері милосердя як Діви України поетеса несподівано порівнює з «милосердною жінкою» Піросмані…
Хрестами болю всіяна війна.
Хрестом червоним мічена Вона,
Як милосердна жінка Піросмані.
Чи ж таке вже несподіване це порівняння, що вривається в ряд біблійних імен?
У кожній діві – Рут і Міріам,
Гірка сльоза невтішної Рахілі.
Свята принада знаним малярам…
Авторка апелює не тільки до знаменитих творців «Мадонн», а й до малознаного загалові грузинського маляра-самоука Ніко Піросмані, що вимагає від нас культурологічного екскурсу. Відомі дві картини цього талановитого представника наївного мистецтва: «Жінка з пасхальними яйцями» і «Жінка несе яйця», де жінки одягнені в білі одежі сестер милосердя. Зосібна – друга з них несе також високу великодню паску, увінчану хрестиком, який поетеса побачила червоним…
Як милосердна жінка Піросмані
Зцілятиме і рани, і серця…
Упродовж усього динамічного й емоційного «сонетного сюжету» образ сучасної страждаючої жінки, що молиться, поглиблюється до постави сестри милосердя і воїна.
Як первоцвіти, сестри-жалібниці,
Не порох – лють з любов’ю в ладівниці.
І чаша болю, випита сповна.
Мій страстотерпний Боже, упізнай же
На полі брані ту блаженну майже.
Хрестом червоним мічена вона.
Звертаючись до понадчасових біблійних персонажів, зосібна до тих, що стали національними охоронцями, Діви Марії і Янгола-хоронителя, авторка творить свою поезію в сучасних реаліях, де вже звиклими стали і «милиці, що стоять в передпокої», і сирени тривоги, під які пишеться поезія. А ще – новітні Марії, які немовби продовжують «випливати» з біблійних сюжетів. З вірша «Тил»:
Благословенний ти, ясний Єгипте мій!
Повниться теплий тил тисячами Марій,
Зболених від війни, з дітьми у сповитку –
Змилуйся і спаси в зимну юдоль таку!
Перед очима – жінки-біженки: печальні, але стійкі у своїх втратах, бо вже оточені милосердям нових сусідів, бо знову зажевріла в їхніх серцях віра в життя. Їм є для кого жити і за кого молитися!
Найпронизливішим у цьому контексті, на моє враження, є вірш «Ключ», який варто подати повністю.
Ключ
Старий тримає в руках ключа,
Крутить його наче іграшку,
Оглядає його, як небачену дивовижу.
Щось підказує йому всередині:
Візьми ключа…
Та що відмикатимеш ним:
Клаптик неба над вирвою,
Привид хати,
Що немов чорний
бундючний крук?
Що відмикатимеш цим ключем –
Колишні лункі розмови,
Галас, сміх, сльози…
Уламки віконниць,
Самоцвіти розбитої люстри,
Поранений нагло годинник –
Всі в один голос волають:
Візьми ключа!
Може, ця хата, що злетіла до неба
Із першими бузьками
Цього смертоносного березня,
Колись повернеться.
Візьми ключа…
Поезія «Ритмів і ран» писана з глибини єства, з самої гущі життя – цивільною людиною, але з таким пережиттям трагедії війни, яке ще раз підтверджує: ми всі нині – люди війни… Вірш «Ключ», може, й не потрапить на очі такому старому чи комусь іще – але його прочитають інші. Неважливо, скільки їх буде, цінно те, що поезія Ольги Кіс, сповнена емпатії, вже влилася в наш духовний простір. І вона працює. Зцілює.