25 січня 1972 року, тобто півстоліття тому, голова КДБ УРСР Віталій Федорчук надіслав до ЦК КПУ спеціальне повідомлення. Починалося так: «Цілком таємно. Товаришу Шелесту П. Ю. Доповідаємо про одержані слідчі й оперативні матеріали по справі «Блок».
Генерал інформував про попередні результати арештів та допитів дисидентів, ув’язнених два тижні тому — то була перша хвиля найпотужнішої операції КДБ проти інакодумців.
Але головному партійцеві не до арештів. Того дня він прибув до Трускавця в супроводі двох помічників і до 28 січня готував доповідь на республіканській нараді агрономів.
У Київ повернувся 30-го, прочитав згадане спецповідомлення на семи сторінках, зробивши на кожній безліч підкреслень — у тексті й на берегах, а біля прізвища хірурга Едуарда Біняшевського, людини з дисидентського кола, розмашисто написав: «Хто він? Його дані? Моральне обличчя?»
Прізвища інших фігурантів справи «Блок» Шелест знав. Адже особисто дав згоду на її проведення.
Підозрілий пожилець готелю «Дніпро»
Ніхто й гадки не мав, що теплий передноворічний день 29 грудня 1971 року — в Києві +5°С без опадів — стане фатальним для багатьох учасників українського дисидентського руху. Того дня до столиці УРСР потягом із Праги прибув 24-річний бельгійський студент Ярослав Добош.
До туристів із капіталістичних країн радянські спецслужби взагалі ставилися підозріло, а до нащадків українських емігрантів — поготів. Добош був сином вихідців із Галичини.
Оселившись у готелі «Дніпро», гість попрямував до вуличного телефону-автомату. Хоча в номері був телефон. Кадебісти засікли: ага, боїться прослуховування. За чоловіком встановили стеження.
Біля оперного театру іноземець зустрівся із Зиновією Франко, онукою видатного письменника, яку влада переслідувала за участь у правозахисному русі. Це до неї дзвонив із телефону-автомату.
Жінка розповіла про обставини арешту Ніни Строкатої, яку забрали три тижні тому, та Валентина Мороза, ув’язненого торік, і допомогла зав’язати контакт з іншими київськими дисидентами.
«У поле зору КДБ Добош потрапив під час спроби встановити обумовлений зв’язок з об’єктом справи «Блок» Світличним І., — доповів у ЦК КПУ Віталій Федорчук. — За наявними даними, у м. Києві Добош встановив зустріч з об’єктом справи «Блок» Франко З. та домовився про зустріч зі Світличним І.»
Пізніше Добош розповів бельгійському телебаченню: «Мені вдалося зустрітися з трьома інтелектуалістами в Києві. В підземці та в парку. Виглядало, що ці зустрічі не впадали в око, бо були короткі. Я вспів розповісти про організацію оборони українських інтелектуалістів в Україні українцями у вільному світі, а від них довідався про нові арешти».
Згадані три інтелектуали — це Іван Світличний, Віктор Боднарчук та Леонід Селезненко, з якими Добош зустрівся 1 січня в помешканні останнього й мав тривалу розмову. Але прізвища він не назвав, а обставини зустрічі навмисно змінив, адже коли давав інтерв’ю, київські співбесідники вже перебували під слідством.
Самвидав та військова таємниця
2 січня 1972 року Добош виїхав до Львова. В готелі «Інтурист» йому надали номер, який не тільки прослуховувався, але й мав таємні камери стеження. Принаймні кадебісти знали, що пожилець робив «звірку в номері готелю якихось записів у блокноті з купленим путівником по м. Львову».
Усі пересування іноземця по місту не тільки відстежили, але й таємно сфотографували. Зафіксували, наприклад, що він зустрівся з дисиденткою Стефанією Гулик-Гнатенко та «мав із нею тривалу бесіду на вулиці».
Співрозмовниця намалювала схему, як дістатися до Львівського облархіву, і написала службовий телефон працівника цієї установи Ігоря Калинця (4-23-23), учасника дисидентського руху. Добош подякував, але з ним не зустрівся.
КДБ припустив, що бельгієць «може спробувати вивезти за кордон матеріали «самвидаву» та записи, що містять відомості про військові об’єкти на території м. Львова». Про самвидав — підозри обґрунтовані, про військові об’єкти — вигадка для надання справі більшої значущості.
На прикордонній станції Чоп, як потім розповів Добош, «була звичайна контроля і я гадав, що в мене нічого не знайшли. Та на самій границі, один кілометр дальше, поїзд знову зупинився і до мене прийшли чотири особи, з яких два були військовики, а два у цивільному. Я відчув, що тут немає жартів. «Твоя віза не в порядку. Печатка неточна. Завтра ми її виправимо і поїдеш далі в дорогу», — заявили вони».
Генерал Федорчук пояснив, що відбулося: «Під приводом неправильного оформлення особистих документів, виявленого прикордонниками, Добоша зняли 4 січня 1972 року о 21 годині 20 хв. з потяга №7 «Москва-Прага» та приміщено на проживання в готель «Україна» на ст. Чоп. 5 січня ц.р. на підставі санкції прокурора Львівської області було проведено особистий обшук Добоша».
У нього знайшли вісім фотоплівок із перезнятим самвидавом, фотографії Василя Стуса і в’язня Валентина Мороза, а також книжки, що здалися кадебістам підозрілими (насправді офіційно видані в УРСР — як-от збірку Богдана-Ігоря Антонича або брошурку про Андріївську церкву).
Нагода для початку операції
На допиті Добош повідомив, що є членом спілки української молоді (насправді — головою крайової управи) й мав завдання від керівника цієї організації Омеляна Коваля зустрітися з дисидентами, передати їм гроші, розпитати про нові арешти тощо.
Це саме те, що й було потрібно КДБ!
«Згаданий Коваль О.В., 1920 року народження, уродженець Івано-Франківської області, по війні опинився в Західній Німеччині, — подав довідку Федорчук, — в організаційних справах ЗЧ ОУН і СУМ часто буває в інших капіталістичних країнах. Є дані, що Коваль підтримує зв’язки з іноземними розвідками».
Тепер можна було подати дисидентський рух як інспірований та фінансований із-за кордону «спецслужбами імперіалістичних держав».
Масштабний удар по українській опозиції держбезпека готувала ще з липня 1971 року.
«При заведенні справи «Блок», — звітував про масштаби головний кадебіст УРСР, — було взято у перевірку 830 осіб, які проживають у різних областях республіки».
Арешт Добоша виявився слушною нагодою для початку операції. Спершу взяли тих, із ким він зустрічався, потім тих, із ким вони зустрічалися, і так далі, ланку за ланкою.
«Просимо Вашої згоди…»
11 січня 1972 року голова КДБ поінформував першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста (позначка: «Особисто», гриф: «Цілком таємно») про намір провести обшуки в Івана Світличного, Леоніда Селезненка, Віктора Боднарчука і Стефанії Гулик-Гнатенко, які спілкувалися з Добошем, а також у Данила Шумука і Василя Стуса.
Крім того, повідомив, що КДБ УРСР вивчає питання про доцільність обшуків у Євгена Сверстюка, Надії Світличної, Зиновія Антонюка й Оксани Мешко.
«Просимо Вашої згоди на проведення згаданих заходів», — так закінчувався цей документ. Того ж дня Шелест наклав резолюцію: «Згоден».
12 січня майже одночасно відбулася серія трусів у Києві та Львові.
Крім згаданих осіб, обшуки провели в Олександра Сергієнка, В’ячеслава Чорновола, Стефанії Шабатури, Івана Геля, подружжя Калинців, Григорія Чубая, Михайла Осадчого, Любомири Попадюк, Атени Волицької та інших.
У них виявили, за словами Федорчука, «злобные антисоветские националистические документы», «враждебные и идейно вредные материалы»: самвидав, фотоплівки з машинописними текстами, а також понад 15 тисяч аркушів «писчей бумаги» та 2 кілограми копіювального паперу.
До Світличного під час трусу (почався о 8.15 ранку — тривав майже добу!) завітав Іван Дзюба, якого обшукали і виявили машинописний та рукописний самвидав. Подібно до Шумука під час трусу прийшов Микола Плахотнюк, теж із самвидавом.
Дзюбу й Плахотнюка затримали, у їхніх квартирах зробили обшуки.
Хоч як влада намагалася приховати те, що сталося, вже наступного дня про атаку КДБ повідомили закордонні радіостанції.
«Увечері 13 січня я, як нерідко бувало, сидів біля радіоприймача, намагаючись упіймати якийсь із «ворожих голосів», — споминав близький до дисидентських кіл киянин Михайло Білецький. — Починав я зазвичай зі свого улюбленого Бі-Бі-Сі. Аж ось знайомий голос Анатолія Максимовича Ґольдберґа повідомляє, що у Києві та інших містах України відбулися обшуки та арешти».
Ув’язнення у справі «Блок» тривали кількома хвилями аж до кінця 1976-го. Протягом п’яти років в Україні заарештували понад 200 осіб. Цією «зачисткою» КДБ поклав край руху шістдесятників і майже повністю розгромив інфраструктуру виготовлення та поширення українського самвидаву.
Винними себе не визнали
В’язні по-різному поводилися на допитах. Хтось визнавав факти, вже відомі слідству (але не повідомляв нічого нового), хтось займав жорсткішу позицію.
«Заарештовані Сверстюк, Шумук, Плахотнюк, Стус, Сергієнко, Плющ від дачі показань про свою злочинну діяльність ухиляються, — доповів Федорчук. — Ухиляються від дачі показань також заарештовані у Львові Чорновіл, Гель та Осадчий».
Ухилення від дачі свідчень виглядало так: «Сверстюк заявляє, що йому нібито не відомо, яким чином у його квартирі опинився антирадянський документ «Програма української національної комуністичної партії», стверджує, що цей документ не читав».
Або так: «Обвинувачуваний Плющ винним себе не визнав і заявив, що він показань давати не бажає, оскільки «вважає органи КДБ антирадянською організацією».
Вже за тиждень арештованим висунули звинувачення за статтями 62 КК УРСР (антирадянська пропаганда й агітація, 7 років за ґратами плюс 5 років заслання) та 1871 КК УРСР (поширення наклепницьких вигадок, що ганьблять радянський державний та суспільний лад, до 3 років позбавлення волі).
«З-поміж названих лише Плахотнюк частково визнав себе винним, — підсумував Федорчук. — Інші винними себе у пред’явленому звинуваченні не визнали».
Від 8 до 15 років
Результати операції «Блок» виявилися жахливими для дисидентів.
Ось які вироки дістали згадані люди: Євгена Сверстюка позбавили волі на 12 років (7 ув’язнення + 5 заслання), Данила Шумука — на 15 (10+5), Василя Стуса — на 8 (5+3), Івана Світличного — на 12 (7+5), В’ячеслава Чорновола — на 9 (6+3), Ігоря Калинця та його дружину Ірину Калинець — на 9 (6+3), Стефанію Шабатуру — на 8 (5+3), Олександра Сергієнка — на 10 (7+3).
Натомість Леоніда Плюща і Миколу Плахотнюка запроторили до божевільні…
Ярослав Добош після кількох місяців перебування в слідчому ізоляторі КДБ по Львівській області та втручання бельгійських дипломатів написав прохання про помилування і на початку червня 1972 року повернувся додому. Там заявив, що в УРСР давав свідчення під тиском КДБ.
Двома тижнями раніше, у середині травня, Петра Шелеста усунули з посади — затаврували як націоналіста (парадокс!), перевели в Москву на посаду без повноважень, а невдовзі відправили на пенсію.
Тим часом КДБ продовжував «працювати» з «об’єктами справи «Блок». Засуджених інколи привозили з таборів до Києва чи Львова і продовжували допити, намагаючись здобути додаткові відомості про тих, хто залишився на волі.
Більшість підозрюваних — кияни
Держбезпека стежила за однодумцями та друзями ув’язнених, у різні способи перевіряючи їх на лояльність. В донесеннях агентури все частіше згадувалися прізвища письменників Олеся Бердника, Віктора Некрасова, Бориса Харчука, Миколи Вінграновського, кінорежисера Сергія Параджанова та інших.
Про масштаби перевірок свідчить доповідна записка, надіслана Федорчуком новому керівництву ЦК КПУ в лютому 1973-го, коли минув рік від початку арештів: «Наразі органи КДБ продовжують перевірочні заходи щодо 563 зв’язків об’єктів справи «Блок». Серед них 79 письменників (39 з них члени СПУ), 39 художників, 84 науковці, 68 викладачів навчальних закладів, 41 — працівники культпросвітустанов. Більшість із цих осіб проживає у м.Києві (258 осіб), Львові (119), Івано-Франківській, Тернопільській, Одеській, Черкаській та інших областях».
До людей підсилали підготовлених агентів, які не тільки повідомляли про настрої та наміри «підопічних», але впливали на них в ідейному сенсі — одних утримували від рішучих дій, інших підштовхували до розчарування дисидентським рухом і публічного його засудження у ЗМІ.
Чільна світлина — Стефанія Шабатура, Ірина Калинець і Марія Савка-Качмар (зліва направо) напередодні арештів. Фото Наталки Пилип’юк
Станіслав Цалик
письменник, краєзнавець