…Світова пандемія призвела до появи абсолютно нової соціальної реальності. Для редакції «ЛУ» — це унікальний досвід кризового адміністрування, а для усіх нас — нагода продемонструвати солідарність і відповідальність. Також це привід для роздумів про культурний, філософський і — ширше — антропологічний аспект світової пандемії, її наслідки для літературної творчості і літпроцесу.
Для цієї мети редакція “Літературної України” провела опитування серед сучасних українських письменників. Запитаннь було всього два:
1. Як на вас і вашу творчість вплинув режим самоізоляції?
2. Які наслідки, на вашу думку, матиме пандемія для літератури й культури (української й світової) загалом?
Відповіді на них читайте у редакційній добірці.
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
Це нині чи не найпопулярніше запитання: чим ви рятуєтеся під час карантину? Моя відповідь, певно, прозвучить найбанальніше: я пишу. Звичайно, агресивна токсична інформація не може не впливати на психіку. Коли помоніторю в інтернеті, як тотальна пандемія завойовує нові й нові країни, то творчий запал таки пригасає. Але згадуєш, що в тебе немає в запасі ще одного життя, і ти мусиш робити те, що поклав собі за мету, то знову берешся за перервану роботу. Саме для неї довелося перечитати заново чимало тих текстів, котрі читав раніше.
Вже тривалий час пишу четверту мемуарну книжку «З присмеркового дзеркала». Для того, щоб написати есей «Між двох Тютюнників (Олена Черненко)», перечитав і «Вир», і щоденники, листи та спогади Григора Тютюнника, а також спогади і про Григорія, і про Григора. Важливі подробиці про Григорія Михайловича розповів мені Микола Петренко, який коротко (тільки 5 днів!) був сусідом автора «Виру». Бо коли Григорій Михайлович нарешті дочекався свого помешкання і вселився в нього, то йому судилося прожити в ньому тільки 5 днів. Йому було 41 рік. Він був скалічений на війні. І носив під серцем осколок. На жаль, «Вир» сьогодні зовсім призабутий. А це була дуже чесна книга в час фальшивої соціалістичної романтики та ідеологічно потворної белетристики. Я часто бачився з Оленою Федотівною Черненко (Григорій під час одруження відрадив її брати прізвище Тютюнник, бо «аж надто воно гірке і за ним стільки страждання!») Ми з Анатолієм Дімаровим, буваючи в неї в Чорнобаї на Черкащині, де вона доживала віку, заохочували написати спогади. І вона написала книжку про обох Тютюнників у її житті. До речі, суворий різкий і конфліктний навіть і з родичами, Григір незмінно називав братову «сестричкою», «сестрицею». Збереглися його ніжні листи до неї, коли вона овдовіла. Й Олена Федотівна написала таку книжку. Я гордий, що видав її 2001 року.
Нині пишу спогад про, мабуть, найсвітлішослову нашу поетесу Ірину Жиленко. Я полюбив її тексти, ще починаючи із дебютної збірки «Соло на сольфі», в котрій вона озвалася тремтливо тихим голосом, який не загубився у тодішньому велеголоссі молодих поетів. Але познайомився з Іриною аж коли почав працювати в «Літературній Україні». Пам’ятаю: стою біля Спілки і до мене підходить Гуцало з молодесенькою дзвінкоголосою дівчиною. Вона щось захоплено йому розповідає, щедро розсипаючи сміх. Гуцало й сам був зросту нижче середнього, а його супутниця мало не на голову нижча за нього. Євген сказав: «Михайле, я дуже хочу, щоб Ірина стала героїнею твого критичного роману!..» І назвав супутницю: «Ірина Жиленко». Я не міг повірити: оце дівчисько, схоже на старшокласницю чи студентку, — і є Ірина Жиленко?! А ще з подивом узнав: Жиленко вже й мати. Потім я прочитав, що Ірина на 5 років старша за мене.
«Портативна Жиленко»(так назвав її Василь Симоненко), абсолютно не докладаючи для цього жодних зусиль і не експлуатуючи свої жіночі чари, легко прихиляла симпатії або й закохувала в себе чоловіків. Один мій приятель (збережу його прізвище в таємниці; на жаль, він також уже покійний) кілька десятиліть простраждав за Іриною, в яку він був безмежно закоханий. Я згадав його на Ірининих похоронах. Він помер на 10 років раніше за неї…
А далі…
А далі – ще писатиму…
Світлана КОРОНЕНКО
Чи вплинув на мене — як на поетку — карантин? Так само як і на всіх інших. Спочатку була недовіра, потім — шок, а потім розгубленість і страх…Точніше, не страх, а природня паніка і усвідомлення, що це ситуація, коли ти нічого не можеш зробити. Тільки чекати. А такі відчуття аж ніяк не сприяють поетичному натхненню і писанню віршів. Але, дяка Богові і видавцеві, на робочому столі лежить верстка нової поетичної книжки «Замовляння на білоруську мову», щодо якої ми планували провести творчу дискусію на Книжковому Арсеналі наприкінці травня. І в основі цієї дискусії був мій вірш «Замовляння на білоруську мову», який і дав назву книжці..
Ми вже запрошували приїхати наших сябрів, відомих подвижників Тетяну Кобржицьку і В’ячеслава Рагойшу з Мінська, адже у цій книжці буде опубліковано білоруський переклад пана В’ячеслава мого «Замовляння…», вірша, який кілька тижнів тому так збурив фб-спільноту і набрав понад 10 000 переглядів. Нічого дивного, у ньому йшлося про найболючіше: лірична героїня розповідає у ньому свою життєву історію про те, як обрала для себе рідну — українську — мову. Батько — українець, мама — білоруска, школа російська…
«Це — замовляння від асиміляції, — сказав В’ячеслав Рагойша. — У Білорусі цього року у білоруських класах сіло за парти менше 10 відсотків першокласників…» Страшна цифра! Мені здається, розмова на круглому столі у Книжковому Арсенал мала би бути гострою і злободенною. Особливо сьогодні.
Про все це я написала у передмові до книжки. Але…
З книжкою видавництво «Ярославів Вал» дуже поспішало, але тепер можна спокійно завершити її підготовку до друку, адже, якщо все буде добре, то Книжковий Арсенал відбудеться в серпні, хоча нині й це, здається, під питанням.
Тож, тепер перечитую рукопис, вношу правки, спілкуюся зі своїм друкарем Олегом Дяковичем. Спілкуюся, щоправда, інтернентно. Спілкуюся інтернетно і з художником Олександром Ахановим, чудові роботи якого будуть в оформленні книги. Очікую ще на обкладинку…
Вадим ВІТКОВСЬКИЙ
Як я переживаю епідемію?
— Дуже просто — є час подумати і завершити не завершене… Пишу і дописую потихенько те, що з якихось причин залежалося… Є час поміркувати над справжньою цінністю життя! Бо як живемо: день минув — і слава Тобі, Боже!..
А специфіка роботи Видавничого Дому «Моя Вінниччина» така, що дозволяє нам, трьом письменникам, окрім мене, Михайлу Каменюку і Валентині Буздиган (Сторожук), працювати дистанційно, редагувати і готувати до друку журнал «Вінницький край» і книги-історії видавничої серії «Моя Вінниччина» удома… Валя завершує укладати нове число журналу… Ми з Михайлом завершили редагувати і вже маємо верстку книг-історій сіл Розкошівка та Закирниччя…
А тим часом з Житомира підвезли щойно віддруковані чергові томи про Джурин, Уладівку і Роївню… Завершився тендер на право друкувати коштом обласного бюджету ще 9 наших зверстаних рукописів…
Через вірус відстаємо трохи з презентаціями, провели поки що тільки дві, на початку року, у села Удичі й Борскові… Нічого, переживемо біду — наверстаємо! 4-й Фестиваль подільських громад відбудеться наприкінці року на найвищій сцені області!.. І обов»язково приїдемо з презентацією серії «Моя Вінниччина» до Верховної Ради України! Щоб були такі з бібліотечки у інших областях, бо ж не хлібом єдиним…
2. Як позначиться епідемія вірусу на розвитку української літератури?
— Думаю, благодатно позначиться… Менше швендяємо без діла, більше працюємо за робочими столами… Певен, що вже колеги строчать романи й повісті «на тему», щось схоже до «Віруса», «Епідемії», «До…і Після», КОРОНАції»… Появиться і гумор, хоча зовсім і не до гумору тепер… Але українці — це така нація, що без сміху не може… Та й здоров»я у кабінетному заточенні збережемо, бо менше на різні фуршети ходимо, рідше чарку перехиляємо, гроші заощаджуємо… Словом, привикли — та й живемо собі!
Читайте також: Письменники про свою творчість під час пандемії