13 листопада літературна спільнота відзначатиме 133-річчя з дня народження блискучого майстра українського гумору Остапа Вишні. Саме під таким псевдонімом писав Павло Губенко, який став легендою ще за життя. Окремими виданнями вийшло близько двох сотень книжок із його гуморесками, фейлетонами, оповіданнями, не кажучи вже про зібрання творів.
ДИТИНСТВО І РАННІ РОКИ
Майбутній письменник народився у 1889 році в багатодітній сім’ї відставного солдата Михайла Кіндратовича Губенка та його дружини Параскеви Олександрівни, що мешкали на хуторі Чечва, неподалік містечка Грунь Полтавської губернії: нині це Охтирський район Сумської області. Батько працював на поміщика, дід по батьковій лінії був у Лебедині шевцем, а дід по матері — у Груні хліборобом. Початкову освіту Павло здобував спочатку у сільській, а потім у Зіньківській школах. Після цього були 4 роки «казенного» навчання у Київській військово-фельдшерській школі, яку він закінчив у 1907 році. Спочатку працював фельдшером у російській армії, а згодом — у хірургічному відділі лікарні Південно-Західної залізниці. Ця робота не приносила задоволення, тож у спогадах він писав: «Пішло нецікаве життя. Служив і все вчився, все вчився — хай воно йому сказиться!».
У 1917-му Губенко вступив на історико-філологічний факультет Київського університету. Навчався добре, але найбільшу увагу приділяв «поліпшенню настрою українського народу» — писав гуморески. Університет він не закінчив, бо повністю віддався журналістській і літературній праці. Коли його, вже відомого як Остап Вишня, запитували саме чому почав писати, він напівжартома, напівсерйозно відповідав: «Головну роль у формуванні майбутнього письменника взагалі відіграє природа — всіляка картопля, коноплі, бур’яни… На мене також вплинула особлива «система освіти» на селі. Там завжди багато роботи, і до неї привчають змалечку. Перша моя наука — це гуси. Випасанням гусей займалися наймолодші. Після цього йде вищий курс — свині. Цю справу доручали громадянинові від шести років. Потім ішли такі «курси»: телята, вівці, корови, коні. Саме тоді, сидячи в болоті й випасаючи худобу, я зрозумів, що мені треба писати».
ОФІЦЕР — МЕДИК УНР
У 1918 році Павло Губенко був мобілізований до медичної частини Армії УНР. Зробив швидку кар’єру: у полон до більшовиків потрапив у 1919-му вже у ранзі начальника медично-санітарного управління Міністерства залізниць УНР. У його розпорядженні були всі залізничні шпиталі, в яких лікувались офіцери і вояки Української Галицької армії, Дієвої армії Української Народної Республіки. Тож захоплення у полон офіцера Губенка ВЧК вважало великим успіхом: високопоставлений «петлюрівський» урядовець утримувався у Харкові до 1921 року — «до повного закінчення громадянської війни». Таким було формулювання ревтрибуналів для опонентів окупаційної радянської влади.
«Визволив» Павла мало не соратник Леніна — Микола Скрипник, який буцімто читав його гуморески в офіційних виданнях УНР. Губенко завжди писав чесно та їдко: попри військовий стан, немилосердно висміював вади Директорії й особисто — Головного отамана Симона Петлюру. Саме йому приписується крилата фраза: «У вагоні Директорія, під вагоном територія…». Але ця слава не врятувала Павла Губенка від помсти за службу Україні: його «наздогнали» і ленінська в’язниця, і сталінський концтабір.
ПУБЛІКАЦІЇ ТА ПСЕВДОНІМИ
Перша публікація «Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)» за підписом «Павло Грунський» (від містечка Грунь, поблизу якого народився письменник) побачила світ у 1919 році у газеті «Народна воля», що виходила у Кам’янці-Подільському. У цій же газеті було надруковано ще кілька фейлетонів молодого письменника.
З квітня 1921 року він уже працював у республіканській газеті «Вісті ВУЦВК». У тому ж році в газеті «Селянська правда» була надрукована гумореска «Чудака, їй-богу!», вперше підписана Остапом Вишнею. Після цього, як згадував письменник, «пішло та й пішло».
Є кілька версій, чому Павло Губенко взяв собі псевдонім «Остап Вишня»: письменник дуже любив поласувати ягодами, а також поважав творчість Шевченка, де йдеться про вечірню ідилію, хрущів та запах вишень; ім’я та псевдонім були обрані завдяки своїй милозвучності; це було доказом любові до твору Миколи Гоголя «Тарас Бульба».
До речі, одна з перших книг, яку прочитав Губенко, — «Сорочинський ярмарок». Згодом були прочитані й перечитані «Майська ніч», «Вечір напередодні Івана Купала», «Страшна помста», «Вечори на хуторі поблизу Диканьки».
Вже в зрілі роки Остап Вишня займався перекладом драматичних творів Миколи Гоголя на українську мову. Він проводив і велику громадську роботу; брав участь у діяльності літературних об’єднань «Плуг» і «Гарт»; в організації та редагуванні перших двох номерів журналу «Червоний Перець». Працював у цьому журналі, коли в 1927 році було поновлено його вихід.
ВІДЧАЙ — НЕ ДЛЯ НЬОГО
У 1933 році письменника звинуватили в контрреволюційній діяльності та тероризмі. Він дивом врятувався від розстрілу і близько 10 років життя провів у концтаборах. У той час його єдиною підтримкою була дружина Варвара Маслюченко. Більшість друзів відвернулися, знайомі навіть не віталися з родиною. «Як дасть Бог вижити каторгу, то нехай мені рука всохне, як ще раз візьму перо. Тільки — Сибір, глушина! Сільця розставлю і… рибу ловитиму», — писав тоді Остап Вишня, але згодом письменницьку діяльність звісно ж не кинув.
Перебуваючи у концтаборі, у відчай не впадав, знаходив розраду в настільній грі. Онука Мар’яна Євтушенко донині зберігає шахи, виготовлені ним з хліба у колонії. Після повернення із заслання Остап Вишня отримав квартиру у Києві в Будинку письменників РоЛіт, де мешкав до 1952 року. Упродовж 1952-1956 років жив у Будинку письменників на Великій Васильківській № 6, де на його честь установлено пам’ятну дошку. Одного жовтневого дня 1955 року там зібралися вірні друзі гумориста, щоби підтримати та поспілкуватись. Дружина з дочкою плакали, а він говорив: «У мене сьогодні найщасливіший день у житті, а вони, бачите, плачуть». Саме того дня Павло Губенко отримав судове рішення про те, що кримінальна справа, яка у 1933-му ледь не забрала його життя, припинена за відсутністю складу злочину…
ОСТАННІ РОКИ
Так званий другий період творчості був непростим для «короля українського сміху»: саме так називали Вишню. Аби приховати свою справжню сатиру, він створював образ мудрого, дотепного, часом задиристого, але сумного героя-оповідача. Після закінчення Другої світової війни став членом редколегії та активним співпрацівником журналу «Перець». Здоров’я письменника було підірвано у таборах, але він стверджував, що не боїться смерті та всіляко «насміхався» над нею.
За спогадами друзів, під час перебування Остапа Вишні в ірпіньському Будинку творчості письменників у нього раптом почалася кровотеча. Не йшлося навіть про транспортування машиною до залізничної станції, куди мав прийти поїзд із причепленим санітарним вагоном. Про це потурбувався Максим Рильський, який домовився, щоб поїзд зупинився якнайближче до Будинку творчості. Друзі несли туди Павла Михайловича на ношах, а він кволо промовляв: «Нічого, Максиме Тадейовичу, це ще тільки генеральна репетиція…» Помер Остап Вишня 28 вересня 1956 року і похований на Байковому кладовищі.
ДЕЯКІ ФАКТИ
- Письменник любив порибалити, але часто просто сидів, звісивши ноги у воду, і щось записував. Якось його запитали: «Павле Михайловичу, що ви там бачите у воді»? Він відповів: «Слова у мене самі народжуються, я їх тільки встигаю записувати. Не маю я права щодня не писати, бо який тоді з мене письменник»?
- Ім’ям Остапа Вишні названі вулиці у Дніпрі, Жмеринці Вінницької області, Запоріжжі, Києві, Калуші Івано-Франківської області, Лугансьу, Миколаєві, Одесі, Полтаві, Сумах, Ужгороді, Харкові, Хмельницькому, Чернігові.
- У квартирі онучки гумориста Мар’яни Євтушенко зберігаються «Вишневі скарби»: ті самі шахи, письменницький стіл, зжовклі книги та рукописи, колекція тарілок Межигірської фаянсової фабрики, вудки, брилі. Дивно, що в жодному з музеїв досі не знайшлося місця для їхнього зберігання.
