Я мало бачив таких родин. Ця трійця таких різних людей воднораз створювала враження чогось єдиного і непорушно цільного. Винятково душевно суголосні, чутливі в усьому одне до одного, вони, видавалося, й жили передовсім одне для одного. Коли єдина донька Людмилка (істота, щедро надарована талантами малярки, музикантки, співачки та організаторки культурного життя молодих українців, захворіла небезпечною хворобою, що звучало як вирок, батько й мати майже три десятиліття боролися за її життя, — і перемогли! Коли пані Леся (до речі, донька заступника міністра УНР, що народилася на «чехах» і жодного разу за ціле життя не змогла побувати в Україні) осліпла, чоловік і донька не тільки доглядали її, як малу дитину, а й зробили все, щоб вона і далі змогла писати книжки. Був у неї і спеціальний дорогий пристрій, котрий обмежував рядки на папері – вона писала помацки, — була і літературна секретарка, яка розшифровувала написане і переводила його в комп’ютерний варіант. Я тоді видав у Києві кілька Лесиних книжок. І третій з-поміж них — всетерплячий, ніжнолюблячий пан Юрій, чоловік і батько, яких рідко буває в світі. Він справді жив для своїх найдорожчих.
Я довго не знав, що голова кредитової спілки імені Святої Марії в Торонто сивоголовий і статечний Юрій Шанта – один з активістів тамтешнього об’єднання закарпатців – був карпатським січовиком. 18-річний юнак стояв разом із Романом Шухевичем, Олегом Ольжичем, Горлісом-Горським, що прилинули з різних куточків України боротися за Карпатську Україну. А ще поряд з Юрієм стали в стрій такі ж безвусі та хоробрі юнаки самого Закарпаття. Потім пан Юрій часто оповідав мені і про отця Августина Волошина, і про перебіг трагічних подій, коли на очах усього світу в крові топилася крихітна Карпатська Україна. Він узявся написати про все те документальну книжку. Повільний, самозосереджений, неймовірно самовимогливий, вивіряв кожну подробицю, вивчав життєву історію, що поставала за кожним іменем кожного січовика. Я подеколи іронізував: мовляв, скільки тисячоліть потрібно вам, дорогий пане Юрію, для того, щоб завершити цей нетлінний труд? Він журно усміхався і казав, що йому не вистачає слів, бо ж бо він не письменник, а тільки фінансист.
Відійшла зі світу пані Леся. Батько лишився удвох із донькою. Став дедалі більше хворіти, і Людмилка завжди була при ньому. Всі ці роки його недуги вона була і його лікаркою, і доглядачкою, і розрадницею.
Я радів, коли в кожному листі від неї читав фрази на зразок: «Тато хоч і хорує, але таки дописує цю книжку…»
І ось вранішня звістка від Людмилки: «Тато помер. Не дожив два тижні до свого 103-річчя».
Найглибші співчуття золотій доньці золотого батька та всім його рідним (не знаю, хто з них ще є на цьому світі). А Вам, дорогий пане Юрію, — нев’януча пам’ять усіх, хто Вас знав і любив.
На фото: Людмила та Юрій Шанти.