Пан Дем і Я

Пандемія… Курва!

Хто така? Звідки взялася? Хто її покликав? А чи накликав? Я – ні! І мій друг Ганс також! Він ото при мені і може усе підтвердити. А спробував би заперечити! Пляшка горілки у моїй кишені. Отож! Ги-ги…

Пандемія… Себто – всенародна! І нафік її «короною» називати? Були ж чума…холера… тиф… віспа…ебола…А ото з недавніх – СНІД, де ключове словечко – «синдром»! Ух! Аж мурашки поза спиною! Мотрошно! Синдром набутого імунодефіциту…Мда, були відповідні висловлювання… Відчуваєте, що за словечка?! Та самі назви вже втаюють жах!

Ота корона… Що – вершечок? А, може, кінець? Бо таки так! Кінець там, де голова, а далі вона – корона.. І усе! Далі тільки небо! То що – таки кінець? Усім нам? Кінець, гаплик… І на небо!

А воно ж підступне! І на сонці не гине. І у воді не тоне! І у вогні не згоряє… Отак сидить собі десь на кущику, а тут ви йдете. А воно ж наче кліщ, отой енцефалітний – скок вам на піджак. Схопилось міцно, оговталось і поповзло вам до рота. Звідси висновок – біда та стосується кожного, бо ще не знати, кого і де вистежує ота «корона», аби звалитись на вашу голову.

Чума на ваші голови!…

Пандемія… Пан Дем… Ну, якийсь там Дем та ще й пан! А, може – Демко? Ні, він швидше китаєць! Отак – пан Дем і я! Я.. Себто – ми! Я і кожен з нас разом з якимось мудачним довбаним паном Демом! Або – демосом?! То вже кому як!

Хтось з демоном, а я з Гансом! Ганс – то ще штучка та! На усі випадки життя, на усі наступи і приступи усеможливих пандемій, рівно ж – як і інфарктів, інсультів, діабетів, подагр, гіпертоній і гіпотоній, пневмоній, грипів та ГРЗ, редекулітів, колітів, виразок, гриж, гемороїв та гонорей — у Ганса один рецепт. І він, рецепт, що дивовижно – діє! Принаймні, для Ганса! Головне зі самісінького ранку пропустити соточку! І бажано – перцівки! А далі протягом днини – як вийде, як вдасться і хто наллє!

Сьогодні до обіду Ганс був зразковим сім’янином. За командою вірної дружини Світлани Яківни тягав з базару усе, що знадобиться, аби перебути столітню війну. Траплялися у Європі такі війни в епоху Середньовіччя – тривали рівно сто років! Може, ще десь на планеті щось подібне спостерігалось. Може, приміром, десь у басейні ріки Амазонки два непримиренних поміж собою племені ворогували і тисячу літ. Як знати? Може, вони там ще з неоліту до наших днів такі затяті, наче наші лемки чи галичани. Або он в Африці зулуси з народністю бхутто ніяк не можуть розминутись у Танзанії і усе, що їм залишається -нещадно нищити одне одного щонайменше триста років поспіль. Може, ще десь і довше, і жахливіше. Тільки нам це не відомо. Історія про таке вмовчує. Ми ж тільки знаємо, що москалі нас, українців, мучать триста років, поляки – ще довше. А самі ми самих себе – щонайменше півтори тисячі років. Акурат відтоді, як з необачки Кий з братами та сестрою Либідь взяли у пай земельки на семи горбах у відомому місці над Дніпром.

Але це історія! А тут пандемія! І ніхто не відає, наскільки вона завітала до нас у гості і як надовго затримається непрошеною і небажаною. А окрім пандемії є ще Світлана Яківна! А вона любить робити запаси з продуктів, як дикий чеченець десь у своїх Кавказьких горах запасається набоями, аби належно зустріти москаля. Мішок цибулі! Дарма, що весна, що небавом цибуля почне проростати і аж ніяк не має значення, що Ганс цибулю не вживає взагалі. Взагалі і принципово! Але ж пандемія! І Світлана Яківна завжди права, незалежно від наявності чи повної відсутності вірусу. Особливо має рацію Світлана Яківна, коли читає лекцію Гансикові про згубний вплив алкоголю на організм людини. Ну, людини не конкретної, навіть не Гансика, а загалом. Скажемо так : йдеться про якусь там людину, до котрої Ганс не має жодної дотичності. Після чергової лекції Світлана Яківна згортає газету «Порадниця», дивиться на Ганса, отого супутника життя у відтинку сорока п’яти років, а він на неї. Погляд його помутнілий і видно, як на кінчику сизо-фіолетового носа грає промінчик сонячного зайчика, що невідь як продерся крізь щільні віконні занавіски. До слова, їх Світлана Яківна вішала самотужки, бо Гансик не знає, з якого боку брати до рук молотка.

Отож, лекція завершена, газета згорнута. У правому оці чоловіка враз щось зблиснуло. Він підморгнув і навіть посміхнувся. «Певно, про свою чергову курву згадав!» — вирішила Світлана Яківна, і з усієї сили навідмашку луснула притихло-смиренного Гансика по лисому тімені. На додачу жіночка зло випалює : «Дебіл!» та поспішає у сусідню кімнату подивляти 178-у серію чудового мексиканського серіалу про кохання. О, яке там кохання! Які пристрасті вирують! Дон Педро любить Сільвію, прямо не уявляє без неї свого подальшого існування! А вона надає перевагу дону Ортего! А дон Ортего натомість упадає за донною Маріанною… Ото життя! Ото… А що має вона? Чує шарудіння в коридорчику. Знову кудись волочиться! Те, що приповзе п’яним – нехай! Аби тільки щось у кишені приніс. Вона то почистить відразу! Чи то їй уперше… Світлана Яківна байдуже відмахується, бо хіба їй зараз до того? Не до Гансика! Он щось шепоче на вухо донні Сільвії дон Педро… Ой, ледь не прогавила…

Сьогодні не до лекцій і, можливо, навіть доведеться пропустити 194-у серію, бо пандемія. Сьогодні конче треба запастись продуктами харчування! Ото добре, що Ганс якраз пенсію отримав і ще на додаток мав при собі тисячку гривень – дві «сковородинки». П’ятсот і п’ятсот! Де тільки, скотиняка, взяв? Продукти, отож – зрозуміла річ! А ще – туалетний папір. Про папір нагадала донька з Києва. А вона мудра, як і її мама, себто – Світлана Яківна! Бо хіба на працю до столиці можуть втрапити якісь там недоумки? Дурники сидять по своїх снятинах, ізмаїлах, бродах з буськом разом узятих. У Києві тільки ті, що мудрі!

Отже, мішок цибулі, два мішки картоплі, п’ять пакетів по три кілограми кожен макаронів, п’ять кілограмів рису, десять – гречки, десять – крупи перлової і стільки ж –пшонки… Туалетний папір! Скільки? П’ятдесят рулонів… Плакала пенсія і дві «сковородинки», невідь у який спосіб роздобутих Гансом напередодні і вчасно виявлених Світланою Яківною у потаємній внутрішній кишені куртки, поки той гад перебував у п’яному угарі. З’ясовувати, де взяв аж тисячу гривень — не було ні часу, ані особливого бажання. Головне, що виявлено і розкрито. Раніше така щедрість і не уявлялась. Щонайбільше п’ятдесята втрапляла до рук. А тут – наче подарунок від народного депутата Володимира Олександровича у старі добрі часи. Був такий депутат –Тридоля! І гарний який! Прямо – красень! Світлана Яківна як побачила його, аж руками сплеснула : «Ой, Володимире Олександровичу! Ви такий гарний, наче живий!» — Та живий ще!- відрубав Тридоля і погірдно відвернувся.

«Дурепа ж яка!» — подумав тоді Ганс. Але далі думки не наважився, бо небезпечно. Світлана Яківна не тільки усе бачить і усе чує, але й має здатність на віддалі до десяти кілометрів читати думки інших людей. Головне, щоб не бути «прочитаним» — миттєво стати спиною до рідної дружиноньки. Що тоді Ганс і зробив, принагідно поцупивши зі столу пляшку віскарика.

— Я пшонки не люблю! Ти ж знаєш… Ще в армії нею переївся! – робить спробу обуритися Ганс.

— Полюбиш…

— А туалетного паперу нафіга стільки?

— Так доця порадила!

Ну, коли радить доня…А вона ж у Києві! Вона ж там – на Печерських пагорбах! Їй видніше…

І лягло усе, притарабанене Гансиком, у коридорі на долівці. Лягло у логічній послідовності : цукор, чай, кава, цибуля, крупи, картопля, олія і туалетний папір. Початок і кінець! Так би мовити — усе згідно природного процесу життєдіяльності кожного.

Ганс, позносивши усі ті тягарі до хати, нагадував стовбур старої верби, подертої часом, вітрами та хуліганистими пацанами, що лазять по старенькій у пошуках пташиних гнізд.

— На, маєш! – сердито зрік Ганс.

Але збоку виглядало так, що сказане ним призначалось скоріш для «особистого вжитку», бо слова тихо скочувались під фіолетової барви ніс Гансика. І поширюватись далі не мали жодного бажання. Тільки ж Світлана Яківна не лишень усе бачить, але й чує!

-То що – для мене одної? Або ти не їси?

«Краще би я не їв!» — цю думку Ганс не озвучив, а тільки спродукував у мислі. Бо дружинонька у нього така! Візьме і зматеріалізує його наміри. Ну, він, звісно, питущий, але і закусує подекуди. Тому, Гансе – не дражни звіра!

Вийшов на вулицю – вибрався нарешті з тієї хати, про яку ще Леся Українка писала, що дух у ній важкий. І наче сонячний промінчик — осяяла чоловіком думка : «Де б його потягнути сотку?!» Розмріявся Ганс так, що від того стану прокинувся його організм. І відчув він, як у його черевній порожнині загуляли-забурлили соки, неначе стовбури у білостінних беріз березневої пори. У Ганса завше так : тільки думка про оковиту, як тут же грають у ньому шлункові різні там штучки, не даючи спокою … Був кінець березня. Незабаром – квітень! А далі – травень і день народження у Ганса. І згадалось йому, що у травні у природі починають бродити соки травневі.

«Як до теми!» — подумав Ганс.

І через мить знов подумав :

«Де б його перехилити чарчину?»

Грошей катма. Ну, цим нікого не здивуєш. Світлана Яківна ще з вчорашнього вечора ретельно та зі знанням справи почистила кишені його піджака. Знайшла п’ятку! Але що то за гроші? У забігайлівці, та що за рогом вулиці Героїв УПА, на підпільному розливі з-під ляди сто грамів горілки тягне на десятку. Правда, від того трунку Ганса крутить, наче він не чоловік, а дзиґа. Але ж зате душа співає!

Десятки немає! У наявності п’ятка, не виявлена, а тому не сконфіскована дружиною. Вона, затиснута, відлежувалась у правій боковій кишені піджака, подарованого Маргелем, ще від позавчора. Там у кишені надірвана підкладка, от туди п’ять гривень гулькнули і надійно законспірувались. Та п’ятка слугувала німим докором спроби зрадити Світлані Яківній. Адже це він зустрів оту дівоху Галку! Це він запросив її до театру. Гарно так усе розпочиналось! Духовно так…Театр же! З культурницьких намірів розпочиналось. Квитки Гансові не коштували рівно нічого, бо у театрі у нього друг Зеник. Той завжди виручить контромарочками. А Галка – гарна! З довгим волоссям по пояс, з розкішними формами тіла. Кидаючи потайки на дівку погляди, Ганс уже уявляв, як ото після театру, після їжі, так би мовити духовної, він запросить Галину до себе у офіс, де числиться завідуючим господарством. Галці, щоправда, Ганс відрекомендувався «заступником голови» фірми львівської, і «радником голови» вищого – київського офісу. Але це, так би мовити, не суттєві деталі. Їх можна було б і оминути. Головне, що на праці у Гансика «припрятана» пляшка горілки і такий-сякий закусон! Ганс був певен, як після театру спрагла і голодна Галина спершу накинеться на те, що на столі, а затим- на те, що в кріслі. Себто на нього – Ганса! А тут він вже зуміє себе показати! І не така у нього штучка траплялась! Хоча, по правді кажучи – траплялось різне…

Антракт! Вийшли з Галиною у загальну залу. У вестибюлі люди шмигають туди-сюди. Галина також озирається. О, буфет! Вона, схоже, його і вишукувала поглядом.

— Може, по п’ятдесят коньячку?! Холодно щось! – пропонує Галя.

Хе! Пропонує вона, але ж платити йому – Гансикові! Мужчина ж … Ганс відразу оцінив увесь трагізм ситуації. У його кишені… П’ять гривень, не виявлених, а тому щасливо не реквізованих Світланою Яківною! Треба швиденько щось придумати. Ганс розуміє, до чого хилиться. Катастрофа! Ганьба і черговий амурний «прокольчик»…

-Я не п’ю! – з трагічним притиском заявляє Ганс.

Галина явно ламає увесь так ретельно складений і продуманий ним, Гансом, сценарій!

Дівчина невдоволено закопилила губку і промовила з ледь прихованим презирством :

-Гаразд, я візьму…

І бере по сотці! Коньяку! Ще на віддалі Ганс відразу визначив – грузинський! Вірменський іншого запаху. А українські коньяки попросту смердять або мають той самий запах, що й труйка для щурів.

Два по сто грузинського! На столику… Зварювати можна! Яке щастя! І забродили у Гансику відомі вже соки, помножені плотською хіттю. То вже не Ганс зовсім! А такий собі ядерний реактор, готовий вибухнути будь-якої миті.

— Ой, чимось би здалось загризти! – це знов зі своїми забаганками Галина. – Шоколадку чи що?

Ох, і пожадлива дівка!

Загалом Галина не така вже й вибаглива. Шоколадка – не норкова шубка… Але ж п’ять гривень…у кишені

-Я не їм! – майже переходить на рефрен дещо спантеличений Ганс.

Знаєте, коли у кишені останні п’ять гривень – важко грати роль джентльмена, казанови, каліостро та дон жуана в одній особі. Бо ти не перший, не другий і не третій… Ти – дон ган.. А коли переставити місцями цих два слова? Отож…

Вихиливши нервовим одним махом усе, що було у стограмівці, Галя поспішила до виходу з театру. Лже джентельиен, не казанова, не каліостро і не дон жуан в одній особі — ган дон, ой – дон ган, поспішив було за дівчиною.

— Не провожать! – випалила Галина, навіть не обертаючись. Відчувала Гансика спиною.

Оте – «не провожать!» пролунало під склепіннями театру не згірш як до дресированої собаки – «сидіть!»

До офісу Ганс плентався навіть втішеним. Ха! Сотка справжнього грузинського коньяку на халяву! Ну, власне усе життя Ганса – суцільна халява! Але тут особливе – напій такої якості та ще й з жіночих рук. Дарма, що його вкотре послали! То нічого! То вже звикле… А той коньяк – то вам не «акційна» горілка у крамничці «Чарка до свята» за 57 гривень, коли акцизна пляшка горілки коштує щонайменше 93 гривні! А ще у нього в кабінеті пляшечка прихована! Так що, вважай, самбутуй на сьогодні не завершено. І знову, і вкотре буде надмірно втішена Світлана Яківна, коли таке «щастячко» придибає нарешті до хати… І кого ото він переконував, що «не п’є» і «не їсть»? Та пішла вона … І Ганс байдуже відмахує рукою…

Але ж кохання прагнеться! А тут дві дівки, стоять край тротуару і вдають, що дуже їм цікаво бавитися у смартфони. Ганс до них.

—Перепрошую, дівчата!

Ті відразу усе оцінюють – пом’ятий капелюх і не менш пом’ята фізіономія. Ні, не клієнт! Злий зирк очей :

-Діду, що ви хочете?!

То до нього звернення? До Гансика? А й справді -подивись на себе! Борода сива, голова лиса, ніс – запечений у грилі буряк. Зате душа… О, душа вічно молодіє! Тільки хто ту душу бачить? Хто прагне бачити? І добре, якщо не гріє тебе людське ставлення, то бодай сотка справжнього грузинського коньяку! Чи ми вже тільки справжні на рівні алкогольного напитку?

П’яний і нагодований дибає домів. А там – своє і звичне:

— Скатіна! – переходить на рідну російську Світлана Яківна. У нервах вона завше така! – Зарплату не получаєш, а каждий день пьяний? Как ето?

І по пиці! І звична уже за стільки років співіснування ревізія по кишенях.

— Света, тільки не по яйцях! – також звична Гансикова фраза.

Спрацьовує не завжди…

Складена вдесятеро п’ятірка – увесь денний «улов». Чикаго змилостивився – дав! Ганс зривається з обіймів м’якого фотелю, силкується щось Світлані доказати.

— Сідеть!

Ага, дежав’ю …

А сьогодні прийшла, вломилась у наше життя, наш побут і у наші серця ота, як його – пандемія! Добре, що шеф змилосердився – щедро налив! І стоять вони удвох на перехресті гомінких вулиць. І помітно, дуже помітно, як місто, вражене пандемічною панікою, силкується вижити як знає! Он чоловік з мішком! А он дядько з двома об’ємними сумками. Он жіночка з пов’язкою на обличчі! А он лисий мужчина, а пов’язка у нього «з’їхала» вгору на лисе тім’ячко. Отак дехто носить сонцезахисні окуляри. Надворі похмуро або вже ніч, а окуляри – на голові. І щоб то мало означати? А пов’язка на тімені – це що? Може, чоловік тим місцем дихає? Усе можливо! Знаєте, в умовах пандемічного страху і не до такого додумуються! Он мужчина, обвішаний рулонами туалетного паперу, наче революційний матрос кулеметними стрічками у буремнім Петрограді в «революційні» жовтнево-листопадові дні 1917-го! Он дівка! Дивись, Гансику, яка фігурка! А личко? Хто зна – тільки фігурка! Усе решта – маска. А,може, обличчя у неї таке, що здатна дівуля зіграти роль Баби Яги без гриму? Ну, якщо не Баби Яги, то її доньки Оленки-зміючки напевне! Зірвати маску! Хай живе справжня краса! А маску он тій швабрі, що застигла на автобусній зупинці! Їй що з маскою, що без! Відразу видно, що не Попелюшка!

А й справді – яке у пандемії «Корона» обличчя? Так би мовити – її візитівка! Відомо ж, як зображали ту ж чуму чи холеру! Була то жінка у чорнім балдихоні! Жінка – смерть із прихованим ликом. А теперішня яка з себе? У короні?! Королева смерті! А, може, то образ курвочки із стриптиз-бару? З «Білого кролика»… Зі стометрівки! З об’їзної дороги…

— Тобі добре, Гансику! – промовляю зі слабо прихованою іронією. – Ти забезпечений продуктами і навіть туалетним папером.

Ганс зиркає, сиплячи у темінь іскорками, які сильно віддають дешевим алкоголем.

— Сміху мало…

— Ти про що?

— А коли це всерйоз і надовго?

— Так, бо кажуть, що нас забагато на цій планеті! Кажуть, буцімто заплановано виморення людства на сімдесят відсотків!

— Хе! – кривиться Ганс. – Хто таке запланував? А ми з тобою?

-Що ми?

— Ми у які проценти входимо? У тридцятку чи сімдесятку?

— Поживемо – побачимо!

— Якщо у сімдесятку – то вже і не поживемо, і не побачимо.

— Який дотепник! – щиро вирвалось у мене. – А так відразу і не скажеш….

З-за рогу вилиці виповзає автомобіль, споряджений гучномовцем. Чутно, як увімкнено мережу. Спершу там щось загарчало, прохрипіло, а вже потім полилося. Новоявлений пророк, а у минулому – артист розважального жанру Міша Риба ладував своє : «Люди, покайтеся! Ми не дбали про своє здоров’я ! Ось маєте результат! Ми не вміли цінувати природу. Вона нині мститься! Ми перестали спілкуватися в родинах. Тепер насильно замкнені у своїх помешканнях! Не поважали людей похилого віку! А, дивіться, які вони беззахисні та вразливі! Нарешті побачили, що значать для нас медики! Низький їм уклін! І без шкільних вчителів не обійтися! Наші діти відсиджуються по домівках! Їм нудно і не цікаво. Вони банують за школою, за справжніми знаннями, які дають наші вчителі! Купити все неможливо! Нарешті дійшло і до тих, хто вважав, що за гроші усе дістається! Ні! – кажу вам. Є речі, які не продаються! І цей світ не тільки для розваг, але й серйозного обдумування та визначання себе і свого місця у нім! Любимо тільки себе, от і отримуйте маски! Відтепер усі рівні – і вродливі, і не вродливі! Люди вважають себе господарями землі! Яка нісенітниця! Вірус нагадує нам, що треба бути смиренними та стриманими у самооцінці… Покайтеся, аби не було вам гірше!»

Авто зникла за поворотом, звернувши на сусідню вулицю.

— От дива! – зривається у Ганса. – А був чоловік як чоловік. Пили разом і до молодиць залицялися… Дива…

— Нічого надзвичайного! – заперечую. –Чоловік переосмислив своє існування і вирішив жити саме так. У всякому випадку, це краще, аніж скніти банальним пияком.

Ганс скоса подивився на мене, проте змовчав.

— А загалом він має рацію – цей Міша Риба! Скільки людей стали заручниками обставин. І вже скоробагатьки, що нажились, розкрадаючи державу, мусять сидіти з усіма у «цій Україні», бо відомі острови у Індійському океані, де тепло та так затишно, не приймають. Ніхто не приймає! Нудяться панянки у своїх віллах, придбаних на краденому. Але то таке…

— Я йду!- каже Ганс.

Я не заперечую. Я також іду! Пандемія! Це ж навіть цікаво! А що нове і незвичне – то точно. Наче живемо в іншому світі, наче хтось підмінив нам небо, землю, повітря. І хмари уже не ті, що були. І дерева. І люди…

Пандемія у місті – то коли хочеться випити і прагнеться розваг. І чума на ваші голови! Не ваші?! Себто, на чиїсь голови, тільки не на свою власну. Нехай падає на інших. Ми постоїмо збоку! А коли – ні? Коли вцілить у тебе? І тінь корони впаде на тебе. А ти начебто такий кремезний та потрібний суспільству! Людству! Людству? Вважай його немає! Літературі? Книги без людей – що за нісенітниця?! Історії? Вона обірвалась! Культурі? Вона згинула! Цивілізації? Спорожнілі простори аж до Китайського моря! Хочеш, бери собі земельки, скільки забажаєш!. Наприклад, усю Каліфорнію. Не сплутай лишень з Аляскою. Там холодно!

Ух ти! Аж дух захоплює! Бо ти, виявляється, усе таки втрапив у таку спасенно-бажану тридцятку! Сліпе везіння, лотерея, рулетка… А чи хтось подбав про тебе?

Як знати!

Пандемія, панове!

Бардак

Хаос

Суєта

А місцями зчиняється така паніка, що ангелу не так просто відшукати вас у зворохобленому натовпі, аби вирвати звідтіля, від приречених і пропащих та перемістити туди, де відсутній крематорій…

— Чи зустрінемось завтра?

Хто це обізвався з пітьми, подав голос з пустелі?

Вулиця враз спорожніла та оніміла. Кожен забарикадований у своїй комірці. У кожного зброя – кулемети, де замість набоїв – горох, кожен відгороджений від усіх мінними полями, де замість справжніх мін – скручені рулони туалетного паперу.

— Щасливий ти, Гансе!

— У чому?

— Он зачинитесь зараз зі Світланою Яківною і триматимете удвох оборону стільки, на скільки вистачить вам засобів для тієї самої оборони.

— А ти?

— А що я! Я легка піхота! Мені краще так, аби не муляло…

— А що буде потім?

— Потому!? А нічого… Пустка! Пан Дем вирішить, куди нас записати…

Чвалаю пустинною вулицею.

Чума на наші голови!

Глядь – попереду жіноча постать! Хто така? Вітер роздмухує поли її широкого балди хону. Може, то пані Пандемія, похресниця Пана Дема? Ото б зазирнути їй в очі! Яке в неї обличчя? У новітньої чуми…

Та наздогнати жінку ніяк не вдається.

 

Ігор ГУРГУЛА