Унікальність цих авторів у тому, що кожен з них своєю творчістю дає неповторний відтінок до колориту нашої доби. Їхні ліричні герої — незалежні, сильні, яскраві і водночас — глибоко емоційні, ніби тонко сплетений палантин, оприявнюють світові себе через свій біль, свою радість, свою віру. Поезія сучасного світу немає соціальної обмеженості, позбавлена стереотипів, відкрита асоціативно до крізьчасового діалогу з читачем. Ці поети — як восьмий колір веселки — своїми рядками створюють неповторний дух нашої доби, забарвлюючи її не в якісь конкретні емоційні палітри, а даючи читачеві право вибору — вирішити,яким буде колорит доби прийдешньої… І цей колорит — по-справжньому український і тому самобутній.
Надія Гармазій (Частакова)
Народилась 1987 року в м. Світловодськ, що на Кіровоградщині. Поетка у літературознавстві й літературознавця в поезії. За фахом і покликанням – учитель, за змістом і формою – вічний учень. Працює у жанрі поезії, прози, критики. Відома читачеві як авторка збірок «Готика» (2006), «Приручення лиса» (2008), «Попелище для феніксів» (2017), а також монографії «Іван Дзюба: Дух і творчість» (2016). Твори друкувалися в альманахах, на сторінках «Вежі», «Літературної України», «Української літературної газети», «Дзвону» та ін. Лауреатка премії імені Є. Маланюка у номінації «Поезія». Член НСПУ. Кандидатка філологічних наук. Займається викладацькою діяльністю і керує секцією літературної творчості МАН. Живе й працює в м. Кропивницький.
***
І настане той день, коли ви зустрінетесь знову.
Біля Ратуші буде, як завше, туристів багато.
Вона буде здивовано просто у натовп всміхатись.
Він шукатиме в натовпі очі – як першооснову.
Ще дорогою він уявлятиме, як він її приголубить.
А вона запитає: як давно і як довго мене ти чекаєш?
Дощ-самітник бруківкою профілі їхні чеканить
Він вагається, як цілувати: у щоку чи в губи?
І він ніжно торкнеться передпліччям її плеча.
І листочок кленовий розправить, неначе крила.
Вона скаже: «Пригадуєш, я ж тобі говорила,
Щоб ти мене не зустрічав…»
***
23:19
Коли звук на смартфоні схоче сказати, що сьогодні її день народження,
ти будеш десь під землею гріти в кишені затерті жетони. І сходження
ескалатором вгору-вниз-вгору – нагадає груди, коли вона дихала…
І жінка, що прошепоче тору, матиме її здивовані очі… Віхола
у підземеллі, мов центрифуга, схопить і скрутить спогади твої комом
і, як ущухне ранкова напруга, жбурне у скло потягу на Контрактовій.
Ти озирнешся на ті роки, коли так само ти ніс додому
цукерки, печиво, пиріжки…, які сьогодні роздав знайомим…
***
Дівчинка зі скрипкою в руці
Осіннім лісом вибіжить до тебе.
Совині очі змочить в молоці
Туманних стебел.
Дівчинка із поглядом джмеля
Сосни розцілує пелехаті.
Ставши, як для матері маля,
Для тебе святом.
Дівчинка в холодних ручаях
Павісьма купатиме ожини
Й ніжно покладе твоє ім’я
Вітру на коліна.
Дівчинка, що пальцями дощі
Смикає із висі вранці-рано,
Мовчки тане на твоїм плечі
Нічним сопрано.
Дівчинка зі скрипкою в руці
Проводжає журавлине танго
Це вбира в намиста ялівці
Твій босий янгол.
Олександр Бобошко
Народився у Харкові 1971 р. Автор десяти поетичних збірок, що вийшли друком протягом 2005 – 2018 років.
Друкувався в «Українській літературній газеті», низці інших часописів та колективних збірок. Володар Гран Прі міжнародного літературного фестивалю «Просто так» (2007 р.) Низку творів перекладено польською мовою та опубліковано у двомовній збірці «Вулиця надії».
* * *
…Так, може, спинимось отут, зробивши паузу?
Під ноги яблунь із-за Спасової пазухи
червоні й жовті осипаються плоди.
А ти казала, що до осені не близько ще;
про те ж – і дощик на Іллю: ледь-ледь побризкавши,
немовби,
і не натякав
на холоди.
Примхливе літо цьогоріч. Аж надто квапиться.
Ані засмагнути не дасть, ні накупатися,
а вже і яблука – в некошений спориш.
Від плину часу – не скажу, що дуже боязко:
не я, так… знайдеться виконувач обов’язків.
Бо так заведено
вже протягом
сторіч.
Чи ще спроможні ми здаватися азартними?
Нам так набрид щоденний біг по колах замкнених –
для тіл надмірне навантаження й для душ.
Так, може, спинимось отут? Де сяйво місячне
освітить наші почуття, складні та змішані,
де поряд з яблуками
зорі
упадуть.
* * *
«Злякався, малий?
Заспокойся: не Смерть я… Спокута.
(Ми сестри.
Нехай і не рідні, але й не чужі).
Чи скоро Вона? Та не квапиться:
надто спекотно, й
Хтось-Дуже-Вагомий
бажає, щоб ти ще пожив.
Насилу дісталась:
таксисти (взяли б їх родимці!)
три шкури деруть.
Не зважають на вік та чини…
Я без панотця.
Розкажи лиш мені, наодинці,
чому так багато не гідного
ти учинив.
Чому не підставив плеча,
не озвавсь,
не навідавсь
(не смій говорити: «Не знав!» –
ти, авжеж, не невіглас)
і замість промов на підтримку –
цинічно мовчав?
Мовчиш і тепер. Очевидно, сказати нема чого.
І вектор думок – лиш туди, де медами намащено,
і замість розкаяння –
пустка в байдужих очах».
* * *
…За Фаренгейтом
вже під чотириста п’ятдесят.
Рею! Ще зовсім трохи – і…
все спалахне,
й не врятувати нас від невігластва (свят-свят-свят!),
хоч би і Світязь на полум’я вилити. Чи Лох-Нес.
Власне, чого нам? На ринках – ратиці й п’ятаки.
Гніву пречистого, певно, подасть Господь.
Жити під гаслом, авжеж.
Тільки знати б ще, під яким.
…Тим, хто гаситиме,
все ж, не завадить
якийсь дрес-код.
Все спалахне. Лишиться агресія соцмереж.
Кожен із блогерів – сам собі цар і бог.
Брейк!
По кутках!
Хто кому завинив – не розбереш.
Хай же подальшому кровопусканню
завадить гонг.
Галина Стасюк
Уродженка селища Отинія на Коломийщині.
Зараз живе й працює в Івано-Франківську.
Філолог.
***
І аметистово-зелений келих
піднісся пахко над підносом трав.
І срібно-синій чи то сміх, чи шерех
у келих той з небесних уст упав.
І білі вишні вальсували біло
під синій шерех чи то срібний сміх.
Й зелене пірʼя суконь їх летіло ‒
і світ впадав у білий-білий гріх.
Було так зелено і так квітково,
аж небу зеленіло ув очах ‒
і срібний сміх зривався з уст раптово
і шерехтів, заплутавшись в бузках.
***
Чи ти спитала, як його на ймення,
якого роду і з яких країв,
коли під теплим знаком рівнодення
тебе він сонцем, Єво, напоїв?
Вділив, бо мав багато, ‒ з щедроти.
Тобі та багатьом, хто спраглий був.
Усі набрали в амфори. А ти…
з долонь пила, що Йосиф простягнув?!
Пахка лілея рук і сонця смак ‒
то, Єво, твій капкан. Усе. Амінь.
І ти за ним пішла. У косах ‒ мак,
сама ‒ як грішна, непокірна тінь.
Чи розум, Єво, твій ясний отемнів?!
Навіщо тінь тому, хто любить день?
Чи стан гнучкий, слова палкі та щемні,
гаряча ніжність рук твоїх й пісень ‒
тому, хто прагне лиш душі спасіння?
Змудрій вже, Єво: це ‒ життя, то ‒ мрія.
І скільки б не було твого тужіння,
та Йосиф завжди вибере ‒ Марію.
***
І сонце сіло. Розверзлася ніч,
чорнилом чорним очорнивши небо.
І сукня біла зісковзнула з пліч –
на ніч дев’яту білої не треба.
Сьогодні траур: темрява і мед.
І двоє нас на поминках по щасті.
Останню ніжність згорнуто, як плед.
Останній поцілунок – на зап’ясті.
Хвилина кожна – золото і сіль.
І з кожною все ближче до світання…
Чому так їдко роз’їдає біль
те, що було лиш півкоханням?
***
Долонями вперед, немов сліпа,
я тихо йшла – віками і сонцями.
І білих весен чорні плями –
на світлій сукні з темного сукна.
Під теплим небом, де живуть дощі,
дійшлось мені до мого краю,
і тут збагнула: все, що маю, –
тавро твоє на восковім плечі.
На цій межі я склала свій оброк.
Не кликала нікого, не молилась.
На мить, аби вдихнути, зупинилась ‒
й ступила свій останній крок.
Памʼяті Мирослава Скорика
Коли відходить в засвіти маестро,
то мовкне світ на ту печальну мить,
бо всім його мелодіям болить…
Лиш перша скрипка соло плаче сестрам.
Коли іде у засвіти маестро,
в небесній брамі зволікає мить,
бо музика уся його летить
за ним ‒ зі струн усіх земних оркестрів.
Коли ввійде у засвіти маестро,
у вічності зчудується на мить:
в саду Господь заслуханий сидить
і “ля-мінор” лунає із орхестри.
Надія Гаврилюк.
Старший науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Кандидат філологічних наук. Авторка восьми збірок поезій: «Щемить душа моя, щемить»; «Долання меж»; «Танго хуртовини»; «Еверест любові»; «Esperanto» (Lublin: Wydawnictwo «Episteme», 2017; переклад польською Тадея Карабовича); «Дольки днів»; «У крапельці роси»; «Рентген у позачассі».
Фламенко
Дихає літо цвітінням духмяних акацій,
Подих його неповторним коханням п’янить
Після навали непевності і пертурбацій.
Здрастуй, блаженства і спокою сонячна мить!
Як же стужилося серце моє за тобою…
В жодні слова не вмістити це серце сповна,
Прагну тебе так, як берег жадає прибою,
Мій океане! Любов лиш безумець спиня!
Мій осіянний! Ти знаєш – не примха моменту
Прагнення це: неподільності і глибини,
Серцем єдиним танцюємо вічне фламенко…
Свіжістю ніжних акацій цю мить огорни.
***
Болиш мені, Вітчизно полишена…
І біль оцей не втамувать бальзамами.
Що ж, громадян іще зовуть колишніми,
Дітей – ніколи… Хоч здаються зайвими.
Життя давним-давно уже заставлене,
Зоставлене, знеславлене – до вибору.
Не варт чекати на прихильне ставлення…
Та душу власну все ж для тебе виборю.
І як ти в лихоліттях отих вижила
Надмірно терпелива, надто зичлива?
Бриниш в мені, Вітчизно принижена…
Хіба ж ти долю іншим теж позичила?