В українському прокаті пройшов фільм «Чорний Ворон»
Можемо себе привітати — нарешті у нас є художній фільм про Холодний яр! Шлях до нього був довгий і складний: цю тему ретельно досліджував Роман Коваль, випустивши цілу низку книжок, 2011 року вийшов і став бестселлером роман Василя Шкляра «Чорний Ворон. Залишенець» про спротив повстанців Холодного яру більшовицькій окупації
Автор роману запропонував Єжи Гофману, котрий щойно завершив чотирисерійну картину «Україна. Становлення нації», екранізувати його роман, але той відхилив пропозицію. Реалізувати постановку популярного роману взявся телеканал «1+1», який на той час ще не був заполітизовано-закварталізований. Та початок роботи не задовольнив виробника, і було відсторонено режисера й учасників знімальної групи. Навесні 2018-го стало відомо, що ставитиме Тарас Ткаченко, який утвердив свій статус професіонала «Гніздом горлиці». Нарешті 5 грудня 2019-го «Чорний Ворон» Тараса Ткаченка і Василя Шкляра вийшов в український прокат. У щедрому на українські фільми 2019 році, стрічка стала потужною кодою, додала впевненості, що українське кіно оздоровилось, вийшло з куцих штанців короткого метра і має що запропонувати вимогливому глядачеві.
Це той випадок, коли фільм історичного жанру — актуальний, він резонує з подіями і настроями сучасного суспільства. Принаймні, домінуючої частини суспільства — хочеться в це вірити. Настроями тривоги за свою країну в умовах окупації і вірою в незламність тих, хто чинить спротив, хто відстоює нашу землю останні п’ять років.
Чим більшою є часова відстань від подій Визвольних змагань, в тому числі від подій Холодного яру, де збройний спротив більшовикам тривав до 1923 року, тим складніше відтворити ту епоху на екрані. Автентичні паровози і вагони тих часів, відповідні одяг і реквізити — хатнє начиння, зброя і багато чого, чим заповнюється екран, — все це змітає вітер часу. На щастя, впродовж останнього десятиріччя з’явились реконструктори, які відтворюють і повертають сучасникам те, що було глибоко заховане від самих українців, — військові форми та обладунки часів УНР. Тут же йдеться про озброєних селян центральної України і потрібні переконливі деталі, наприклад, чорне знамено із написом «Воля або смерть.
У фільмі позитивної оцінки заслуговує історичне тло, і треба зазначити, що Тарас Ткаченко, який досі був, так би мовити, психологом-побутописцем, показав себе майстром історичного жанру. А це складний жанр, що потребує вміння переконати у вірогідності подій, середовища, вміння організувати масові сцени, бої. Пригадується приємна несподіванка 2012 року — фільм «Хайтарма» Ахтема Сеїтаблаєва, в якому картина депортації кримських татар викликала цілковиту довіру. І там, і тут — сувора правда, їй співпереживаєш. Що цінне: обидва режисери зуміли досягти важливого і цінного ефекту присутності.
Майстерність режисера проявляється не тільки у відповідному до драматургії ритмі оповіді, а й в умінні підібрати акторський ансамбль — в «Чорному Вороні» актори перевтілились і в холодноярівців, і в чекістів-червоноармійців такою мірою, що сприймаються як реальні люди того часу. А таке повнокровне проживання в образах є важливим для розуміння нашої забороненої історії. Через їхні обличчя, природну поведінку глядач пізнає не нафантазовану автором, а реальну історію — її світло і тіні. У цьому випадку йдеться не про конкретні історичні постаті, а про узагальнюючі образи повстанців, готових захищати свою землю. Виразний у фільмі образ головного героя на псевдо Чорний Ворон. Тарас Цимбалюк зіграв фізично сильного чоловіка, відважного воїна, за плечами якого Перша світова, котрий хоче спокійно жити з коханою дружиною, чекаючи на первістка. Та мирного життя не гарантує навіть віддалена від населених пунктів хата його батька-лісника — загибель у застінках ЧК ні в чому невинного батька пробуджує в Іванові месника, і як цілісна натура він не шукатиме компромісів з окупантами, а, прийнявши рішення, йтиме у своїй боротьбі до кінця. Він і є тим залишенцем, що не покинув Україну, не відірвався від рідної землі навіть після завершення масової боротьби.
Є ще один повстанець, досвідчений і непохитний, той, що карає брата-зрадника, — актор Павло Москаль змалював свого Вовкулаку точними барвами. Несподіваною і колоритною постаттю стрічки став ординарець Чорного Ворона, ним врятований від вірної смерті китаєць-червоноармієць Ходя (Азізбек Абдурашидов), який навіть у найскрутніший час не залишає свого рятівника, цей персонаж вносить у розповідь цінні моменти гумору. І навпаки, сподіваною була зустріч з Віктором Ждановим, адже режисери сьогодні не обходять його увагою, за останній рік ми зустрілися з ним у багатьох українських фільмах. Тут його роль хоч і не головна, але пам’ятна, бо цей персонаж, декларуючи «моя хата скраю», у вирішальний момент не підведе повстанців — проведе їх підвалами цукрового заводу, де більшовики влаштували святкування річниці жовтневої революції. І це вирішило успіх справи: у кривавій сутичці майже всі повстанці загинули, але їхня зухвала хоробрість поламала плани чекістів, які чекали від них на спів «Інтернаціоналу», а «гнані і голодні» почали стріляти у своїх ворогів.
У протилежному таборі також незаштамповані образи: червоний командир у виконанні Андрія Мостренка вийшов достовірним у своїй готовності знищувати місцеве населення, водночас не втрачаючи нагоди поживитись його майном, а, маючи вроджену слабкість до спиртного та жіночої статі, не перетворитися на ходячу схему втіленого зла. Неоднозначним показав голову губернського ЧК і Олексій Тритенко. Персонаж — хитрий, підступний і впевнений, він звик підкоряти собі все — людей, обставини. А його, за зовнішньої ніби інтелігентності й стриманості, зверхність до всіх буквально випромінюється з екрану — в цій енергії акторська перемога.
У суворому чоловічому фільмі не можна обійти увагою жіночі образи. Їх чотири, й кожен індивідуалізований. Якщо говорити про спільне, що єднає героїнь, то це не тільки належність до жіночої статі, а й стан готовності. А відрізняє їх те, до чого кожна з них готова, яке в кожної життєве покликання. Тіна (Ксенія Данилова), дружина Чорного Ворона, уособлює жіночу відданість, вона поділяє погляди свого чоловіка, чекає на нього з вірою, що він не загине. А якщо і станеться найстрашніше, він продовжиться у їхній дитині. Кілька зустрічей в коротких паузах між боями — цим вичерпуються стосунки, але ці мовчазні зустрічі промовисті й зворушливі. Й цілковита протилежність у випадку з чекісткою, коханкою молодого повстанця, брата Вовкулаки. Кохання з першого погляду, точніше — потужний поклик плоті владно охопив обох. Але порозуміння тут без слів неможливе, і саме наркотичними словами вона одурманює юнака, що потрапив у пастку, тут жіноча готовність у тому, щоб віддатися будь-кому заради вигоди. Третя жінка — це боєць, вона пізнавана як особа, не схильна до ніжності, вона не приймає почуттів Вовкулаки, бо сенсом свого життя бачить боротьбу з окупантами і проявить у ній своє вміння. Нарешті — четверта — ворожка і провидиця Явдоха, що в Мотронинському монастирі лікує поранених повстанців. Наталя Сумська в цій ролі настільки органічна, що можна тільки подивуватися, які глибини знайшла акторка для того, щоб у короткій за часом ролі так психологічно переконливо наповнити цей незвичайний образ.
Цінність мистецького твору, особливо твору, який покликаний відновити історичну справедливість, — у правді життя. Бо хоч життя це — в далекому минулому, але диво кіно в тому й полягає, що воно здатне повернути минуле в яскравих образах, змусити глядачів пережити його. Фільм «Чорний ворон» — для уважних очей і сприйнятливого розуму, адже тут працює не схема, а креативне мислення національно свідомих людей.
Лариса БРЮХОВЕЦЬКА