Сергій МАРТИНЮК (Світогор Лелеко)
Позивний «Письменник», або Як ірпінці русню відірпінили
(Уривок із книжки)
«Це справжній, не надуманий і навмисно не вигаданий, не підкрашений і не підроблений великої душі документ, одверта сповідь людини, що ні з чим не криється, нічого не таїть про себе й ні з чим не ховається», — саме так написав видатний український шевченкознавець Сергій Єфремов у передмові до редагованого ним академічного видання щоденних записок Тараса Шевченка.
Писав зі щоденникових записів, які робив на війні. За цією книжкою зніматиму фільм. Що хочу сказати? Ірпінь боронили самі добровольці. Нас було до 200 осіб і ми утримали місто. Ми добре розуміли: якщо впаде Ірпінь, то впаде і Київ. Тому стояли на смерть…
Автор
24 лютого 2022 року
Писати почав одразу після дзвінка о 4:01 ранку 24 лютого 2022 року, коли мені повідомили, що москалі пішли у наступ і заходять із боку бульбашів. У Ірпені будуть швидко, і я знаю, що мені треба робити. Не повірите, але я станцював гопака. Сам собі сказав: «Нарешті. Маски скинуто. Моя Україна сьогодні потребує солдата Мартинюка, а не письменника Мартинюка. До зброї!»
25 лютого 2022 року
Штаб в Ірпінському будинку письменника почав повноцінно працювати 25 лютого. Олександр Маркушин вибрав для свого штабу двоповерховий клуб-їдальню. Ще зранку близько сьомої було проведено позачергову сесію міської ради й ухвалено рішення давати бій та боронити місто. Командиром добровольців став Олександр Маркушин. Він разом з Ігорем Куценком у перший тиждень об’їхав усі пункти спротиву в місті. Це була титанічна праця. Поговорити, заспокоїти, запропонувати приєднатися до штабу спротиву, підбадьорити, надихнути, підтримати. Під обстрілами, ігноруючи РДГ (розвідувальна диверсійна група), які були в місті.
Тут, у Будинку письменника, —все для організації спротиву. Їдальня, підвал, який можна використовувати під протибомбове укриття, просторі приміщення для роботи, працював зв’язок і мобільний Інтернет. У перший день нас було до 30 осіб. Але з кожним днем нас ставало більше й більше. Ми добре розуміли, що якщо впаде Ірпінь, то впаде і Київ. Тому стояли на смерть…
Я охороняв штаб від 25 лютого. Зброї не було, тому озброївся своєю мисливською рушницею ТОЗ-БМ 16-го калібру. До рушниці було шість патронів, заряджених дробом № 6 (на качку). Більше набоїв не було. Зі мною, теж із мисливською зброєю, стояв Віталій Кравченко, позивний «Магістр». У нього були ТОЗ-34 та «вагоміші» патрони, споряджені кулями.
У штаб приходило дуже багато містян, які записувались до нашого добровольчого підрозділу. Всі просили зброю і чекали на зброю в самому Будинку письменника. Звичайно, робота апарату міської ради і присутність міського голови діяли позитивно й давали надію. Захистом Ірпеня керував особисто О. Маркушин. Але силами оборони Ірпеня і всіма військовими справами керував «Каскад» зі своїм підрозділом. Він — військовий, полковник ЗСУ, свою роботу виконував професійно та спокійно. Його виважене й розумне керування вселяло впевненість. Саме на «Каскаді» і його групі трималася організація оборони Ірпеня. Вони проводили розвідку й дорозвідку, забезпечували взаємодію та систему оповіщення блокпостів та їхнє створення, відповідали за зв’язок, дію груп прикриття і резерву, забезпечення й надання медичної допомоги. І ще одне і головне. У «Каскада» була відповідальність за людей. Головне у війську — це не боятися брати відповідальність. Командир не має права зробити крок убік, панікувати, показувати, що слабкий. Має ділити разом із солдатами успіхи та невдачі. Командир має розуміти, що інших солдатів у нього не буде й саме ці солдати є найкращі. І зробити їх найкращими має він — командир!
Увечері на нараді з міським головою об’єктивно оцінювали ситуацію і ставили завдання на наступний день. Але при цьому на «гарячих» блокпостах стояли добровольці й виконували завдання. Ніхто не залишав своїх позицій, не панікував. У критичні моменти прибувало підкріплення з мобільних груп добровольців. Зазначу: добровольців, якими керували люди «Каскада», «Монаха», «Сармата» (Віталій Кожокар), «Повстанця». Пункт управління спротиву, роботу оперативного штабу, керування вогнем нашого штабу очолювала «Анаконда» — Олена Павлова, капітан ЗСУ. Ми любили й поважали нашу чарівну й тендітну пані Олену. Саме «Анаконда» скерувала вогонь 25 лютого на колону кемеровського ОМОНу біля Гостомельського мосту через річку Ірпінь. Це було між 6-ою і 7-ою годинами ранку. Бехи, КУНГи, штабні машини з особовим складом ішли на Київ і планували 25 лютого до 12:00 бути у столиці і взяти під контроль центральну частину міста з урядовим кварталом. Цей кемеровський загін росгвардії йшов у своїй військовій формі, вони не очікували спротиву з боку України. Адже нібито все було узгоджено, і ці москалі їхали як на парад, сподіваючись урочисто зайти в Київ. Близько 16-ї години 25 лютого до Києва планував приїхати В. Янукович зі своєю командою управлінців (майбутнього колаборантського уряду), який на той час уже перебував у Білорусі, й оголосити, що він знову президент України. А Окружний адміністративний суд міста Києва мав винести судове рішення про те, що повернення Януковича до влади — це законно і відповідає Конституції України.
Саме підрозділ «Каскада» (могли бути й інші добровольчі формування або змішані тактичні підрозділи) затримав цей кемеровський ОМОН і вщент його знищив. Група «Каскада» чекала цю колону біля самого мосту. Володимир Коротя («Повстанець») 25 лютого вислав на допомогу «Каскадові» своїх хлопців, які мали зброю. І саме ці добровольці допомогли групі «Каскада» вийти з оточення від Гостомельського мосту. Коли колону накрили, багато хто з рашистів утік до лісу, але і в лісі їм не було спокою. Їх ловили й знищували. Наголошую ще раз. Поки активно формувалися добровольчі загони, озброювалися, створювали пункти постійної дислокації, група «Каскада» вже знищувала окупантів. Ми в штабі про це казали так: «Улаштуємо москальні пекло на рідній землі. Навчимо пацюків чухати ногу об балалайку». Кістяк групи «Каскада» був злагоджений і справді професійний. Узагалі в перші дні створювались тактичні групи з добровольців, волонтерів, розвідників, військовослужбовців. Усіх, хто міг тримати зброю і прагнув відправити побільше рашистів на концерт до кобзона. Керували цими групами офіцери запасу або ветерани війни. Потім групи об’єднувались і вимальовувалась загальна картина оборони міста…
26 лютого 2022 року
Того дня надійшов наказ залишити Ірпінь і відступати до Києва. Думаю, що комусь дуже не сподобалось те, як МИ розбили колону кемеровського ОМОНу й поламали плани зрадників зустрічати рашистів у Києві. Звичайно, ми відмовились. Відступати не будемо, тут наші родини, наш край. І зрадниками ми не будемо. На широкий загал це не виносилось, але наші керівники сказали своє тверде: «Ні, відступати не будемо». Моя щира подяка й повага їм за Честь і Гідність. Краще померти стоячи, ніж жити на колінах. Таких наказів було два, і саме це спонукало керівництво добробату перемістити штаб до Ластівки.
Ластівка — це окрема тема і окремий літопис. Підрозділ у Будинку письменника залишався, його завданням було прикривати залізничний міст, пішохідний міст через річку Ірпінь, контролювати заплаву річки та боротися з ворожими розвіддиверсійними групами. Стратегічно важливо було мати на річці блокпост і ще більш стратегічно важливо було, щоб про це знали рашисти. Не тільки знали, а й боялися наступати річкою. Своє завдання підрозділ Будинку письменника виконав. 21 березня міст було підірвано і ворог там не пройшов. Слава героям Ірпеня!
І насамкінець. Лупашимо московитів так, щоб, чуючи слова «Україна» і «Українець», вони з переляку обсирались і бігли на концерт до кобзона.
Запам’ятайте: ми встояли і стримували москалів цілий тиждень. Я пишаюсь добровольцями, які в перші дні війни тримали оборону без зброї, без броників і шоломів.
1 березня 2022 року
День спокійний. Так само багато охочих записатися в добровольці, отримати зброю і бити кацапів. Ми стали трохи спокійнішими. Більш упевненими й сміливими. Ми кацапів не пустили на Київ. Збили з них зухвалість щодо взяття столиці за три дні. Ми навчилися самі бити й не боятись московитів. І навчили світ не боятися рашистів. Те, що в них немає війська, а є звичайні «понти», я знав іще зі своєї служби на Далекому Сході.
Близько 12:00 наші вартові затримали молодого хлопця біля залізничного мосту. Спочатку подумав, що переселенець і явно працює на московитів. Зв’язали руки. Почали допитувати і з’ясовувати, що робив біля мосту. Я запропонував розстріляти й забути, «Тренер» заступився і вів допит далі. Ми використовували прийом гри в поганого і доброго допитувача. Один різкий, другий лагідний. Це в деяких випадках спрацьовувало. Хлопець правив своєї й розповідав, що прийшов набрати біля мосту глину. Вона потрібна, щоб підмурувати грубку в хаті. У нього нещодавно народилася дитина і в хаті холодно. За війну не чув, бо посварився з дружиною й пішов у загул. Сьогодні зранку вони помирилися і треба зробити грубку. Він не переселенець, а з заходу України. В Ірпені живе вже зо три роки. Залишився тут, бо закохався у дівчину. За нього заступився хтось зі штабу: побачивши знайоме обличчя, підійшов з’ясувати, що відбувається. Пояснив, що знає хлопця і готовий за нього поручитись. Відпустив його Майкл. «Погано працюємо в плані розвідки», — зробив для себе такий висновок. Треба висилати розвідників по місту й орієнтуватися, що відбувається в найближчому районі.
Для чого це написав так докладно. Хлопець воює вже два з половиною роки. Сам кулеметник і на фронті разом із побратимами б’є рашистів. Нещодавно приїздив у відпустку, знайшов «Тренера» і вони згадували цей випадок.
3 березня 2022 року
Із другого на третє березня в кінці вулиці Київської йде жорстокий бій. Зателефонували «Тренеру» хлопці з блокпоста на Київській і повідомили, що закінчуються набої і їм уже важко відбивати атаки кацапів. У розташуванні нашого штабу на Ластівці працюють розвіддиверсійні групи. Ми евакуювалися зі штабу й зайняли оборону по периметру будинку, де містився штаб. Усю ніч провели в засідці. Я тоді дуже жалкував, що не маю пристрою нічного бачення. Десь о другій ночі помітив якийсь рух попереду, зачаївся і зрозумів, що тінь людини наближається до мене. Добре, що не стріляв, бо це виявився наш хлопець, який здійснював розвідку. Тоді РДГ ми відбили. Хлопці почали стріляти вздовж лісу й біля будиночка із санітарною частиною. На ранок через «Полковника» замовили пристрої нічного бачення, але я зрозумів, що вони в нас будуть у наступному житті. Колись, але не тепер.
Бої йшли постійно, з невеличкими передишками. Наступали з боку Бучі. На Водоканалі міцно трималися група «Сармата» і взвод «Чорних запорожців». Взвод із легендарної 72-ї бригади. Взвод, а може, й рота з 80-ї бригади.
До нас постійно прибували нові хлопці, які хотіли записатися в добровольці.
Над нашими головами весь час літав маленький дрон. Уїдливий і спритний, він шастав між деревами й зависав над нами. Тільки-но зависне — і на це місце прилітає міна. Збити його не вдавалося, тому, коли чули звук дрона, ставали під деревами. Це не дуже допомагало, бо міни прилітали постійно і влучно. Під час такого обстрілу міна розірвалася близько від «місця для куріння» і мене вибуховою хвилею підняло в повітря і добряче гепнуло об землю. Я знепритомнів і добрих пів години лежав без тями. Коли опритомнів, то побачив, що наді мною хтось стояв і щось казав. Я нічого не чув, але усміхнувся. Сказав, що зі мною все в нормі. Слух відновився тільки наступного дня. Голова була ніби чужа. З вух пішла кров. Михайло Лакей («Тренер») запитав, як я почуваюся. Відповів, що все добре. Я страшенно боявся, що мене спишуть через травму та відішлють додому. І я стану непотрібним, не зможу воювати.
Кров текла з вух іще кілька днів, але в мене постійно була з собою вата і я намагався замаскувати свою контузію. Ні, я не здамся. Московські бздюхи, йдіть до біса!