Променисті сильвети Ігоря Качуровського

Цвітуть сади у небі України

Щоб не відсилати читача до малодоступної спецфондівської періодики за 1945 рік Ігор Качуровський у «Променистих сильветах» наводить пародійний парафразис Максима Рильського «Мені снилось: я мельник в старому млині», що був опублікований у книзі «Під кремлівськими зорями…»  (в бібліографічному переліку творів Рильського, на жаль, такої збірки не зазначено. Є збірка «Під зорями Кремля» – Т. С.). Досвідчений літературознавець радить конче відрізняти пародійний парафразис від звичайної пародії, тому що в пародії висміюються «формальні особливості чи недоліки твору, котрі не імпонують пародистові», а пародійний парафразис використовує «форму чужого твору з певною утилітарною метою – від висміювання окремої людини до боротьби з політичною системою» (див. Ігор Качуровський. Променисті сильвети. – Мюнхен, 2002. – С. 639).

Мені снилось: я мельник в старому млині,

Хоч насправді я мельник в новому.

Я прокинувсь і сумно зробилось мені,

І так страшно, так страшно самому.

У млині щось даремно шукають щурі:

Їм давно вже нема чого їсти.

Або, може, під східцями, в темній дірі.

Шарудять, затаївшись, чекісти?

Зірка світить ясна у червонім Кремлі.

Ні, то Сталін примружує око:

Чи немає де зради в радянській землі

І кого б покарати жорстоко.

Проти місяця грає–літає кажан,

Тінь крилата упала на ліжко.

Десь про Сталіна пісню складає Бажан,

І про Сталіна пише Малишко.

Чорний Ворон далеко в завулках гурчить…

Де, кого і за віщо забрали?

Може, скоро й мене Чорний ворон помчить

Будувати майбутні канали?

Я б хотів чимскоріш одягнути штани

Або навіть і зовсім без оних

Утікати, забувши свої ордени,

У самісіньких тільки кальсонах.

Та куди утечеш? Чи сховаєшся десь

В сповіданні рожевого ранку.

Коли всю нашу Землю і Всесвіт увесь

Чорний Ворон везе на Луб’янку…

У цього інтертекстуального вірша є не римований, але блискуче ритмізований вірш-попередник, сказати б, предтеча:

Мені снилось: я мельник в старому млині…

Уночі затихають колеса.

Я не сплю. Часом качка в повітрі дзвенить

Чи кажан проти місяця грає.

У млині щось гризуть і смакують щури,

Під колесами падають краплі…

Щука кинеться десь, і півсонний ситняг

Заспокоїтись довго не може.

Десь підвода далека в полях гуркотить.

Хто, куди та для чого прямує?

Зірка пада ясна і дугу розкида

На широкому темному небі.

І летить вся земля, як підвода в полях,–

До мети, у простори незмірні,–

І далекі міста, і мій млин, і качки,

І щури, і колеса, і люди. (1918 р.)

В обидвох випадках автор говорить про те, що йому наснилось. Картина сну і картина реальної дійсності однакові. У цьому весь смисл. Новий радянський млин працює на всю потужність… Під східцями в «темній дірі», мов щури, «шарудять, затаївшись чекісти».

Вірш, написаний 1918 року, має кілька образів («качка в повітрі дзвенить», «щука кинеться десь і півсонний ситняг заспокоїтись довго не може»), котрі перемандрують до «Синьої далечіні» (1922 р.), пори, коли поет «хотів у тиші над вудками / своє життя непроданим донести». На жаль, в умовах сталінського режиму це майже нікому не вдавалось. Хіба що закатованим, розстріляним і потопленим. Чорний Ворон не переставав возити на Луб’янку не тільки українських патріотів, але й перекінчиків, котрі лізли зі шкіри і служили режимові. Щоб затерти сліди сталінського свавілля їх також знищували. Письменників рятувало славославлення вождя («Десь про Сталіна пісню складає Бажан і про Сталіна пише Малишко»). Фізично здолали і Максима Тадейовича, але крізь усе своє життя він пройшов духовно нездоланним… Спочатку з’явилась збірка «Знак терезів» (1932) із віршами «Знак терезів – доби нової знак», «Визвольник людства – вольний пролетар», «Моя батьківщина – удар молотка» та їм подібних. Вже згодом Рильський написав відому «Пісню про Сталіна» («Із–за гір та з–за високих»). Вперше текст цього вірша був надрукований у «Літературній газеті» 12 березня 1936 року. Російський переклад з’явився дещо пізніше.

Музику до «Пісні про Сталіна» створив Левко Ревуцький. Пісня набула нібито популярності. Її не із своєї волі змушений був співати народ. Це стало до деякої міри «охоронною грамотою» класика української літератури і класика української музики. І в цьому не від серця просталінському творі поет залишався великим майстром слова. Тому Євген Маланюк писав: «Рильський ніколи не спадає із культурно літературного рівня, ніколи не губить свідомости майстра, і його літературно–мистецький смак не паралізується. Найближчий і може найхарактерніший приклад – славновідома в СССР «Пісня про Сталіна», якої «технічно» – мистецькі вартості є безсумнівні навіть для найбільш упередженого літературознавця» (див. Є. Маланюк. Книга спостережень. – Том І. – 1962. – «Гомін України». – Торонто – Онторіо – Канада. – С. 303).

Творчі долі М. Рильського – «poeta Maximus» і «сонячнокларнетного» Тичини – українського «Орфея», хоч вони із однієї епохи і завжди були поруч – в одній епосі, в одних умовах, але їм Є. Маланюк виставив діаметдіаметрально-протилежні оцінки.

«Їх познайомила поезія, висловився Леонід Ушкалов, – Тичина та Рильський відчули «споріднення і перегукування душ» задовго до того, як потисли один одному руки. У «Спогаді далеких літ» Тичина розкаже, як іще 1910 року, щойно з’явилась книжка Рильського «На білих островах», він читав її на уроці догматичного богослів’я, з головою поринувши у світ фантазії. Юний мрійник нічого не чув і не бачив – у його душі лунали рядки «Безсонної ночі»: «О сни чарівнії, / Де ви! На мент лиш один прилетіть! / Стіни бездушнії, стіни німії – / Ах, розступіться! На волю пустіть!». Закінчення цього епізоду поет змалював у посланні «Максиму Рильському». Мов, коли його спитали: «Ну, де ти був? Куди, куди це ти літав?…», він відповів:

– На білих островах я був, — ви чули?

на білих островах!…

Я й справді ж бо,

на крилах мрії ніжної гойдавшись,

злітав аж ген туди, звідкіль мені

земля була – як на долоні…

А в 1915 році Тичина вперше побачив автора книжечки «На білих островах». Це сталось в Києві, де поет працював помічником хормейстера в театрі Миколи Садовського. Якось в антракті один із хористів, трішки відхиливши завісу, показав Тичині високого худорлявого юнака: онде – Максим Рильський.

Тичина, що все життя був «несміливий, як пролісок в долині», так і не наважився підійти до свого кумира. Вони познайомляться згодом» (див. Тичина П. і Рильський М. Вибране. Передм. і комент. Л. Ушкалова. – Фоліо. – 2012. – С. 3).

Та повернімось до ув’язнення Максима Рильського, в якому він перебував із 19 березня до 19 серпня 1931 року. Його вели під конвоєм через усе місто до Лук’янівської тюрми з тодішньої вулиці Лук’янівська, 14.

Поета помістили до загальної камери, де вже перебувало сім осіб зі звинуваченнями політичного характеру. Пам’ятаючи розповіді батька, Богдан Рильський згадує: «Оскільки єжовський, а згодом беріївський режим ще був попереду, то в’язні мали відносну свободу. Це буде режим Великого терору 1937 р., де дійові особи: Сталін, Молотов, Ворошилов, Єжов. Щойно виконає Єжов свою криваву місію, його наступник Берія (1940 р.) Єжова заарештує як ворога народу та за підготовку державного перевороту. Берія ці звинувачення сфабрикує. Подібне на Берію чекало недовго.

У в’язничих умовах 1931 року в Максима Рильського з’явився вірш «Минають дні одноманітні»: Річ в тому, що в ньому є слово «бупр», тобто абревіатура із семантикою будинок примусових робіт, так тоді офіційно називали тюрму. Уже згодом пильна радянська цензура все ж «бупр» необачно прогледить і вірш «Минають дні одноманітні» увійде до посмертної поетової книжки «Іскри вогню великого», що вийшла 1965 р., а зараз читачеві майже недоступна. На жаль, у 20^–ти томному виданні творів М. Рильського його нема.

Минають дні одноманітні,

Скрипучі, як тяжке ярмо,

А ми і в червні, як у квітні,

Чудес неявлених ждемо.

Даремно староста безсонний

Наш бупр із кораблем рівняв:

Там даль, там синь, там вал солоний.

Там пахощі незнаних трав.

Там грають золоті дельфіни,

Наздоганяючи стерно,

Там променисті бризки піни

Міцні, як запашне вино.

А тут – стіна глуха й нечула

Та чорний зарис грат німих, –

І як ледача балагула

Трясеться зміна днів нудних.

У куряві поштар куняє,

Кружляють сотні сонних мух,

І серце бідне забуває

Про радість, боротьбу і рух.

Де буде станція – не знати,

Куди дорога – не вгадать,

Шкода шукати і питати:

Усе мовчить і всі мовчать.

Дзвінок співає монотонний,

Ніщо ніде не маячить,

І тільки староста безсонний

Гукає часом: хто це спить?

Невже навіки проминуло

Те, що приснилось навесні?

Спинись, прокинься, балагуло!

Дорогу, стіни мовчазні!

Батьків вірш «Лаштуючись в далекий шлях…», бідкався Богдан Рильський, і досі не надруковано.

Ну, як же дати цьому лад

І в цій проблемі «розібратись»?

Як? – Розмінятися назад,

Щоб завтра знову помінятись!

Найавторитетніший дослідник творчості Рильського академік Леонід Новиченко в радянських умовах дав її такі оцінки, яких ці умови від нього вимагали. Наприкінці життя він спробував змити зі спадщини поета ідеологічну полуду, здерти соцреалізмівське нашарування псевдо–літературознавчої догматики шамотівського кшталту. Але встиг, скільки встиг і, мабуть, скільки відчував у цьому потребу.

Сьогодні відповідні академічні інституції, схоже, від Рильського відмовились. Де сучасні джерелознавчі інтерпретації його творів на об’єктивних ідеологічних засадах? Богдан Максимович – Великий Син Великого Батька, всіляко сприяв, щоб такі з’являлись. Правда, це був його святий обов’язок. У циклі «Три листи», написаному 21 жовтня 1945 р. (Бєлград) Рильський вмістив присвяту «Синові».

Ти  був  іще  малий  котигорошок,
Така  собі  одна  із  людських  мошок,
Що  виповзли  на  сонце,  бо  весна
Тепло  лила  із  келиха  без  дна.
І  щось  собі  блаженно  лепетали,–
І  от  тебе  розумники  спитали
(Можливо,  й  сам  слова  сказав  я  ті):
Чим  хочеш  бути,  хлопчику,  в  житті?
Серйозний,  як  усі  котигорошки,
Ти  на  питання  це  подумав  трошки
І  відповів:  людиною.  – Дитя!
Благословляючи  твоє  життя,
У  трудну  виряджаючи  дорогу,
Яку  пораду  чи  пересторогу
Я  кращу  дам,  ніж  дав  собі  ти  сам?

Будь  вірним  слову,  що  усім  словам
Із  ним  одним  ніколи  не  зрівняться!
Хай  веселять  тебе  любов  і  праця,
Хай  дружби  непогасної  крило
Гірке  від  тебе  відганяв  зло.
І  хай  у  час  останній  свій  про  сина
Спокійно  я  подумаю:  людина!

У «Мандрівці в молодість», неначе заповіт звучить:

Мій сину! Путь твоя по–іншому ітиме,

Та зичу, щоб і ти

товаришів знайшов

З серцями ясними,

З душами молодими,

З любов’ю до людей,

До міст і до дібров,

Бо почуття такі і творять

лиш людину…

Максим Рильський і Богдан Рильський, сказати б, це спільне дихання, нероздільне «єство», взаємоприсутність душ, саме тому вельми цікаво читати спогади «Мандрівка в молодість батька». Це, якщо хочете, синова молитва. 25 січня 1991 р., передчасно і несподівано обірвалось Богданове життя. На цвинтарі Іван Драч скаже: «Голосом Богдан Максимович продовжував голос і душу Максима Тадейовича: неповторний тембр рідкісної людини. Український інтелігент, славний і добрий, він залишається з нами – вмінням своїм знаходити головне і відстоювати його, здатністю воювати за українську культуру всюди і скрізь… Богдане Максимовичу, тяжко без тебе…» («Мандрівка в молодість Батька», С. 119).

У Варшаві в березні 1985 року за клопотаннями Д. Павличка у Спілці письменників Польщі було організовано ювілейний вечір Максима Рильського, на який не прийшов жоден поляк.

Вечір Максима Рильського у Варшаві

Як мало вас прийшло! Агей, панове,

Чи це лінивство, чи стара пиха,

Зневага до Шевченкової мови,

Чи це епоха темна і глуха?

Якщо вже ви не вмієте й Максима

Пошанувати чесно, горе вам!

У пишної Європи за дверима

Лежати будете, неначе хлам!

І витруть ноги західні і східні

Вітри на вашій спині… о, ляхи!

Від гордості надмірної ви бідні,

Знедолені з нелюдської пихи!

За королів молиться в Пирогощі

Не будемо, панове, не пора.

Тільки сестринство України й Польщі –

Молитва наша з Вісли до Дніпра!

Ви не прийшли, та вірити жадаю

Що прошептали дома: наш Максим!

Я іменем його благословляю

Ваш край і сонце завтрашнє над ним!

Дмитро Павличко,

25 березня 1985 р., Варшава

Вірш написано і прочитано Богданові Рильському у Варшаві після майже безлюдного ювілейного вечора у Спілці письменників Польщі. Так поляки віддячили Рильському за його велику повагу до польського народу і його прославу польської літератури. Переклад Рильського поеми Адама Міцкевича «Пан Тадеуш» спеціалісти і зокрема польські знавці вважають перлиною перекладацтва. Звучання поеми українською мовою відповідає її звучанню мовою польською. Це, якщо хочете, абсолютна гармонія.

Крім цього, М. Рильський переклав Міцкевичеві балади, Любовні та Кримські сонети, поему «Конрад Валленрод», окремі поезії: Юліуша Словацького, Кароля Бжозовського, Казімежа Тетмайєра, Леопольда Стаффа, Юліана Тувіма, Владислава Броневського та інших авторів поезії. Унікальний знавець польської літератури та культури М. Рильський написав окремі дослідження «Про поезію Адама Міцкевича» і «Великий польський поет Адам Міцкевич».

Світла і правдива сповідь енциклопедиста Богдана відкрила нам постать Рильського в такому ракурсі, в якому це міг зробити тільки син. Йому, творчо обдарованому, судилось оповісти про красу і мудрість побуту батька і родини Рильських. Цим самим він збагатив рильськознавчу науку. Одне прочитати вірш поета, а зовсім інше знати, за яких умов його написано, що було приводом його появи, тобто мати своєрідний до нього інтимний коментар.

…Ірпінь. Молодий садок.

Чи пам’ятаєш ти, моя дружино,

Той день весни, солодкої, як біль

Кохання першого? Я у садку

З Богданчиком вовтузився: садили

Під тином ми акації колючі,

Щоб затінок і захист нам давали

Та садові. Ти на пухких грядках

Висаджувала цибульки тюльпанів

І корені потворні, із яких

Прекрасні мали вирости жоржини.

Або ж спогад про ідилічне перебування на дачі в Ірпені, де цвіли троянди, що посадив поет:

Уже полуменіли полуниці

На грядці, що торік я засадив,

Цвіли троянди. (Може, все це сниться,

Суцвіття дивне неможливих див?)

Над світом небо мріяло гаряче,

Робота славна лащилась до рук,

І думав я, що не на бурю кряче,

А на пригоди одчайдушний крук.

Троянди – білу, кремову й червону –

Я зрізав, не без жалю і вагань,

І рушив до вокзального перону,

Типовий дачний муж і здоровань.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ця ідилічна радість овіювала душу поета останнього дня перед війною.

Недоїдання на межі голоду в час так званої «вітчизняної» торкнулося й родини Рильських, як і «всіх і вся», хто був окупований. «Якось Максим Рильський, – згадувала Валентина Малишко, донька Андрія Малишка, – привіз із Москви для родини яблука і горох. Катерина (дружина Рильського) вирішила: хай і Богданчиковим товаришам буде свято – і наділила усіх сусідських дітей гостинцями до Нового року – яблуком і жменькою гороху на суп» (див.: Ніла Підпала. – Благословенна будь… (Дзеркало тижня. – №14 (693), – 12 квітня 2008  р.)).

А вже в кінці п’ятдесятих, коли поета офіційно почали славити, в сім’ї Рильських наче Божий Дух явився. Нарешті Катерина Миколаївна відчула спокій. Тішилася творчими успіхами славного мужа, якого критики охрестили поетом третього цвітіння, хоч слово Рильського ніколи не відцвітало. Дружина, спостерігаючи, раділа, як цвітуть голосіївські яблуні, які він посадив і як разом із ними цвіте його душа. Вона любувалася красою голосіївських троянд і гладіолусів, що виплекав садо–квітолюб poeta Maximus М. Рильський.

Якось Рильський подарував Катрусі–Катерині Миколаївні оцтове дерево. Воно швидко розросталося і заглядало у вікно поетового кабінету. Коли Рильський перебував у службову відрядженні в Кракові, 1 грудня 1959 р., з глибин його душі вилились метафізичної краси і ностальгійного болю ліричні рядки:

Ліс, повитий срібноперим

димом,

В синяві, у золоті, в іржі –

Ніби осінь пензлем

невидимим

В небі розписала вітражі.

Пізньої діждавшися обнови,

У саду, де паморозь легка,

Червоніє дерево оцтове,

Мов смішний малюнок

малюка.

Я колись привіз

його дружині

І маленьким

зовсім посадив, –

Та самотньо я милуюсь нині

Тим наївним багрецем

листків.

Не почує тиша ця глибока

Голосу твойого, друже мій…

Пам’ять серця –

о вона жорстока,

Та без неї важче, як при ній!

З

Дружина відійшла у кращі світи. Поет лишився сам. Згадка «про ту, з якою вік пройшов», краяла серце, «тамувала нестерпний біль» (Ніла Підпала). Незабаром (1964 року). Євген Маланюк викарбує про Рильського найправдивіші з правдивих золоті слова: «архімайстер нашої поезії, великий сеньйор нашої мистецької культури і людина щедрого серця та особистого чару». Це найкраща, найщиріша епітафія на його могилу.

Урапатріотам, котрі до поезії Рильського не доросли, але критикували його за зраду себе самого, тобто дорікали йому за збірку «Знак терезів» (1932 р.) та інші твори, в яких він «догоджав» партії та урядові, ленінсько–сталінському інтернаціоналізмові, М. Рильський великодушно вибачав і наче не до них звертався, а висловлював свою філософему:

Складна це досить річ – минулий вік судити,

Не завжди варто тут рубати з–за плеча.

Хай кожен рік життя і кожен день прожитий

Нас обережності й розважності навча.

А судимо! Всіляко судимо… Інколи – обережно, розважливо і мудро. Частіше – розмашисто, «рубаєм з–за плеча». Діставалось немало М. Рильському, а ще більше П. Тичині, до якого Богдан Рильський носив у серці найблагороднішу повагу. Павло Григорович, відчувши, що надходить час «лаштувать вози в далекую дорогу», – Золота Зірка Героя Соціалістичної Праці, п’ять орденів Леніна, Державна премія СРСР, два ордени Трудового Червоного Прапора і ще багато різних нагород та високих посад й усе те, що було його життям, раптом змаліло. У самосповіді поет каявся: «Один Маланюк мене правильно зрозумів…». І дорікнув собі: «Моя творчість пішла за водою». Лебеділи його поетичні слова:

Якщо я десь не оспівав калину,
якщо не ввів у вірш весняну цвіть,
мені не ставте, друзі, у провину,
ви, критики, в докорах не кипіть.

Не можу про калину я співати,
коли на світі стільки чорноти,
коли поетів за чавунні грати
безбожно запроторюють кати.

Бо не в собі ж я, а увесь – на людях,

бо все моє – чи зблизька, чи здаля.

Тому – земля кипить, як серце в грудях,

І серце стогне, як уся земля.

Дослідники кажуть, що після цього муза Евтерпа йому не являлась. Це був останній Тичинин вірш. Не дивно, що цю чесну християнську сповідь (вірш «Якщо я десь не оспівав калину») не введуть у дванадцятитомне видання зібраних творів Павла Тичини, що з’явилося на початку 80^–тих років. Нехай хтось спростує, що у ньому названо не московських червоних фашистів, і доведе, що йдеться про гітлерівський фашизм… Присудок «запроторюють» діє в теперішньому часі, цебто, коли саджали в тюрми українських «новітніх хоробрих», тих, кого іменують українськими шістдесятниками, а багатьох із них – дисидентами.

Оцього реального Тичину, що коротав свої літа в муках самосуду і терпіння по–драчівськи ємко, метафорично–крилато та емоційно збагнув Іван Драч у вірші «Реквієм Павлові Тичині»:

Чому такий він ніжно–безборонний?

Чому завжди, на вулиці зустрівши,

Так хочеться його під руку взяти

І провести, щоб навіть лист каштана

Не впав на його тишу золоту

І не побив її тяжким сліпучим громом?

Чому так хочеться побігти в його роки,

В його далекі молоді літа,

И собою затулити його арфу –

Бо ж подарована була Вкраїні арфа,

Одна–однісінька на все життя Вкраїни…

Чому так прагнеться побігти в його долю –

В його єдину стокрилату долю –

І лиш добро пустити в її крила,

А зло одринути, одкинути, знебути?!

Про винятковість йшлось, про геніальність,

Як про пилок метелика, як про меди бджоли

Та ще про струни арфи, що єдині…

Коса ударила по арфі – струни вмерли,

Заплющилися карі очі в арфи,

І він лежав до арфи головою,

А в узголів’ї арфа безголова…

Як закотилось за вечірній пруг

Тичинине золотооке сонце,

На серце впала божевільна тиша.

Усе ж у нас основний пафос розмови про сімейство Рильських, то звернімось до Максима Тадейовича іронічного, якому приснилось, що він «мельник в старому й новому млині». Це сновидійна реальність, сатирична комедія, висловлена полісемантикою образів. Тут відчувається своєрідний перегук із «Сном» («У всякого свого доля…») Тараса Шевченка. З подібного приводу Іван Франко писав: «Сон – се велика сатира, се велике оскарження «темного царства» за всi теперiшнi й минувшi кривди України, оскарження, пiднесене збiльше, хоч не виключно партикулярного становища – українства» (Франко І. Твори у 50-ти т. – К., 1980. – Т. 26. – С. 137).

Що поет «мельник в старому млині», а «насправді в новому» – не сон, а сталінська реальність. Комедійно-сатиричний парафразис з іманентним глумливим сміхом – це кисень Рильського, яким він дихає на повні легені. Поет насміхається над царством радянської сваволі, реінкарнованим з «темного царства» часів давноминулих – Петра І та Катерини ІІ. Рильський глузує й над собою – він «мельник у млині новому». У цьому глузуванні сміливий і чесний осуд карателів-чекістів, які нишпорять, шукають тих, кому «ясна зірка в червонім Кремлі» не освітлює, а отемнює життя.

Справжня поезія, хоч і спрямована в той час, у який вона з’являється, як у цьому випадку у страшні смертоносні 30-ті роки попереднього століття, проте вона якоюсь, мовби містичною інтуїцією, що в неї вдихнув автор самопереадресовується в часи наступні. Чим не схожі теперішні передсвітанкові обшуки в помешканнях українських патріотів, або нічні судилища над рятівниками України від ненаситного хижака Путіна на те, про що йдеться в пародійному парафразисі «Мені снилось: я мельник в новому млині». Отже, за порадою І. Качуровського: «з метою висміювання окремої людини до боротьби з політичною системою» легко утворити новий пародійний парафразис чи пак перефразувати слова Рильського. Тоді, наприклад, можна одержати:

Ні то Путін примружує око

Чи немає де вкрасти чужої землі

І кого б покарати жорстоко.

Той, хто дивиться сьогодні на Рильського «в масці» і «без маски», «в гримі» і «без гриму» сам нап’ялив на себе маску та намастився гримом, не годен бачити і розуміти, що Рильський ні маски, ні гриму ніколи не мав. Досить прочитати вірш поета, подарований Аркадієві Любченку «на спомин про спільну подорож», у якому є рядки «Хоч номінально ми в Європі / В найкращій із її країн / Але фактично – в Конотопі, / Що мучить нас, як сучий син».

За що б не докоряв Є. Маланюк М. Рильському, але він ніколи не говорив про «грим» і «маску». На його думку, «злам» поета відбувся без «зламу», якого рятувала не маска, а «Я» Рильського. Ставши «на службу в політиці і «включившись у соцреалізм він приніс, – писав інший шанувальник творчості Рильського Остап Тарнавський, «вишукану мову, мистецтво віршової форми, культуру вислову шляхетність почувань, але не міг принести туди свого поетичного світу, що був такий далекий від дійсності» (див. О. Тарнавський «Туга за літом» – Нью-Йорк. – 1966. – С. 120). Тарнавському не важко було знайти поетові слова, щоб унаочнити свою думку:

Мені не вславитись ділами голосними, 
І, може, в битві я покину меч і щит, 
Та рад я вірити, що знов земля цвістиме
І новий плід зачне, і вродить новий плід. 

«Рильський – це предтеча» – «поет великих можливостей», які усі не зміг реалізувати в умовах режиму, натомість він сприяв появі інших поетів.

Може, я записую останні
сторінки у зошиті своїм,–
а десь близько, в білій тиші ранній,
Хлопченя із чубчиком лляним,
тільки що навчилось говорити,
Підбира, ласкаве і сердите,
Перші пари непокірних рим.

Основний заключний наголос вірша:

Не мого він зошита допише, –

Свій почне новим своїм пером.

Тут краса і мудрість відкритої душі поета-гуманіста, непідкупного патріота України. То ж Сад його поезії цвістиме вічно і розцвітатиме поетичними садами нових поколінь.

Тарас Салига, професор,

завідувач кафедри

української літератури

ім. акад. Михайла Возняка

Львівського національного

університету імені Івана Франка